«Усвідомлювали, що можемо опинитися в кайданках». Як українці відмовилися від Олімпіади після розстрілів на Майдані
Тренер Олег Мацьоцький згадав, як разом із донькою-гірськолижницею у Сочі-2014 не залишився осторонь трагедії у Києві і чому спорт у мізках більшості українських атлетів досі «поза політикою»
Шість років тому в лютому 2014-го Україна переживала одні з найтрагічніших у незалежній історії митей. Режимові Януковича остаточно зірвало дах і він почав розстрілювати людей в прямому ефірі, на очах у всього світу. А в той час, коли в Києві проливалася кров, у російському Сочі був розпал зимової Олімпіади.
Ці два світи поєднало двоє людей. Тих, хто вирішив на трагедію рідного народу відреагувати там, в олімпійському селищі. Гірськолижниця Богдана Мацьоцька і її батько та тренер Олег Мацьоцький сфотографувалися із синьо-жовтим стягом із траурною стрічкою і вивісили цю світлину в соцмережі.
«Він щонайменше повинен сидіти у в'язниці. І дуже довго. За всі життя, які він забрав, за невинних людей, які просто прийшли спочатку мирно відстояти свою думку», – написала тоді Богдана про Януковича.
На знак протесту Мацьоцькі вирішили припинити участь у Олімпійських іграх. Жоден інший спортсмен, тренер чи спортивний чиновник ні дією, ні морально гірськолижницю і її батька-наставника не підтримали.
Нині, у день роковин розстрілів на Майдані, «Главком» згадує події в Сочі та все, що з ними пов’язано з Олегом Мацьоцьким. Чоловікові нині 64 і він продовжує працювати дитячим тренером. На момент нашої розмови спеціаліст перебував на чемпіонаті України у Ворохті.
«З дитинства хотілося максимально вберегти доню від російського впливу»
Пане Олеже, ті, хто вас знає, розуміють, що вчинок у Сочі не був спонтанним чи емоційним.
Звичайно, що ні. Моя доня народилася у 1989-му, коли Совєцький Союз уже тріщав по швах. У той час я брав активну участь у акціях, які сприяли здобуттю Україною незалежності. Я був знайомий з людьми із Гельсінської спілки, зокрема з В’ячеславом Чорноволом. Активно поширював у нас у Косові на Івано-Франківщині розмаїті матеріали.
Коли з’явилася Богдана, я це сприйняв як початок нової ери в усіх розуміннях. Хотілося максимально вберегти доню від російської мови, російського впливу. Думав тоді, що раз Україна стає незалежною, то це буде нескладно. Наївний, мені ж тоді лише 33 було. Опору антиукраїнських сил, звісно, сподівався, але не думав, що він буде таким сильним, як перші здійснювані президентом Кравчуком кроки. Починаючи з телевізора, який у той час був фактично членом кожної родини. Доступними тоді були два телеканали. При цьому російський, який транслювався з «Останкіно», мав набагато ліпшу якість, бо йому віддали кращу хвилю. Не перевели на неї українське телебачення, а залишили російському, яке в ідеалі вартувало б заборонити взагалі. Одним словом, тоді телевізор почав сприймати у себе вдома як ворожого шпигуна, намагався вимикати, щоб доня не чула російського слова.
Але що мені з того вийшло? Богдана дуже швидко, рочків у п’ять, навчилася читати. Сидить якось і перебирає платівки. Річ у тім, що ми дуже любимо музику, маємо велику колекцію вінілу. Тоді майже всі платівки були російські, фірми «Мелодія». Здивувався, коли дитина дошкільного віку вільно все це читала і для себе перекладала на українську. Без жодних труднощів! Тоді дивувався, звідки Богдана того російського слова набралася, адже я її всіляко від нього оберігав. Проте воно проникало в наше життя звідусіль.
Зрештою, нічого дивного. Пригадую, що українське телебачення тоді через брак українських мультфільмів вишукувало анімацію без слів. Іншого виходу не було. Тоді тішив себе, що мине ще трохи часу і ми почнемо виробляти свій продукт. Особливо коли в якусь мить українською почали перекладати знамениті діснеївські мультфільми. Та в одну мить народ вирішив, що «ето нє ідьот». І повернувся до російськомовного продукту. Вже тоді я, провінційний житель, збагнув, що діла не буде.
У вихованні дитини ви обмежувалися мовними аспектами чи розповідали й про щось інше?
