Нова «холодна війна». Варто повчитися на уроках «старої»

Території, що знаходяться між великими державами, завжди були суперечливими місцями. Така доля спіткала країни, що розташовані між Росією та Заходом - колишні радянські республіки, які були частиною Радянського Союзу, чи держави, які завжди перебували під його впливом. Більша частина Європи консолідувалася і, разом зі Сполученими Штатами, створила міцний ліберальний демократичний лад, тим часом як Росія дедалі сильніше відкочується назад. Більшість таких прикордонних країн стали прибічниками західного світогляду, та Москва хоче контролювати політику національної безпеки принаймні своїх близьких сусідів.

Захід повинен відхилити ці намагання Москви. Вони суперечать західним принципам і становлять загрозу нашим інтересам. Сполучені Штати повинні очолити Захід у прийнятті чіткої стратегії просування демократії, відкритих ринків та права нації на вибір власної зовнішньої політики, включно з правом приєднатися до ЄС та НАТО, звісно, якщо країни-претенденти відповідають певним вимогам.

Москва не приховує своїх цілей: наростити власну сферу впливу, змінити порядок безпеки після закінчення «холодної війни», послабити НАТО, ЄС та трансатлантичні зв'язки, і застосовує повний спектр методів для досягнення цього. Поєднання низки тактик РФ іноді називають гібридною війною. Вона включає в себе зміцнення етнічних зв'язків за кордоном та використання релігії, дезінформацію, економічний бойкот, корупцію, скорочення енергозабезпечення, а також стратегічне використання своїх розвідувальних служб.

Західні держави не поспішали визнавати викликом войовничу зовнішню політику президента Росії Володимира Путіна. Москву майже не піддали критиці за кібератаку 2007 року в Естонії, НАТО не запропонувало Грузії план дій щодо членства на саміті 2008-го через те, що це питання було дуже чутливим для Кремля, а коли через кілька місяців після саміту у Грузії почалась війна, Захід обмежився введенням слабких санкцій щодо Росії та й ті невдовзі скасував. Санкції Заходу за анексію Криму також були слабкими.

НАТО довго не визнавало загрози Москви для Альянсу. Саміт НАТО 2014 року на вищому рівні прийняв рішення щодо проведення операції зі швидкого розгортання сил, тоді йшлося про необхідність «заспокоїти» східні країни-союзниці, а не про стримування Кремля. Тільки у 2016 році НАТО вирішило розмістити батальйони у Прибалтиці, Польщі та Румунії, щоб стримати Кремль від провокацій на цих територіях. Такий крок був важливим для убезпечення східного флангу, однак потрібно зробити більше.

Теорія про те, що Захід може «купити» мир, дозволяючи Москві керувати своїми сусідами, здійснювати гегемонію у своїй сфері впливу, абсолютно невірна. І історія це підтверджує. Кремлівська війна з Тбілісі та з Києвом не змогла відхилити жодну з цих столиць від їхнього західного курсу.

Потрібен новий підхід. Він має ґрунтуватися на старих ідеях, що з’явилися наприкінці «холодної війни»: держави є суверенними, вони повинні мати територіальну цілісність і право на вибір власних політичної та економічної системи. Вони також повинні мати право вибирати собі друзів та союзників серед світової спільноти.

Ми повинні впевнено та рішуче повернутися до такої політики. Сполучені Штати мають взяти на себе ініціативу в рамках НАТО аби викласти це бачення та нагадати союзникам, що двері до членства в НАТО, які були відчинені для України та Грузії 10 років тому, залишаються відкритими. Нещодавнє приєднання Чорногорії та заплановане приєднання Республіки Північна Македонія, які активно виступають проти Москви, є прецедентами для цієї політики.

Але процес вступу до НАТО повинен змінитися із врахуванням нового ворожого середовища, яке створила Москва. Оскільки Москва активно виступає проти появи нових членів НАТО, надання Альянсом плану дій країні-претенденту перетворює цю країну на нову ціль Кремля, але в умовах відсутності захисту, що мають члени НАТО. Альянс має бути готовим розглянути нові критерії членства, він повинен розглядати комісію НАТО-Грузія та її річні національні плани як модель для членства. У рамках цього перегляду НАТО повинно пояснити, що членство не може бути заблоковане агресією чи окупацією Кремля.

