Свобода пересування в Туреччину

Я нічого не маю проти подорожей до названої в заголовку країни. Сам я ними, м’яко кажучи, не зловживаю і востаннє (заодно й уперше) відвідав далекого 1994 року, причому лише два міста – хоч, мабуть, і найбільш того варті. На Стамбул нам відвели пів дня. На Ізмір – одну добу, але з огляду на певну непередбачувану пригоду ми простояли в ньому (то був корабель) не менше трьох.

Але був ще й один цікавий транзит: болгарські видавці придбали мені переліт Одеса – Стамбул, де вже чекали на летовищі і звідки повезли мене до Софії автомобілем. З вікна машини я міг бачити невеликий шматок Західної Туреччини до болгарського кордону.

Моя стамбульська переправа була б неможливою, якби на той час турки ще не надали українцям вільного безвізового в’їзду. У черзі до паспортного контролю на стамбульському летовищі я стояв наступним після американської пари. Яке ж було здивування американців, коли турецький прикордонник не впустив їх до країни автоматично, а вказав на інше вікно, де вони мусили заплатити за візу й дочекатись її! Мене ж із моєю українською паспортиною він пропустив саме автоматично, без візи і жодних запитань. Це було особливе відчуття: ось нарешті така країна, де мій паспорт сильніший за паспорт США.

Діялося це влітку 2013-го, у розпал президентських часів Януковича. Слова «безвіз» ми тоді ще не вживали, бо безвізом тоді й не пахло. Але ми вільно їздили до Туреччини.

Сьогодні ми фактично повернулися до тих же можливостей: Туреччина, Єгипет, Болгарія, Хорватія, Чорногорія – будь ласка, as usual. Франція, Австрія, Італія, Чехія, Польща? Ноуп. Тільки за візами. Наш сон про ледь не цілковиту свободу пересування рідним європейським світом виявився настільки ж солодким, наскільки й короткотривалим, і обірвався в ковідному березні 2020-го.

«Ніщо не загрожує безвізовому режиму», – заявляє міністр закордонних справ. І дуже хочеться його в цьому підтримати: звичайно, не загрожує. Адже які можуть бути загрози для чогось, чого насправді вже не існує? Життя покійника теж поза будь-якими загрозами, й це медичний факт.

Вислів свого міністра підсилює і преЗе!дент: «Ми отримали запевнення у тому, що безвізовому режиму нічого не загрожує і він буде відновлений після пандемії».

Й тут відразу запитання – з тих неприємних, які завжди напрошуються самі собою. А після пандемії – це, даруйте, коли? Скільки тижнів, місяців, років, десятиріч ви відводите на досягнення цього світлого майбутнього? Чи ви якось прискорюєте його? Чи, може, навпаки, віддаляєте – власними недолугістю, несправністю і несправжністю, популізмом? І коли ваш міністр (інший, той, що з МОЗ) «заспокоює» нас упевненістю, що на поточному тижні кількість нових захворювань перейде за 5 тисяч на добу (вже маємо близько 6-ти), а невдовзі й за 10 тисяч, то з якою, перепрошую, совістю ви взагалі вживаєте вислів «після пандемії»?

Чи це з того ж репертуару, що й «після війни», яку ви не збираєтеся вигравати? Або «після окупації», якої не збираєтеся позбуватися?

З таким унікальним державним керівництвом усе це – і «після окупації», й «після війни», і «після пандемії» – настане лише за однієї досить відомої умови: коли на горі свисне рак. Утім, є й інша, значно менше реалістична: скинути це керівництво, усунути його геть разом із його унікальністю. Відтак, може, й настане прекрасне «після». Якби преЗе!дент був людиною тямущою, то свою фразу сказав би так: «Ми отримали запевнення у тому, що безвізовому режиму нічого не загрожує і він буде відновлений після завершення моєї президентури».

Чому всередині Шенґенської зони вже давно відновлено вільне пересування? Чому, незважаючи на черговий приріст захворювань у багатьох країнах, ніхто не блокує свободу пересування здорових громадян цих країн? Чому ця свобода не поширюється на здорових громадян України? Ми що, знову люди другого сорту? Чи просто наші державні мужі, а радше вічні хлопчики, пасивно змирилися із «призупиненням безвізу», бо так спокійніше і їм, і їхнім «європейським друзям»?

Між вільними та невільними країнами відмінностей безліч. Невільні часом здатні запропонувати речі, що декому можуть здаватися цілком привабливими, – порядок і дисципліну, низький рівень злочинності, скромність у побуті й рівність у бідності. Натомість жодна невільна країна ніколи не зможе запропонувати свободу пересування. Як і кожну іншу свободу, як і Свободу загалом. То серед яких же країн опинилися ми сьогодні з нашою незмінною свободою виїзду до Єгипту й Туреччини?

Зате преЗе!дент летить до Брюсселя і пише з цієї нагоди дослівно таке: «Це ми, українці, вмирали на Майдані за європейську ментальність».

Що таке вмирати «за європейську ментальність», гадаю, не тільки мені незрозуміло.

Українці вмирали на Майдані не за «ментальність». Як і не за безвіз. Але безвіз був їм маленькою подякою, першим кроком назустріч, першим проявом європейського визнання. Тепер це визнання бездарністю їхньої влади «призупинено».

І тому в наведеній цитаті ще більше дошкуляє нахраписте преЗе!дентове «ми».