Говорив, що Росія нас усе життя пригноблювала і це наш споконвічний ворог. Казав, що було б добре, якби вони існували в своїх межах і до нас не лізли, однак реалії, на жаль, інші. Богдана мене слухала і ці думки поділяла. Пізніше, коли ми почали разом працювати як тренер і вихованка, це спілкування стало ще тіснішим, обговорювали кожну новину. Не лише спортивну. Скажімо, перші міжнародні виїзди в 2001 році збіглися із вбивством журналіста Георгія Ґонґадзе і оприлюдненням «плівок Мельниченка». Пам’ятаю, як приїздили в Київ для отримання візи і бачили похмурі міліцейські марші зі скандуванням «Міліція з народом». Сприймали це з Богданою як фарс і сміялися. А морально підтримували заклики «Кучму геть», акцію «Україна без Кучми».
І так постійно, стосовно усіх подій. У той день, коли на Майдані останньої днини листопада 2013-го побили студентів, ми були на зборі в Австрії. Богдана вже спала, а я щось перебирав в інтернеті. І наштовхнувся на те жахіття. Просидів півночі, вичитуючи новини, а вранці, коли йшли з донькою на тренування, кажу: «Все, прибили у Києві все і всіх». З тієї миті ми прискіпливо спостерігали за подіями в Україні разом. Розуміли, що вдома вочевидь щось назріває. І фактично почали жити на два світи: з одного боку – підготовка до Олімпіади, з іншого – хвилювання за долю країни. Останнє забирало чимало моральних сил, може, не давало сконцентруватися на спорті.
Хоча Богдана молодець. Вона підготувалася справді прекрасно. Вважаю її 27-ме місце в супергіганті на Олімпіаді найбільшим досягненням. Співставним з ним назвав би ще 26-те місце в комбінації на чемпіонаті світу в Ґарміш-Партенкірхені. Крім того, у нас ще не бракувало скромніших перемог. Хоча повністю виграти Відкритий чемпіонат Британії в 2011-му – то теж віха. Взагалі, не виключаю, що донька могла й розвинути цей успіх. Але я на неї не тиснув. Перед Сочі ми домовилися, що вона стартує на другій у житті Олімпіаді, а далі робитиме, що вважатиме за потрібне. Богдана вирішила виходити заміж і народжувати дитину. Це прекрасно, але, думаю, у спорті вона була здатна ще на трохи більше.
«Від українських чиновників не побачив жодного хорошого, навіть толерантного погляду»
Богдана казала, що в Сочі ви теж постійно стежили за новинами в Україні.
Так. І були шоковані тим, що творилося у Києві 18-19 лютого. В ту мить мали однакове бажання, взагалі не зговорюючись. Я сказав тільки одну фразу: «Ми повинні звідси поїхати так, щоб нас після того щодня не мучила совість».
Виникла ідея з прапором. Але його з собою не мали. Де взяти в олімпійському селищі? Стяги були розвішані на балконах готелю. На лихо, в наших з Богданою номерах балконів не було. Хоча жили ми окремо. Скажімо, я ділив помешкання з Дмитром Мицаком. У номері поряд зі мною прапор був. Там мешкали фристайлісти, які на той момент уже виступили і житло звільнили, поїхали додому. В мене визрів план – зрізати те полотнище, наліпити на нього чорну стрічку, сфотографуватися і помістити у соцмережах з відповідним текстом. Завдання полегшувалося тим, що Мицак перебрався в іншу кімнату і я залишився один. Свідків не було. Але одначе треба було заходити в чуже помешкання. Ризик величезний. Було моторошно, немов чинимо злочин.
Двері в номер були відчинені. Ми серед ночі зайшли на балкон, присіли, щоб нас не було видно, перерізали шнурки, якими був прив’язаний прапор і благополучно вийшли. Чорну стрічку вирізали з Богданиного одягу. Заодно зробили траурні пов’язки й собі, але їх нам носити заборонили.
Коли робили фото, ніхто не заважав?
Ми підійшли до олімпійських кілець у селищі і зустріли там знамениту фінську гірськолижницю, срібну призерку Олімпіади-2006 Таню Поутіайнен. Вона теж фотографувалася. Богдана з Танею знайома, навіть більше, була взута у ту мить у її черевики, запропоновані представником фірми «Фішер». Підійшли вони доньці ідеально, правда, Поутіайнен про ту деталь не знала. Так ось, біля кілець ми попрохали Таню нас сфотографувати. Вона погодилася, але, здається, навіть не зауважила, що на нашому прапорі чорна стрічка. Сфотографувала, побажала удачі й пішла.
