Чемпіонка Євроігор Ганна Соловей: Люблю Україну і не буду звідси їхати через чиюсь хамську поведінку

Після яскравої перемоги в трековій гонці Європейських іграх у Мінську велосипедистка Ганна Соловей мала б насолоджуватися тріумфом й набиратися сил перед найвідповідальнішим періодом - відбором на Олімпійські ігри в Токіо. А туди потраплять лише ті спортсмени, які матимуть найвищий за підсумками двох років рейтинг. Але не склалося…

У Ганни з’явилися несподівані перепони: спонтанний діалог у «Фейсбуці» з президентом Федерації велоспорту України Олександром Башенком завершився публічною сваркою. Тепер функціонер на повен голос погрожує виключити чемпіонку з лав Національної збірної, приправляючи ці заяви образливими словами. Втім Ганна має неймовірну підтримку українців і колег, які вимагають звільнити невихованого керівника з посади.

Власне, з цієї неприємної теми й розпочалася розмова Ганни Соловей з «Главкомом». 

Одного разу схожу перепалку вже мала, - бере слово велосипедистка. - Коли вступилася за хлопця з нашої збірної, якого Башенко в «Фейсбуку» звинуватив, що він виступав у шоломі не тієї фірми. При цьому хлопець не мав особливого вибору. Олександр Борисович тоді теж не пошкодував брудних висловлювань, а найголовніше, назвав збірну України «свинарником». Мене це дуже сильно обурило. Але, в принципі, нічого дивного не трапилося. З іншими спортсменами Башенко у схожій манері спілкувався постійно. На щастя, завдяки моїй ситуації і за підтримки великої громади терпець нарешті урвався.

«Якщо Башенку за того ровера так болить душа, можу його повернути»

Ризикуєте? До Олімпійських ігор всього рік і якщо пан Башенко залишиться на чолі Федерації, то важелі, щоб усунути вас, у нього є...

То буде на його совісті. Наразі можу подякувати за миттєву реакцію міністерству молоді і спорту. Ігор Жданов зателефонував і особисто, і підтримав мене на телебаченні. Крім того, мене підтримує величезна спортивна спільнота. І тут не варто поділяти людей на аматорів чи професіоналів. Ми всі єдине ціле. Просто хтось їздить у своє задоволення, хтось виступає в чемпіонатах України, а комусь пощастило боротися за олімпійські ліцензії.

Найбільше Олександр Башенко любить хизуватися тим, що вкладає у велоспорт власні кошти.

Можливо. Але я йому вже відписала, що отримала від нього призові лише раз — коли чотири роки тому стала срібною призеркою Європейських ігор (Ганна отримала премію розміром 200 тисяч гривень - «Главком»). Не виключаю, що пан Башенко сплутав мене з якимось іншими спортсменами. Також Олександр Борисович надав мені велосипед. Правда, не знаю, за чиї кошти він був придбаний, бо на таких же роверах LCT виступає наша чоловіча команда. Не сказала би, що то топовий велосипед. Для тренувань — так, я за нього вдячна. Хоч щось є. Але для змагань він не дуже придатний.

Звісно, якщо панові Башенку так за того ровера болить душа, можу його повернути назад. Хоча перед тим дещо треба познімати, бо велосипед не протримався і року. Доукомплектовували його новими запчастинами. А їх мені виділили за державні кошти, які виділяються на національну збірну.

Зрештою, докори про гроші стерпіти, мабуть, легше, ніж болючий закид про те, що здобута перемога — випадкова. Правда, в уже майже «крилатому» інтерв’ю телеканалу СТБ президент Федерації сказав, що говорив на специфічному велосипедному сленгу, на якому словосполучення «випадкова перемога» не є образливим...

Не збагну, звідки Башенко може знати велосипедний сленг. Він що велосипедист, десь виступав?

Від тата міг навчитися (батько Олександра Борис Башенко свого часу теж багато років був очільником Федерації велоспорту України)...  

Мабуть (посміхається). На нього було би гріх за таке ображатися. Можу сказати, що мене золото Європейських ігор не здивувало. Перед змаганнями я розраховувала на подіум. Але робила все для того, щоб перемогти.

