Навіщо Офіс Зеленського жене в маси «антизахідні хвилі»?

Під час і одразу після Дня Незалежності учасники політично стурбованої частини українського Фейсбуку могли дізнатися цікаву «новину». Виявляється, не лише Україна отримала під свято 2,7 млрд дол. від Міжнародного валютного фонду. Тоді ж МВФ потішив і нікого іншого, як Росію. І не на «якихось» 2,7, а на цілих 18 мільярдів!

Заразом отримав «подарунок» (хоча чому в лапках?) і інший наш контраверсійний сусід - Білорусь (910 мільярдів).

Нічого собі! На наш-таки День Незалежності обдаровують нашого ворога, агресора і прямого порушника міжнародного права та плюс його посіпаку! Коли дають кредити нам, то вимагають реформ – але заіграшки оплачують деспотичні режими! Ці дві тези синхронно залунали в блогах різнокаліберних експертів.

Наведені тут посилання – лише приклади. Власне, автор цих рядків насторожився саме через те, шо протягом кількох годин побачив у ФБ аналогічні за змістом дописи трьох вельми популярних блогерів. За фактом же їх більше, і все це дуже схоже на сплановану хвилю.

Власне, чому саме «насторожився» автор? Та тому, що дуже важко не знати реалій: рішення про виділення т. зв. «Спеціальних прав запозичення» на загальну суму 650 млрд. дол. МВФ прийняв з метою допомоги світові під час нової хвилі пандемії Covid-19. І ці СПЗ («безоплатні», тобто кредити, за якими не треба буде платити відсотків) виділили УСІМ країнам-учасницям Фонду. Пропорційно, по-перше, до їхньої участі в самому Фонді, а по-друге, до рівня захворюваності.

Саме тому росіянам – більше, а нам – менше. Ну а те, що співпало під наш День Незалежності – авжеж, саме співпало.

Про все це писано-переписано ще місяць тому. Тоді ще пресслужба президента примудрилася (інше слово підібрати важко) повідомити, що рішення про надання світові «антиковідної» допомоги МВФ прийняв «після телефонної розмови президента Володимира Зеленського з директором-розпорядником Міжнародного валютного фонду Крісталіною Георгієвою»; не веселився, як то кажуть, тільки ледачий.

Вкрай малоймовірно, що шановні дописувачі могли про все це не знати. Втім, відповідні запитання до них автора цих рядків або ігнорувалися, або переводилися на тему відносин України з МВФ зокрема, і з західними інституціями – взагалі...

Це й проливає світло на можливі причини можливої пропагандистської кампанії. «Можливої», бо судити про це ми можемо лише з перелічених ознак. Утім, є ще одна ознака, про яку і слід сказати: ця невелика, загалом, хвиля «анти-МВФ» дезінформації цілком лягає в канву такої собі «м’якої» антизахідної риторики, яку з певних часів практикує українська влада.

Це й регулярні публічні запитання-звинувачення до західних лідерів у стилі знаменитого «Містере президент, чому ми не в НАТО?». Володимир Зеленський озвучив цю крилату нині фразу 1 лютого, й відтоді повторив кілька разів у різних варіаціях; крім того, в подібному дусі висловлювалися керівник президентського офісу Андрій Єрмак і головний дипломат країни Дмитро Кулеба.

І більш чудернацькі висловлювання значно менших за калібром провладних діячів (пам’ятаєте «погрозу» українського представника в Тристоронній контактній групі Олексія Арестовича «розвернутися в бік Китаю», яку мусило терміново дезавуювати МЗС?).

І гучний скандал з наглядовими радами держпідприємств, який відбувся після не менш скандального звільнення наприкінці квітня керівника НАК «Нафтогаз» Андрія Коболєва, і підпсував візит до Києва Держсекретаря США Ентоні Блінкена на початку травня. Тоді чимало коментаторів гучно обурювалися тим, що Захід вимагає від України вводити подібні органи. Зиску від них, мовляв, ніякого, а величезні зарплати бюджетним коштом там отримують.

