Як Україна програє війну за інформаційний простір

Не буду торкатися персоналій просто нагадаю вам про глибші причини цієї проблеми, бо більшість намагається боротися з наслідками чи метастазами цього явища, ігноруючи основну пухлину. Але давайте все по порядку.

25 років тому, як тільки Україна отримала Незалежність, ми мали потужну на той час інформаційну сферу: три державні телеканали, міцну сітку обласних ТРК і три програми УР (українського радіо), яке завдяки ретрансляторам і дротовій системі охоплювало всю Україну.

З розвитком системи вільного підприємництва почалося розповсюдження комерційних теле-і радіокомпаній по всій Україні. Цілком очевидно, що Нацрада з питань радіо і телебачення законодавчо не була підготовлена до такої ситуації, оскільки не було Закону, який трактував би інформаційний простір, як НАЙВАЖЛИВІШИЙ стратегічний продукт України, оскільки, завдяки ЗМІ можна кардинально поміняти свідомість цілої нації практично за 20 років.

Що й трапилось.

Ви можете мені не вірити, але послухайте: на моїх очах, розгорталася ця «культурна революція». Першими були вилучені з ефірів найкращі митці – ті, що несли в собі зв'язок з українською традицією в мелодиці і слові. Ті, що мали добре поставлені голоси, вокальну культуру і справжню харизму.

Це супроводжувалося інформаційною тріскотнею про боротьбу з нафталіном, шароварництвом, совковою естрадою і ще бозна якими звинуваченнями. Натомість відкрили широкий шлюз для квазіукраїнської культури – начебто формально українською, але з повною орієнтацією на копіювання західних стандартів: зовнішнього вигляду, сценічної поведінки, інтонаційної манери співу, змістового наповнення і навіть фонетичної інтерпетації української мови (вимова українських текстів з англомовним акцентом).

Саме цю музику, абсолютно асоціальну і розважальну, взяли на озброєння більшість комерційних ФМ-станцій, які, «адаптувавши» українську пісню і зробивши її всього лише вигідним товаром, почали час від часу дозовано ротувати її поруч із традиційною російською попсою.

Паралельно відбувалося нищення державного мовлення – традиційно українські телечастоти віддавалися комерційним каналам, різко скоротилося проводове мовлення.

Держава і її продажні чиновники навіть не подумали захистити вітчизняний інформаційний простір системою запобіжних заходів – фаховими наглядовими радами, контролем провідних національних творчих організацій, статутними нормативними вимогами до трансльованого контенту, тощо. Просто сліпо і тупо продали майбутнє своєї країни...

Сьогодні ми пожинаємо плоди їхньої злочинної діяльності. В Україні – справжня гуманітарна катастрофа. Як іще назвати ситуацію, коли мільйони 20-літніх людей практично не знають своїх кіноакторів та акторів театру, своїх музикантів різних жанрів, своїх композиторів, поетів, співаків, якими захоплювалися – і не безпричинно – їхні батьки?! Нове покоління хворе на культурну амнезію – воно не має щонайменшої ретроспективи, у нього практично відсутнє уявлення про культуру своєї країни.

А звідкіля йому взятися, коли практично всі канали забиті сьогочасним попсовим попкорном, який активно продукують нескінченні телешоу?! Коли вся сутність наших теле- і радіоканалів має не культурно-освітню, а інформаційно розважальну парадигму? До того ж, більшість культурних юзерів сприймає чомусь інформаційний фон, котрий їх оточує, як певну незмінну данність – щось на зразок погоди чи зміни пір року.

Вони навіть не задумуються, що десь сидять живі розумні дяді і тьоті, яким дуже потрібно, аби вони сформувалися саме такими – байдужими або ворожо налаштованими до всього рідного, і орієнтованими виключно на глобальні стандарти, що обезличують і обездуховлюють людину, відриваючи її від глибинних пластів національних культур...

Я називаю саме це гуманітарною катастрофою, бо в Україні за 25 років Незалежності практично виросло нове покоління культурних споживачів, які навіть не зрозуміють, про що я зараз пишу. У крайньому разі вони звинуватять мене в консерватизмі і ретроградстві (якщо їм знайома така термінологія). Вони почнуть говорити про новий час, про моду і різні смаки.

Я відповім вам на це лише одним аргументом.

Задумайтесь! Чому в США чи Англії, які є законодавцями сучасної поп-музики – чи навіть у тій же Росії – є величезний спектр музичних форматів, які включають у себе такі напрямки як ретро, фолк, джаз, балади, де звучить музика 40-50-60-70-80-90-х років минулого століття?

І чому в Україні немає ЖОДНОЇ теле- чи радіостанції, яка б знайомила українців із кращими зразками української пісні різних поколінь і років, починаючи від народної!?

Цього немає, скажете ви, бо це нікому сьогодні не цікаво. Але так не може бути – щоб ВСЯ культура багатомільйонного народу водночас стала нецікавою навіть своєму народу! Згодьтесь, так не буває!

Цього у нас немає, тому що й досі триває цілеспрямована кампанія по перетворенню однієї з найбільших і найдревніших націй Європи на безликий конгломерат, геномодифіковане населення, дешеву робочу силу для Європи, яка не повинна мати ні власної історії, ні власної культури, ні навіть власної держави у найближчій перспективі (не приведи, Боже). А навіщо своя держава обезличеним і обезкультуреним рабам, для яких уготовлена доля дешевої обслуги для інших націй і культур?!

Я глибоко переконаний, що будь-яка боротьба за Україну повинна починатися не з війни за територію чи надра. Територію можна відвоювати! Війна повинна починатися з відвойовування власного інформаційного простору, який поверне українцям нашу історичну пам'ять, наших героїв і національних світочів, наші справжні українські реалії і пріорітети.

Хоча, боюся, ще рік-два – і буде пізно.

Мені дуже шкода, що так мало людей це розуміють.