Ганна Соловей (фото: facebook)

«Велосипед — настільки особисте, як нижня білизна»

До 2016 року, включно з Олімпіадою в Ріо-де-Жанейро, всі ваші основні досягнення були пов’язані з перегонами на шосе. Там ви були і призеркою чемпіонату світу, і Європейських ігор. Чому після того сконцентрувалися на треку і чи не є то кроком назад?

Про крок назад не може бути й мови, бо є чимало спортсменів, які поєднують шосе і трек, по черзі виступають то там, то там. Люди можуть виступати за професійні команди, але як британець Марк Кавендіш одначе постійно повертаються на велодром. Найголовніше, щоб був достойний інвентар, щоб виступати там і там. У поєднанні немає жодної проблеми. Я теж так робила. Але зараз графік у треку ущільнився. Відбір на Олімпійські ігри триває, у нас дуже багато стартів. Зобов’язана стартувати по декілька гонок категорій С1 і С2, на чемпіонатах Європи і світу і шість етапів Кубка світу. З таким календарем часу на шосе практично не залишається. Хоча коли навантаження не таке велике, у шосейних перегонах участь теж беру. Перевагу наразі віддаю треку.

Чому не шосе? Головні ваші успіхи досі були там.

Усе просто: не маю достойних велосипедів. «Розділку» на недавній гонці Race Horizon Park у Києві проводила на груповому велосипеді. Іншого для мене не знайшов ніхто. Точніше, був інший, але він чомусь виявився поламаним. Чому — не знаю. У мене є тренери, які мали б за цим слідкувати. Велосипед — то настільки особисте, як нижня білизна. Дуже інтимна річ. Не можна просто сісти на будь-чому і поїхати. Точніше, сісти можна, але достойного результату не вийде. Велосипед — то твій зріст, параметри всього тіла. Це комфорт, який під час гонки дуже важливий. У мене є велосипеди «на гонку». Але не можу збагнути, як можна посидіти на ровері десять хвилин і стартанути на ньому в перегонах.

Це мука, а мучитися я не хочу. Тому ліпше сконцентруватися на чомусь одному. Для мене це одне — трек. Там я маю достойний велосипед. Він топовий і комфортний. А раз так, то навіщо мені розпорошуватися, витрачати сили, здоров’я і нерви на щось іще? За це ж навіть «дякую» в підсумку не скажуть.

Трековий велосипед — той, який вам купив пан Башенко?

Ні! Його мені придбали за державні гроші. Наразі він мене влаштовує повністю. Але це трекова рама. Додатково потрібні передні колеса і задні диски, «зірочки» (або спеціальні передачі). У перспективі потрібні трубки, покришки. Насправді бракує багатьох комплектуючих, але вони дуже дорогі і нам доводиться миритися з тим станом речей, який маємо. Та ще й із урахуванням, що в такому високотехнологічному виді спорту, як наш, щороку велосипеди стають іншими — легшими, комфортнішими. Звісно, купувати постійно нові ровери ми не в змозі.

Яка ціна питання?

Не можу вам сказати. Точніше, не можу сказати конкретно, бо не цікавилася. Не бачу сенсу цікавитися і засмучуватися. Бо розумію, що таких грошей у нас не буде.

«Через рік ти станеш чемпіонкою світу»

Чиновники, чи то міністр спорту, чи президент Федерації, які очікують від спортсменів медалей, мають розуміти, що у таких видах спорту інвентар відіграє вирішальну роль...

У нас замкнене коло. Виходить – від нас чекають медалей, а коли вони є, з’являється підтримка. Але як ти виграєш медаль, коли поступаєшся суперникам у технічному забезпеченні? Якщо у мене немає для шосейних гонок інвентарю взагалі, то як я виступлю?    

Людину, яка збирається віддати дитину на велоспорт, потрібні суми радше відлякають. Вас і ваших батьків не злякали?

Мені тоді було 12 років і я про це не думала. За мене тоді думала мій перший тренер Вікторія Кондут. Вікторія Вікторівна зробила все, щоби про велосипеди не думала ні я, ні мої батьки. За це я їй дуже вдячна. То було у рідному для мене Хмельницькому. А потім мені пощастило, що мене якось помітив такий прекрасний тренер як Сергій Базін і покликав до себе у Луганськ. Точно й не знаю, в якій саме гонці йому пригледілася, але підозрюю, що це було в «розділці», коли стартувала я, зовсім мала, а через хвилину його підопічна на крутому ровері. Та дівчина дістала мене тільки на лінії фінішу.