Реакція не забарилася. Про доньку й батька Мацьоцьких написали світові ЗМІ. Проте знаю, що в українській делегації ваш вчинок сприйняли не дуже схвально. І то м’яко кажучи.
Шефом української делегації тоді була олімпійська призерка з академічного веслування Ніна Уманець. Ми відчували з її боку прихильне ставлення до себе. Пані Ніна родом із села на Вінничині, в побуті спілкується українською. Ще з часів Олімпіади у Ванкувері в 2010-му вона нас сприймала з якоюсь особливою теплотою. Принаймні, мені так здавалося. У нас було чимало щирих розмов. Проте після того випадку з прапором пані Уманець була обурена. Коли ми приїхали з «Рози Хутор», де розташовувалося олімпійське селище, в Сочі, на мене вона дивилася просто ненависно.
Президент НОК України Сергій Бубка натомість зустрічався з нами офіційно, в компанії представника Міжнародного олімпійського комітету. Розмова відповідно теж мала офіційний статус. Чемною і стриманою балачка вийшла з обох боків. Ми сказали, що це наша позиція, а Бубка відповів, що ми маємо на неї право, але попрохав не роздмухувати скандалу.
Але загалом українські чиновники (та й спортсмени з тренерами також) нас далеко не підтримували. Скажу навіть так: не побачив жодного хорошого, навіть толерантного погляду. Лише ворожі. Згадую, як після золота біатлоністок усю олімпійську команду України зібрали для спільного фото. Довго мучилися, совали. Аж поки я не здогадався в чому річ. «Богдано, нас висовують на край», – кажу. То було помітно і дуже гидко. Ми відійшли й дали їм змогу зробити світлину без нас.
Правда, відзначу один момент, який запам’ятався уже після повернення до Києва. Бубка тоді вручав усім представникам олімпійської команди букети. Коли черга дійшла до мене, здалося, що Сергій Назарович потиснув мені руку якось особливо щиро. І погляд про це теж говорив. Може, помиляюся чи щось собі надумав, але таке в мене залишилося відчуття. До слова, після церемонії пішли з тими букетами на Майдан і поклали їх у пам’ять про загиблих там людей.
…Насправді всі ми живі люди. Насправді коли ми то робили, було досить страшно. Тоді було відчуття, що ці розстріли можуть перерости в бійню. Тому налаштувався навіть на те, що можу опинитися в кайданках. А доньку запитав: «Богдано, ти дуже боїшся?» «Ні», – відповіла вона. Кажу, що кожен крок ми робили без зайвих слів і пояснень. Немов на фронті. Бо обоє вважали, що так треба.
«Можна бути «поза політикою», але своїм «фейсом» ви показуєте свою державу»
А від самих росіян негативне ставлення відчували?
Невдовзі після того, як ми засвітилися з прапором, у нас зник інтернет. У кімнату приходили люди начебто лагодити. Але я ж не наївна людина, розумів, навіщо вони ходять. Зрозуміло, що вони почали за нами стежити. Також на одній з перепусток з нами почали дуже грубо спілкуватися. Думаю, цим товаришам було повідомлено, хто ми. Довелося аж попрохати російською: «Хлопці, а можна культурніше? Ми на Олімпіаді чи в концтаборі?» І лише після того їх трохи попустило.
Та й у принципі в Сочі була суцільна поліцейщина. Коли їхали в підйомниках на трасу, бачили внизу кулеметні гнізда. Доти, дзоти – чистий фронт. Шкода, що тоді не мав смартфона, щоб усе це сфотографувати.
З того часу минуло шість років. Виглядає, що повторися тодішня історія зараз, людей, здатних зробити те, що ви у Сочі, не побільшало б. Вас це не дивує?
Боюся, що не «не побільшало б», а не було б взагалі. Люди надто сильно пристосовуються до обставин, щоб кудись пробитися, надто дорожать поняттям хороших стосунків. Не дружби, а саме хороших стосунків. «Я його добре знаю і не буду з ним сваритися», – ця штучність у нас чомусь цінується більше, ніж внутрішні переконання. Та й взагалі не бачу спортсменів, які б задумувалися над такими питаннями. Вони вперлися у гасло «спорт поза політикою». Та що далеко ходити: буквально сьогодні його чув. І пояснював людям, що треба зняти рожеві окуляри, бо спорт – то вітрина держави. Можна бути «поза політикою», але своїм існуванням, своїм «фейсом» ви показуєте свою державу.
