Схоже, що Юля Володимирівна не проти знову взятися за старе

Найперше згадаємо про те, що перемога в арбітражі й мільярдні борги Газпрому перед нами, які завдяки цьому виникли, – це не якась деперсоніфікована перемога України.

В правовому сенсі – це процес між двома господарюючими суб’єктами. Й суду байдуже, хто в них засновники: чи на 100% обидві держави, чи якісь приватні інвестори. Позов виграла акціонерна компанія і лише вона може розраховувати на відповідний фінансовий результат, а не вся держава. Точніше, держава, як стовідсотковий власник, повинна потім забрати все відсуджене, але це вже буде потім за нашим законодавством у стосунках між НАК і КМУ, а поки ще нічого не забрано, задіяти процедуру стягнення може саме позивач, який виграв справу. Ні, у випадку ліквідації господарюючого суб’єкта теоретично відсуджені мільярди для нас не зникають, їх зможе вибивати правонаступник Нафтогазу. Але це лише теоретично. Ліквідація усієї структури (як про це заявляє Тимошенко й чого вона реально дуже хоче) робить процедуру правонаступництва вкрай проблематичною. Умілі юристи Газпрому, які програли Нафтогазу, зараз не пропустять нагоди зіграти на некоректному правонаступництві. Навіть якщо колись удасться виграти й такий процес (а це вже роки й гігантські затрати), то Газпром за той час устигне переоформити критичні зарубіжні активи.

І ще одне. Колись мій батько В’ячеслав Чорновіл підтримав формування саме такої державної акціонерної компанії-монополіста. Тривала процедура завершилася в 1998 році. Такий підхід для нього, як для прихильника ринкових механізмів, був не зовсім традиційним. Тому поцікавився мотивами. Він тоді навів кілька аргументів. Перше – це захист газо- й нафтотранспортної системи. Напередодні почалися активні дії для її вилучення на користь Росії за борговими зобов’язаннями. Введення їх до єдиного державного органу унеможливило махінації щодо відчуження окремих елементів за судовими й іншими механізмами. До речі, після вбивства В’ячеслава Чорновола нами серйозно розглядалася версія, що злочин скоєне як помсту за блокування переходу мережі в російське управління.

Але згадав мені батько тоді ще один аспект – це закупівля російського та туркменського газу. На контрактах із Газпромом сиділи кілька особливо нахабних ділків, але найкритичнішою була діяльність посередницької структури ЄЕСУ Тимошенко, яка завдяки покровительству Лазаренка та корупційній співпраці з ним фактично стала монополістом. Практика так званих «подвійних накладних», коли угоди підписувалися в двох ідентичних екземплярах, але в них чомусь кардинально різнилися показники ціни, стала звичною шахрайською схемою. Діяльність цих шахраїв призводила до фатальних наслідків – держава втрачала гігантські кошти й входила в борги перед Росією, посередники тупо розкрадали ресурси, а ще завищували потребу в газі (додатковий фактор залежності від Москви). Надлишковий газ пускали на реекспорт або в необліковані схеми у промисловості. Саме усунення таких паразитичних бандитських структур і було головним завданням Нафтогазу. Відсторонення ЄЕСУ й клану Тимошенків від газового корита почалося з відставкою Лазаренка з посади прем’єра, але юридично усунення прокладки вдалося завершити лише з розвитком Нафтогазу.

Останній пізніше став не менш корумпованим підприємством, але паразитів-посередників з ринку викинув. Державний монополіст змінювався паралельно з ситуацією в українській владі. Після Революції Гідності та перемоги на виборах Порошенка автоматично помінялися керівництво й політика Нафтогазу. А уявіть, що б ми мали досі, якби весь енергоринок і далі контролювали Юлині шахраї?

Але схоже, що Жуля Володимирівна не проти знову взятися за старе.