У Луганську почувалася дуже комфортно. Вже через кілька тренувань Базін сказав мені фразу, яка тоді звучала мені дуже дивно: «Через рік ти станеш чемпіонкою світу». Зізнаюся, тоді не надала сказаному жодної уваги, бо ж на той час навіть не уявляла, що можна змагатися десь іще, крім як на території України. Наступного разу згадала слова Базіна через рік. Коли на мене надягали майку чемпіонки світу. У Сергія Миколайовича величезний досвід, він у спорті дуже багато років й іноді одного погляду достатньо, щоб розібратися, чого та людина варта.

А якщо ж казати про матеріально-технічне забезпечення, то Базін робив неможливе. У Сергія Миколайовича є принцип: якщо спортсмен за своїм рівнем здатен боротися за призові місця, після фінішу він не може сказати, що програв, бо мав гірший інвентар, щось не перемикалося чи було некомфортно. Базін робив усе, щоб ми були забезпечені не гірше за суперників. У нас усе було ідеально.

Як йому це вдавалося?

Не знаю його таємниць. То тільки він знає, нас, спортсменів, він у ці тонкощі не посвячував. Можу сказати, що все необхідне було. Щоб ви зрозуміли, я тоді мала понад десять велосипедів. Тоді мала і шосейні велосипеди (на одному тренувалася взимку, ще два - гоночних), два «роздільних», два кросових, карбоновий байк. Трекових ровери теж було два — один для групових стартів, другий для індивідуальних. Для порівняння: зараз маю один шосейний велосипед і один трековий.

«На Олімпіаді була одна-однісінька»

Чому ваші з Базіним шляхи розійшлися?

(Після паузи). То був конфлікт інтересів.

Конкретизуєте?

Не буду.  

Ви розійшлися погано?

Зараз вже спілкуємося. З перемогою в Мінську він мене привітав. Але перших чотири чи п’ять років не розмовляли. Коли їхала на Олімпіаду в Ріо-де-Жанейро, ще жила в Луганській області, Сергій Миколайович всюди вказувався моїм особистим тренером. Луганщина тоді мала дві ліцензії — мою і Любові Басової. Але жодної підтримки ні від області, ні від тренера тоді не отримала. При тому, що продовжувала числитися в групі Базіна і він отримував за мене зарплату. На Олімпійських іграх Сергій Миколайович мене теж не супроводжував. Навіть зі мною не вітався. То за умови, що в олімпійському селищі ми жили поряд, в одному будинку. У Ріо я була сама по собі. 

То тому ви на Олімпіаді-2016 провалилися?

Зокрема тому. Але також треба враховувати, що проблеми виникли через те, що в мене не було велосипеда. Ровер мені надав голландський клуб, за який тоді виступала, але в нього не було UCI-ліцензії. Цей велосипед не мав права брати участь на Олімпіаді. Але я не перекладаю своєї вини за той провал на когось.  Як не крути, але виступала там я. Тому безґлуздо звинувачувати когось іншого. То була моя помилка і моя поразка.

У Ріо ви приїхали у ранзі срібної призерки чемпіонату світу-2014 і Європейських ігрор-2015 у гонці з роздільним стартом. Очікування, мабуть, були величезними...

Так. Тому й невдача стала великим ударом по самолюбству. Олімпіада — то особливий старт. Його не порівняєш ні з чемпіонатами світу, ні з іншими змаганнями. До таких змагань треба бути готовим найперше морально. То зараз я вже розумію, що тоді робила не так, як треба було поводитися, що не варто на щось відволікатися. Але тоді я була 24-річною, поряд не було тренера. Одна-однісінька. Ні з ким порадитися, ні спитати. З інвентарем теж проблеми. Звідки тій впевненості в собі взятися?

Дзюдоїст Георгій Зантарая, який у 2016-му теж їхав на Олімпіаду за перемогою, але швидко програв, від розчарування хотів піти зі спорту...   

Я про це не думала, бо відчувала велику підтримку — від рідних, друзів, команди, фанатів. У мене їх досить багато. І не лише з України. Щоб переконатися в цьому, достатньо подивитися на нинішню історію. Бачите, скільки людей відстоює мої права?

