Андрій Шевченко: У роздягальні Лобановський сказав два слова: «Зняли рейтузи»
glavcom.ua
Тренер збірної України згадує легендарного наставника «Динамо»
Сьогодні – 15 років, як з нами немає Валерія Васильовича Лобановського. Згадує про великого тренера нинішній наставник збірної України Андрій Шевченко.
- Для багатьох, і для мене в тому числі, він більше, ніж тренер. Це людина, яка дала нам путівку в життя. Наставник, який навчив нас по-справжньому розуміти, що таке професіоналізм, що таке ставлення до тієї справи, якою ти займаєшся, що таке правильний аналіз своєї гри, – каже Шевченко. - Найбільш запам'ятовуються стали ті моменти, які відбувалися вже після того, як я перейшов до Мілана. Була у нас така традиція: коли я прилітав на матчі збірної, мене завжди чекала в аеропорту машина, яку посилав за мною Лобановський. Насамперед я їхав на базу, піднімався до нього в номер, і ми по кілька годин там розмовляли.
Тренер не розминався ні з чим, його, повторюся, цікавило абсолютно все. Хто б що не говорив, але у нього було бажання виїхати і спробувати себе в зарубіжному клубі.Стримував, мені здається, один момент – незнання мови.
Валерій Васильович рідко підвищував голос. Він взагалі ніколи не кричав, ні з ким не з'ясовував стосунків, до нього була величезна повага з усіх боків. Навіть не повага, а щось більше – це важко передати словами. Установки на гру були завжди різноманітними. Нам ніколи не пояснювали ті базові речі, які ми як абетку знали з тренувального процесу. Всі вимоги були добре відомі – хто не розумів, той не грав. Суть установки зводилася до того, щоб налаштувати команду, завести її. Лобановський завжди знаходив для цього потрібні слова, і ці слова діяли.
Мені добре запам'ятався епізод в перерві переможного матчу Ліги чемпіонів проти грецького «Панатінаїкоса». Ми програли перший тайм. А на вулиці був сильний мороз, по-моєму, сім градусів, і ми всі вийшли в термобілизні. Заходимо в роздягальню, дивимося на Лобановського, чекаємо коректив, а він сказав два слова: «Зняли рейтузи».Більше нічого не говорив. По грі – взагалі ні слова.
- Для багатьох, і для мене в тому числі, він більше, ніж тренер. Це людина, яка дала нам путівку в життя. Наставник, який навчив нас по-справжньому розуміти, що таке професіоналізм, що таке ставлення до тієї справи, якою ти займаєшся, що таке правильний аналіз своєї гри, – каже Шевченко. - Найбільш запам'ятовуються стали ті моменти, які відбувалися вже після того, як я перейшов до Мілана. Була у нас така традиція: коли я прилітав на матчі збірної, мене завжди чекала в аеропорту машина, яку посилав за мною Лобановський. Насамперед я їхав на базу, піднімався до нього в номер, і ми по кілька годин там розмовляли.
Тренер не розминався ні з чим, його, повторюся, цікавило абсолютно все. Хто б що не говорив, але у нього було бажання виїхати і спробувати себе в зарубіжному клубі.Стримував, мені здається, один момент – незнання мови.
Валерій Васильович рідко підвищував голос. Він взагалі ніколи не кричав, ні з ким не з'ясовував стосунків, до нього була величезна повага з усіх боків. Навіть не повага, а щось більше – це важко передати словами. Установки на гру були завжди різноманітними. Нам ніколи не пояснювали ті базові речі, які ми як абетку знали з тренувального процесу. Всі вимоги були добре відомі – хто не розумів, той не грав. Суть установки зводилася до того, щоб налаштувати команду, завести її. Лобановський завжди знаходив для цього потрібні слова, і ці слова діяли.
Мені добре запам'ятався епізод в перерві переможного матчу Ліги чемпіонів проти грецького «Панатінаїкоса». Ми програли перший тайм. А на вулиці був сильний мороз, по-моєму, сім градусів, і ми всі вийшли в термобілизні. Заходимо в роздягальню, дивимося на Лобановського, чекаємо коректив, а він сказав два слова: «Зняли рейтузи».Більше нічого не говорив. По грі – взагалі ні слова.
Коментарі — 0