Чому не варто дивуватися тому, що 57% українців ставляться до Росії добре

Наприкінці року був рейтинг, що найбільше шукали українці в Google. Чемпіонат світу з футболу якраз у Москві, Кємерово, Єгора Кріда, серіали «Мажор» і «Поліцейскій з Рубльовки». Тобто не сталось кардинальної демаркації ментальних кордонів попри наш патріотичний вакуум у фейсбуці.

Далі. Реєнкарнація політика Медведчука і його успішний бізнес, розквіт проросійських каналів і покоління тінейджерів вирощених на російських реперах і влогерах — ну де тут Росія ворог? Це альтернативний погляд на ЗМІ, політику і шоубіз.

Ще глибше. За майже століття селекціювали мільйони бидла, любителів халяви і пільг, прихвостнів і скотиняк. Ці істоти ніколи не цікавились своїм походженням і історією свого ареалу. Та і тяжко щось знайти за бажання, після походу на «Гуцулку Ксеню» удома довелося перешерстити купу лайна в ютубі, щоби знайти однойменний музичний твір в оригінальному звучанні. А це європейське танго, а не крик україномовного кастрованого кошеняти. Для більшості ж нашого народонаселення Україна закінчується на позерстві в китайській підробці під вишиванку та «попе как у Кім»))

І найогидніше. Війна стала справою тих, хто на передовій здебільшого. Для ситих міст це така собі прикрість, саме тому політики успішно згодовують лозунги про «швидкий мир», а щирі українці стабільно в усіх соцопитуваннях хочуть миру. При чому дуже гібридно: наступати на ворога (до якого ми ставимось добре — читай вище) нам не хочеться, а міжнародна дипломатія, на яку уповають — Росії як мертвому припарка.

Доводиться наївно сподіватися, що колись воріженьки згинуть як роса на сонці, а хтось виграє нашу війну за нас. Хз, де уже був такий досвід просперіті за чужий рахунок.