І, знов-таки, неабияк розкручена соцмережами тема про те, що США надали Афганістану величезну допомогу (називалися цифри від 180 мільярдів до 2 трильйонів доларів, але звідки вони бралися, в більшості випадків лишалося загадкою), тоді як Україна, яка воює з Росією, за всі роки війни отримала менше мільярдів, ніж минуло цих років. Чомусь коментатори дружно виводили з цього тезу про глибоку корумпованість Заходу в подібних справах – і стверджували, що західна допомога лише корумпує і українське чиновництво (?).

І чимало «дрібних уколів» у те ж місце. До речі, одночасно з фальшивкою на тему МВФ по соцмережі поширилося й щире обурення українців словами естонської президентки Керсті Кальюлайд про те, що Україні потрібно «ще 20 років роботи» для досягнення членства в Євросоюзі. Все б нічого, якби в численних блогах та «фотожабах» ця персональна думка лідерки не найважливішої в ЄС держави не подавалася ледь не як офіційне рішення Брюсселя.

В усій цій історії цікаві два моменти.

По-перше, питання відносин України з західними інституціями, від НАТО до того ж МВФ, дійсно варто і потрібно обговорювати. На чолі всього повинен стояти саме наш інтерес, це природно. Проблема в тому, що подібні пропагандистські виверти ніяких дискусій не передбачають. Вище автор уже навів приклад «переводу стрілок», який відбувається, коли людей ловлять на відвертій маніпуляції.

Натомість широка аудиторія, яка може не знати деталей питання (як от у випадку з МВФ), охоче ковтає наживку і загоряється праведним гнівом. По суті, працює такий собі аналог відомої російської фальшивки про «розіп’ятого хлопчика», коли аудиторія, поставши перед лицем неспростовних фактів, мимрить: «Але ж мирні люди гинуть все одно...»

Це зводить нанівець і саму можливість адекватного обговорення теми. Хоча, якщо вже низка наших громадян так переймаються сумнівними аспектами відносин із Заходом, вони мали би бути зацікавлені рівно в протилежному!

Ну а по-друге, зовсім незрозуміло, навіщо це владі. Як кажуть у тих-таки соцмережах, «штоби што?». Розірвати/зіпсувати відносини з тими ж НАТО, ЄС чи МВФ? Навряд чи варто пояснювати, чим це загрожує Києву в умовах продовження російської агресії. Змусити Захід шантажем прийняти нас до тих же НАТО чи ЄС? Але ж у кожному разі зрозуміло, що це станеться не за рік, і навіть навряд чи за п’ять. І зрозуміло теж уже не перший рік.

Ще понад рік тому авторові довелося почути від компетентної людини, що на Банковій панує вкрай своєрідна «геополітична концепція»: мовляв, Захід все одно нас не кине, оскільки ми є полем бою між ним і Росією (легко впізнаваний російський наратив). Тож можна шантажувати його відмовою від співпраці – читай, капітуляцією перед Кремлем: в НАТО чи ЄС нас усе одно не візьмуть, але хоч активніше надаватимуть допомогу. В першу, другу і третю чергу – фінансову, військова (стверджувало джерело) цікавить Банкову менше. Адже там, знову-то нібито, впевнені, що Захід все одно не дозволить Росії влаштувати ескалацію.

Інші джерела, вже цьогоріч, неодноразово стверджували, що на Банковій і справді покладають надії «в разі чого» на Китай. Знов-таки, йдеться про фінанси. Що може запропонувати Україна Китаю, аби він отак от узяв і став для неї «Заходом», з’ясувати не вдалося.

Нарешті, політичні опоненти президента Зеленського всіляко впирають на його нібито прагнення по максимуму зміцнити особисту владу, а для цього – відмовитися від реформ, які «нав’язує» Захід. Опоненти, звичайно, на те й опоненти. Але цілком очевидно, що саме це гасло буде піднято на знамено протидії «антизахідним ініціативам режиму Зеленського». По мірі посилення цих самих ініціатив.

Між тим, хто саме є архітектором подібних кампаній, поки що можна тільки здогадуватися. За чутками, відповідні завдання (чи вже прямо сказати «темники»?) надходять до виконавців від імені співробітника ОП, яке починається на М., а прізвище – на П. Але ж те, наскільки президент Зеленський насправді владний над своїм же Офісом – така ж загадка, як і те, хто й навіщо жене в інформпросторі «антизахідні» хвилі...

Олександр Михельсоон, для «Главкома»