Європейський союз також повинен чітко визначати членство своїх східних сусідів. До честі ЄС, він не відступив від Договору про глибоку і всеохоплюючу зону вільної торгівлі після початку російської агресії проти України, попри голоси, які звинувачують ЄС в «українській кризі». Також ЄС не відступив від програми Східного партнерства. Однак Євросоюз має докладати більше зусиль для тіснішої співпраці в рамках Східного партнерства - наприклад, щодо усунення бар'єрів, які стримують торгівлю. Також слід відкрити двері для додаткових угод про вільну торгівлю.

Не менш важливо, щоб ЄС переконався, що не наступає на хвіст своїм економічним інтересам та не йде на політичні поступки на користь Кремля. Особливо – в енергетичному питанні.

Енергетична хартія ЄС, яку Москва підписала, але не ратифікувала, вимагає від енергетичних партнерів Європи дозволити використовувати свої трубопроводи для постачання вуглеводнів до Європи. Однак ЄС не наполягає на відкритті «Газпромом» своїх трубопроводів для виробників у Центральній Азії. Така позиція посилює Москву як постачальника енергії до Європи та забезпечує їй додатковий вплив на країни, які вона вважає належними до своєї сфери впливу.

Настільки ж шкідливою є підтримка ЄС будівництва газопроводу Nord Stream II з Росії до Німеччини. Європейська комісія має повноваження зупинити цей проект. Якщо канцлер Анґела Меркель не зможе або не схоче зупинити проект, то зробити це повинна комісія.

НАТО і ЄС також повинні вдосконалити та активізувати політику, спрямовану на допомогу прикордонним країнам, які опинилися в умовах підвищеної небезпеки з боку Кремля. Зокрема, йдеться про програми, спрямовані на знищення корупції та очищення банківського сектору. Москва продовжує купувати свій вплив через корупцію, і у цьому процесі банківська система є головним посередником, а також засобом відмивання грошей. Хоча Грузія досягла великих успіхів в очищенні свого банківського сектору та у зменшенні корупції, Україні та Молдові потрібно ще багато чого у цьому напрямку зробити. Допомога у реформуванні є важливим інструментом, який Захід не повинен соромитися застосовувати.

Сполучені Штати та їхні союзники також повинні розглянути питання щодо подальшого постачання зброї Грузії та Україні. Зупинення агресії Москви є життєво важливим. Фронт нині знаходиться на сході України. Зацікавленість Заходу у припиненні агресії Кремля на Донбасі виправдовує пакет допомоги для військової техніки у розмірі $1 млрд на рік впродовж п'яти років. Вона повинна включати в себе регулярні потреби, зокрема, протитанкові ракети, безпечну командно-контрольну комунікацію, складні безпілотники та протиракетний радар.

За цією ж логікою Сполучені Штати повинні консультуватися з Грузією щодо її військових потреб. США зі своїми союзниками у НАТО мають також збільшити свою присутність у Чорноморському регіоні. Це - регулярні військові навчання спільно з Грузією та Україною, а також присутність у портах у Батумі та Одесі. Румунія є природним партнером для розробки більш надійної програми. Сполучені Штати повинні розглянути способи залучення Туреччини та Болгарії до більш тісної співпраці.

Вірменія, Азербайджан і Білорусь також є частиною сірої зони. Вони приділяють меншу увагу своїм відносинам з ЄС чи НАТО, ніж Грузія та Україна, і тому піддаються меншому тиску з боку Кремля. Однак і на них він чинитиметься. Сполучені Штати та Євросоюз повинні шукати шляхи для посилення співпраці з цими трьома країнами.

Ті, хто обстоюють ідею примирення з Москвою, вважають, що вони купують мир та стабільність. Це ілюзія. Окупація робить зайняті РФ території місцями агресії та нестабільності. Однак немає підстав вважати, що жителі цих регіонів готові коритися московській диктатурі. Західні принципи будуть служити політиці, яка спирається на прагнення людей у цих регіонах визначати своє власне майбутнє. Ймовірним результатом такої політики може бути створення цілісної та вільної Європи.

Джерело: Atlantic Council

Переклала Наталія Сокирчук, «Главком»