Американські солдати за наказом Дональда Трампа покидають Північну Сирію
Подарунок Трампа Путіну має подвійне дно
Критики цілком справедливо засуджують наказ Дональда Трампа виводити американських солдатів із Сирії. Вони напряму називають ці дії «зрадою союзників» та «подарунком для Путіна», адже, за загальною думкою, саме Кремль найбільше виграв від такого рішення. Російське телебачення радісно крутить кадри, як російські «їхтамнєти» займають цілу та неушкоджену військову базу, полишену американськими «джі-ай» (до слова – дуже схоже на те, як сепаратисти на Донбасі займуть зведені українськими солдатами укріплення після «розведення військ», на якому так наполягають у Зеленського), а курди, донедавна чи не найактивніші союзники США в цьому регіоні, змушені приймати допомогу військ Башара Асада та Ірану проти турецького наступу, аби не бути винищеними через трампову зраду...
Тим не менш, є в цієї безперечної трагедії, спровокованої Дональдом Трампом, й інший бік. Якщо придивитися до нинішніх подій трохи прискіпливіше, то можна дійти висновку, що «подарунок Трампа Путіну» має й подвійне дно - не таке помітне й, скоріш за все, американським президентом не сплановане, але дуже неприємне для Москви.
Бретт МакГарк, спецуповноважений США у міжнародному альянсі з боротьби проти «Ісламської держави» (ІДІЛ), висловив уголос думку, яка переважає нині як в Америці, так і в усьому світі: рішення Дональда Трампа відвести американські війська з Сирії є «подарунком Росії, Ірану та ІДІЛ». Це він зробив ще тоді, коли подібна думка не була трендом: наприкінці 2018 року МакГарк подав у відставку зі своєї посади, демонструючи таким чином свою кардинальну незгоду з діями Білого Дому.
Час довів, що цей чоловік мав рацію: сьогодні, коли російські та іранські бойовики отримують надурняка чудово обладнані, цілісінькі американські бази та нових союзників-курдів, коли майже тисяча бойовиків ІДІЛ опиняються на волі й знову беруться за зброю, коли країна-член НАТО, Туреччина, наносить бомбові та артилерійські удари не лише по територіях, де перебуває мирне курдське населення, яке мало нещастя проживати поблизу від турецько-сирійського кордону, а й солдати країни-члена НАТО (США), кожному зрозуміло, що все це служить аж ніяк не американським інтересам, а саме інтересам Ірану, Росії, ІДІЛ та Башара Асада.
Війна проти Америки
Коли російський президент у вересні 2015 року відправив війська до Сирії, він насправді бажав не тільки й не стільки підтримати близький до краху режим Башара аль-Асада. Перш за все, Путін намагався довести, що він – як він сам вважав – має змогу порушити глобальну стратегію США, не дати їм міняти неугодні їм режими в будь-якій точці планети. Все інше – відновлення російської військової присутності в східному Середземномор’ї, тестування нових систем озброєння або демонстрація небагатьом союзникам, що на Москву можна покладатися, було хоч і важливим, але другорядним.
Путін весь цей час воював у Сирії не стільки з супротивниками Асада, скільки з Вашингтоном. Й, до речі, перші засади нинішньої зради заклав зовсім не Дональд Трамп, а його попередник, Барак Обама – своїм небажанням бути напряму залученим в сирійський конфлікт. Саме нерішучість тодішньої адміністрації Білого Дому допомогла російському фюрерові самому захопити роль посередника на Близькому Сході – причому Путіну для цього не знадобилося витрачати багато сил. Після більш, ніж двох десятиріч «перепочинку» путінська Росія повернулася до цього регіону.
З одного боку, виведення військ США з Північної Сирії є, таким чином, беззаперечною перемогою Путіна, з іншого ж – Америка була для Росії на Близькому Сході, де кожен воює проти кожного, своєрідним зовнішнім партнером у переговорах, причому єдиним. Тепер цей партнер відпадає, а хто ж залишається?
Іран, Ізраїль, Саудівська Аравія, Туреччина: всі проти всіх
Офіційно іранський режим є в Сирії чи не найближчим союзником Москви, але насправді Тегеран глибоко не довіряє Росії. Іранцям украй не до вподоби путінські зв’язки з ізраїльським прем’єр-міністром Беньяміном Нетаньягу. Іран зовсім не без підстав підозрює, що Москва не стане заперечувати, якщо Ізраїль завдасть військового удару по іранським підрозділам в Сирії. Ірану також украй не до вподоби, що через російську присутність в Сирії Башар Асад може тримати Тегеран на відстані, якщо захоче. До того моменту, як росіяни втрутилися в сирійську війну, Асад був покірним та беззаперечним «інструментом» Ірану.