На кожному кроці чуєш: «Прінєсі дрєвкі! Дрєвок нєт!» Не можу цього чути, бо, по-перше, ці «дрєвкі» виготовлені з пластмаси. По-друге, українською це тичка або прапорець. Невже так важко запам’ятати?
Зараз ми перебуваємо на чемпіонаті України у Ворохті, на Івано-Франківщині. Сюди з’їхалися люди з різних куточків нашої держави, але українською розмовляємо фактично лише ми. Точніше, двоє моїх колег – теж у побуті російськомовні, але за бажання вони переходять на вільну українську і доброзичливо до нашої мови ставляться. А інші навколо «штокають» і «какають». Мені бракує терпіння, тому можу перекривити. На що чую у відповідь: «Почєму ви так нє любітє кієвлян?» «До чого тут нелюбов до киян? У мене мати – киянка, – обурююся. – Росіян не люблю, особливо з тих пір, як вони на нас напали. Невже важко забути їхню мову?»
На тих словах почався справжній рейвах. Не стрималося навіть якесь дитя: «Я вообщє єврей, пачєму я должен на украінском говоріть?» «Хлопчику, – відповідаю. – Дитяточко моє солоденьке, спробуй так само відкрити рота російською в Польщі чи Чехії». То чому я маю спокійно ставитися до мови окупанта в Україні? У мене в спортивному середовищі постійні конфлікти мовного й ідеологічного характерів. Вони мене постійно ображають, називають неадекватом. Не сперечаюся, можливо, у своїй безкомпромісності, наївності та бажанні щось змінити я виглядаю смішно. Але мовчати теж не збираюся.
«Виховання повинно починатися саме з тренерів»
Ви довго перебуваєте у спортивному середовищі та, мабуть, шукали відповідь на питання, чому люди зі світу спорту відмежовуються від реалій аж настільки.
Звичайно, думав над цим питанням неодноразово. Мушу сказати, що закордонні спортсмени не надто відрізняються від наших. Особливого інтелекту ви там теж не зустрінете. Або зустрінете вкрай рідко. Загальна маса – спортсмени як спортсмени. Вони міркують професійними категоріями – як виконати ту чи ту дію і отримати від того якийсь прибуток. Але оскільки італієць уже сформувався як італієць, то він і розмовляє державною мовою, і мислить категоріями громадянина Італії. Бо вони вже відбулися.
А ми не відбулися. Більше того, наші спортсмени залишаються на совковому рівні. Бо тренери у них совєцкі. І совєцкі тренери народжують нове покоління совків. Народжених в Україні, але совків за ментальністю.
На ваш погляд, цю ментальність треба змінювати на рівні держави?
Безперечно. Наші чиновники мають усвідомити, що ця потвора, цей монстр, який називається державою, нікуди не дівається. Буду грубим, але скажу як є: держава – то величезне бандитське утворення. Але раз така форма впливу на людей існує, то нею треба користуватися. Держава здатна загрожувати ззовні, але зобов’язана тримати залізну дисципліну й усередині. Держава уніфікує, творить націю. Кожна держава має одну ідею: я хочу існувати для цих громадян, які об’єдналися і мене створили. Причім чим більша держава, тим сильніше відрізняються її громадяни. Ментально і в мовному питанні, купою діалектизмів. Ті ж італійці мають через це купу проблем. Приміром, сицилійці ломбардійців розуміють з великими труднощами. Проте в Італії існує певний стандарт державної мови, якого повинні дотримуватися усі. І саме мова всіх людей об’єднує і творить із них націю. Тому, коли наші чиновники розповідають, що вони, скажімо, не здатні вплинути на спортсменів, це означає одне: починаючи з 1991 року, цю державу вони здавали. Вони не підтримували основної ідеї: «Я хочу існувати».
Держава має виховувати. І якщо говорити про спорт, то виховання повинно починатися саме з тренерів.
Відразу після Сочі не бракувало людей, які говорили, що завдяки своєму вчинку ви з Богданою станете політиками. Була така ймовірність?