До Олімпіади ви якийсь період перебували в легендарній казахстанській велоконюшні «Астана»...

Легендарна вона, якщо мова про чоловіків. Жіночий велоспорт там не настільки популярний. Зрештою, в «Астані» у мене не склалося.

У «Вікіпедії» написано, що не склалося тому, що ви відмовилися прийняти казахстанське громадянство.

То вигадки. Ніхто мене не змушував. То була ініціатива Сергія Базіна. Але річ у тім, що в «Астані» як і в будь-якій іншій країні зацікавлені найперше в послугах спортсмена, а не тренера. Результат показує спортсмен, він стоїть на п’єдесталі. На той час я тренувалася з Базіним, то був тісний тандем. Тоді пішла б за цією людиною на край світу. Коли надійшло запрошення з «Астани», Сергій Миколайович дуже загорівся цією ідеєю. Але я почала відчувати, що мене кличуть саму, своїх тренерів там не бракує. Боялася, що Сергія Миколайовича можуть «кинути». Через те я ніби й погоджувалася, але довго зважувалася, взяла тривалий час на роздуми. І врешті відмовилася. Повторюся: бо була з цією людиною готова піти на край світу. Не знаю, може, Сергій Миколайович зараз уже розуміє, чому саме я тоді відмовилася...  

Фактично, крім Базіна, інших тренерів ви не знали. Як знаходили спільну мову з тими, з ким довелося працювати далі?

Впродовж трьох років, з 2016-го по 2018-й, я була в нідерландській команді Parkhotel Valkenburg Cycling. Тренувалася з тими спеціалістами, яких надавали.

Призерки Європейських ігор 2019 року

«Приїхала з Мінська, думала, поїду на море. Замість того третій день практично не сплю»

Повертаючись до питання зміни громадянства, скажіть, чи задумувалися колись над такими варіантами?

А чому я маю їхати зі своєї країни? Так, у нас нелегко. Але хто буде щось змінювати? Я народилася тут, тут живуть мої батьки. Я люблю свою країну. У нас багато талановитих людей — вчених, лікарів, спортсменів. Чому я маю звідси їхати? Бо якийсь президент дозволяє собі зухвало, по-хамськи спілкуватися? Так, гарантії, що у мене вийде все, про що я мрію, немає. Але чому б не спробувати? Мені допомагають, у мене є підтримка. Я не маю права піти.

Сергій Харчук, організатор «Київської сотки», вчора сказав таке: «Завдяки своїй принциповості ця дівчина може зробити те, що виявилося не під силу усій велоспільноті».

То мій добрий друг і моя велика підтримка. Насправді, без підтримки близьких людей мені теж було б важко залишатися незламною. Приїхала з Мінська, думала, буду відпочивати, поїду на море. Замість того третій день практично не сплю — зустрічаюся, роздаю інтерв’ю. 

Відпочивати планували за кордоном?

Ні, ви що? У нас в Україні стільки чудових місць, така краса! Щось цікаве можна знайти в будь-якому куточку нашої держави. Достатньо поїхати у сусідню з моєю Хмельницькою Вінницьку область. Там неймовірні краєвиди, які забуті і для більшості людей просто невідомі. Невже їх не можна популяризувати? Скажімо, пустити по тій території кілька цікавих маршрутних перегонів, у ході яких учасники проїздили би повз видатні місця, замки і палаци, які розсипаються, бо ними не займається взагалі ніхто. Мене засмучує, що дітям і внукам за такого ставлення просто не буде що показувати.

Тому я й намагаюся об’їздити свою країну, насолоджуюся її красою. Коли збагну, що побачила все, що варто побачити, тоді можна подумати про закордонні мандри. Мені не цікавий закордон, якщо я не бачила своєї країни.

Але найгарніше море у нас наразі забрали...

Зачекайте, а Кінбурнська коса на Миколаївщині — то хіба не краса? То взагалі Мальдіви! Мені просто бракує часу, щоб там побувати. Я сама подолянка, але люблю нашу країну різною, захоплююся її принадами. Візьміть Канів, краєвиди, які відкриваються з Тарасової гори!      

Іван Вербицький, «Главком»