Георгіївські стрічки, кажете? Воєнний спогад моєї родини

Вигукуєте: «Нікто нє забит, нічто нє забито»... То давайте і я поділюся одним воєнним спогадом моєї родини. Якраз про трагічно загиблих червоноармійців і гєоргєвскіє лєнтачкі.

На краю села Вільхівець (нині назва спотворена на Вільховець) на Черкащині, де пройшли дитинство й юність мого батька, у перший рік війни німці створили невеликий табір військовополонених. Це й концтабором назвати складно було – кілька колгоспних бараків з мінімальною охороною та доволі терпимим режимом, куди тимчасово перевели сотню-дві полонених червоноармійців.

На початку війни німці не особливо виявляли жорстокість до рядового складу Червоної армії. Полонених були мільйони, а тому їх старалися якнайскоріше розпустити по домівках – полонені німакам були ні до чого, а робочих рук потребували. Майже всі жителі українських областей хто за порукою рідних, а хто й під чесне слово змогли розійтися. Відпустили й багатьох росіян чи білорусів, які зуміли вивчити пару українських фраз та назвати якийсь правдоподібний топонім. Залишилися переважно кавказці, жителі азійських республік та ще пару десятків росіян. Місцевим дозволяли підносити полоненим їжу й, найімовірніше, планували їх перевезти на примусові роботи в Німеччину чи на інші окуповані території.

Трагедія ввірвалася в село не під німецькі марші, а під російські частушкі та п’яний мат якоїсь із російських частин Вермахту. Колаборантство серед росіян було неймовірним. Жоден європейський народ не подарував Гітлеру стільки озброєних колаборантів, як Рашистан. І перші козачі загони появилися ще в 1941-42 роках. Пізніше залякані жителі їх усіх за звичкою називали власовцями або красновцями (якщо підрозділ був кавалерійським). Німців тоді в селах не боялися, бо простим жителям вони особливого зла не коїли.

Рабська праця? Так, а в радянських колгоспах не те саме? Та ще й з голодом і репресіями... Але коли на села налітали російські підрозділи, а саме їх часто використовували в ролі карателів і тому не відправляли на фронти, то починалися грабежі, вбивства, зґвалтування...

Так от, німецький взвод, який охороняв полонених, мав перебазуватися десь далі на схід, а охороняти тимчасовий концтабір поставили ескадрон росіян. Спершу вони заборонили селянам приносити харчі полоненим, кілька днів від бараків було чути крики й постріли. А потім зігнали всіх червоноармійців у один барак, обклали його хмизом із сусіднього лісу й підпалили. Не менше сотні червоноармійців згоріли заживо в тому пеклі.

А що ж про георгіївські стрічки? Якраз вони й були головною ознакою, за якою (окрім мату та бандитської поведінки) можна було відрізнити бійців російських добровольчих підрозділів від німецьких солдатів. Форма ж у всіх була та сама. Вирізнялися за колорадською стрічкою на грудях і, часто, за російською трьохколірною стрічкою під німецькою кокардою. Бабуся згадувала, що в цих були й одні, і другі відзнаки...