Знаєте, як наш народ звик ставитися до людей? Якщо ти сильний і популярний – перед тобою плазують. Коли ти ніхто – можуть плюнути. А мені знаєте, що найважче? Усе життя пропрацював вчителем. Педагог начебто має для дітей бути своєрідним «вождем». Кожен клас чи група – маленька держава, в якій треба наводити дисципліну, застосовуючи відповідно певні репресивні методи. Так ось мені це робити складно. Щось у середині не дозволяє бути жорстким і карати. Мені завжди хотілося бути з дітьми на одних тонах, встановити таку атмосферу, щоб вони розуміли, чого від них хочу, самі. Але, як правило, переважна більшість сприймати інформацію добровільно відмовляється. Тоді треба карати. Я цього не люблю. Навіть у школі чи в спортивній групі, а працюючи в державному апараті, треба бути ще суворішим. То точно не моє. Мене влада ніколи не приваблювала.
Справді, після Олімпіади-2014 мені пропонували зайти в кілька партій. Коли відмовився, ці ж люди вирішили, що я ніхто.
Благородство сприйняли за слабкість.
І нехай. За своєю суттю я філософ. Себе не переробиш. Будь-якої влади завжди соромився. А залишаючись перфекціоністом, маю відчуття, що максимально з обов’язками не впораюся. Щоб іти у владу, треба бути «асфальто-бетоновичем». А я дуже чутливий. Шкода тільки, що ті, хто йде у владу, думають найперше про те, як зробити свою посаду прибутковою.
«Хотів підбирати під Богдану баскетбольну команду»
В ідеалі кожна людина мала б займатися тим, що їй виходить найліпше. Ви, здається, тим і займаєтеся. Тільки у виді спорту, який у нас не дуже розвинений.
У гірських лижах я далеко не все життя. Спочатку був тренером із баскетболу. Річ у тім, що школа №1 у Косові мала унікальний спортивний майданчик. Будівничі щось «нахімічили» і зробили стандартний зал трохи довшим. Тобто по ширині він був звичайним – 11,5 метра, а довжина – 32 метра. оскільки мені дуже подобалися спортивні ігри, то відразу почав культивувати гандбол і баскетбол. Пізніше ручний м’яч закинув, а баскетболісти в мене були дуже сильні. Уявіть: простою загальноосвітньою школою ми обігрували спеціалізовані ДЮСШ. З дівчатками 1973 року народження ми стали чемпіонами області, легко обігравши всі команди.
Коли народилася Богдана, я під неї теж хотів набирати баскетбольну команду. Але збагнув, що мені банально бракує високорослих дівчат. У мене завжди були дуже технічні діти. Виробляли на майданчику такі номери, немов у цирку. Шкода, що в ті часи не було змоги записувати відео. Було б на що подивитися. Наважився тоді на експеримент: праворуких дітей навчав лівосторонньому веденню, кидку, подвійному кроку тощо. І навпаки. В підсумку у мене гравці були дворукі, неймовірні універсали. Але оскільки діти в основному були низькорослими, приїздили в Івано-Франківськ, де була якась селекція і вищим дівчатам програвали.
Тому згодом почав разом із Богданою засвоювати тонкощі гірських лиж. Вони стали нашим життям і, гадаю, ми досягли немало. А щоб гірські лижі в Україні пішли вгору і стали успішними, треба, щоб ними захопилася дитина якогось дуже багатого чоловіка. І при цьому треба, щоб ця дитина була обдарована, мала мету тільки досягти успіху в гірських лижах і жодної іншої. Мушу сказати, що прецедент у мене вже був. Тренував дуже здібну дитину і з дуже заможної сім’ї. Але батько розглядав захоплення гірськими лижами як одну зі складових у житті дитини. Поряд було отримання поглиблених знань за кількома напрямами. Проте практика показує, що в гірських лижах успіху досягають тільки ті, хто віддається їм сповна. Ми з Богданою теж так захопилися. І досягли чого могли. За умови, що Богдану важко було назвати найталановитішою. То просто моя дитина, з якою ми разом хотіли чогось досягти. А чемпіони – то плід селекції у країнах, де гірські лижі є індустрією – в Австрії, Швейцарії, Італії, Франції. Проте в нашому випадку можемо очікувати лише на феномен.
Як Яніца й Івіца Костелічі в Хорватії?
Так. Вони теж були «забаганкою» батька. Коли вони почали перемагати на найвищому рівні, потрохи потягнулися й інші хорватські гірськолижники. Бо там цивілізаційно трохи вищий за Україну рівень. І більше можливостей. Але масовості теж немає. Скажімо, зараз є Філіп Зубчіч, а за ним когось складно й згадати.
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0