Ізраїльтянам, у свою чергу, аж надто не подобаються тісні зв’язки Росії з Іраном. Зв’язки активні, які включають в себе передачу Ірану російських ракет, які потім раптом з’являються на північних ізраїльських кордонах у руках ліванських терористів з Хезболли й летять в напрямку ізраїльських міст та селищ. Ізраїлю не подобається м’яка позиція Москви щодо іранської ядерної програми та російський захист Ірану на міжнародному паркеті, наприклад, в ООН. Ізраїльське суспільство в більшості своїй вважає Путіна одним із найбільших «спонсорів» іранського режиму. В свою чергу, Ізраїль традиційно має в Вашингтоні масивну політичну та дипломатичну вагу, якої Путін не матиме ніколи.
Таким чином, Росії тепер, після відступу США з Сирії, доведеться балансувати між двома вкрай невдоволеними «союзниками» - Іраном та Ізраїлем, причому, якщо вона «поб’є горщики» з Тегераном – то «підопічний» Башар Асад раптом може залишитися без основних військ, які його підтримують, а якщо з Єрусалимом – то Ізраїль ще, чого доброго, поверне зброю проти іранських та сирійських військ, які скупчилися на його кордоні.
Саудівська Аравія кілька днів тому приймала Путіна в Ріяді. Саудити вважають нові постійні контакти з Кремлем корисним засобом, який дозволяє їм трохи зменшити залежність від Вашингтону. Але поки що весь захист цієї країни базується на дружбі з США. Окрім того, Саудівська Аравія так само, як Ізраїль, вважають іранський режим своїм смертельним ворогом. Одним з пріоритетних напрямків російської політики з боку саудівського кронпринца Мохаммада бін Салмана є намагання ослабити зв’язок Кремля з Тегераном. Путіну дуже подобається, коли з ним носяться, мов із писаною торбою. Це зміцнює його самовпевненість, окрім того, він і сам зацікавлений в зв’язках із Ріядом через те, що Саудівська Аравія має ключовий вплив на Організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК). Але думка про те, що доведеться вибирати між саудитами та іранцями в тому разі, якщо вони зчепляться між собою, навряд чи його не бентежить.
Наразі найнадійнішим партнером на Близькому Сході для Росії є, парадоксальним чином, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Путіну подобається той факт, що Туреччина під проводом «султана» перетворилася в очах світу на «найслабкішу ланку» НАТО. В московському світосприйнятті мало що є настільки ж важливим, як намагання ослабити Північноатлантичний альянс. У липні Ердоган, незважаючи на спротив Вашингтону, підтвердив свій намір купити російські протиповітряні зенітно-ракетні комплекси С-400. Без сумніву, Ердоган оцінив тиху підтримку Путіним турецького нападу на курдів. Але чи підтримає його Москва, якщо США – особливо, Конгрес – вирішить справді розпочати тиск на Туреччину? Та й взагалі – чи має Москва можливість запропонувати щось у цьому випадку?
«Вхід – рубль, вихід – п’ять»?
Зрештою, не слід забувати і той факт, що в російському суспільстві сирійська ескапада Кремля стає все більш непопулярною. На тлі того, що реальні доходи росіян скорочуються вже п’ятий рік поспіль, наразі 55% жителів Росії воліли б, аби «сирійська експедиція» була завершена якнайшвидше. На це вказують дані соцопитування, проведені «Левада-центром» в квітні цього року. Недарма Путін чи то вчетверте, чи то вп’яте з моменту введення російських військ до Сирії проголосив про їх вихід звідти.
Путін цілком в курсі зміни суспільних настроїв. Нині він готується до вельми непевного політичного переходу – коли його четвертий термін на посаді президента спливе (у 2024 році або навіть раніше). З огляду на це, кращою ідеєю було б вже востаннє проголосити, що росіяни в Сирії всіх перемогли та справді повернути війська додому, аніж занурюватися в хитросплетіння війни «всіх проти кожного», укладати нові «ситуативні» союзи, кожен з яких може в наступну мить обернутися ворожнечею. Але чи втримається режим Асада без російської підтримки? Навряд чи. А без Асада – що станеться з російськими флотськими та військово-повітряними базами в Сирії? І ще важливіше, що станеться з інтересами «Роснефті» та інших кремлівських компаній у цьому регіоні?
Розпочати сирійську військову авантюру, надіслати солдатів до Близького Сходу чотири роки тому було для Кремля досить легко. Витягти звідти війська й при цьому зберегти бодай частину того, що було досягнуто, – набагато важче. Таким чином, «подарунок» Трампа Путіну може вийти кремлівському автократові боком. Американці йдуть – росіяни залишаються... й стають «хлопчиками для биття» з усіх боків.
Борис Немировський, для «Главкома»
Коментарі — 0