Остання піраміда письменниці Ганни Герман

  • Любко Дереш

    письменник

  •  glavcom.ua
  • Розсилка
Остання піраміда письменниці Ганни Герман

«Дівчинка і косміти» — це продовження книги пам’яті, розпочатої «Пірамідами»

Днями у видавництві побачила світ українська версія книги Ганни Герман "Дівчинка і косміти". Книжка вийшла попередньо в Бельгії французькою мовою. І отримала багато позитивних рецензій у французькій пресі (доступні тут: http://hannaherman.com та http://hannaherman.com/reviews/).

Ця повість надто коротка, щоб можна було говорити про якусь особливу щирість в манері письма. Однак, коли до «Дівчинки і космітів» додати «Піраміди невидимі» (роман Ганни Герман 1998-го року), це відчуття мені приходить на гадку першим.

Я не святий, і мені складно розділяти особистість політичну Ганни Герман і особистість її як письменниці. Тому перші сторінки повісті даються важко — важко зрозуміти, чи можу я взагалі довіряти авторові. Адже політика – територія підозри, а читання — це акт взаємної довіри між сторонами. Вибудуванню цієї довіри між читачем та текстом сприяє певна риса письма авторки, яку можна було б назвати «чіткістю» або «стислістю». Це щось протилежне до сентиментальності. Це не є відсутністю емоцій — це їх стримування. Стримування досягається за допомогою лаконічності письма. Подаються головні штрихи картини, все просто і безхитрісно, і, в результаті, складається доволі скупа підшивка образів. Скупа також і тому, що передбачається: ці образи надто знайомі, аби вдаватися до їх детального описання. Це не екзотика, це щось, притаманне тобі — авторові чи читачеві — від народження. Ощадливість виразних засобів діє дуже сильно. Коли я почав читати «Піраміди невидимі», кумулятивний ефект від стримування емоцій став пробиватися вже десь на десятій сторінці доволі монотонної, як може спершу видатись, оповіді. Тут, у «Дівчинці і космітах», відкладені почуття наздоганяють ледь не наприкінці повісті, але наздоганяють рішуче, шквально. Наче підводиться риска під усіма тими речами, які ти вважав дрібницями, а, в результаті, виявив, що вони — суть твого життя.

Це історії про село. Я буду порівнювати цю повість із «Пірамідами невидимими», тому що «Дівчинка» слугує чимось на кшталт епілогу до роману. Таке собі «20 років потому».

Отож, історії села наповнені, в першу чергу, цими малими хатніми емоціями. Великі, крупні емоції — це щось як несучі балки у величній будівлі. Село — це будівля, де всі крупні емоції уже визначено й зафіксовано. Покладено під певним кутом і в правильному співвідношенні з іншими. Їх надійно закріплено іншими балками-емоціями, котрі йдуть усе вище й вище, вибудовуючи щось на подобу вежі.

Або піраміди, вигляд зісередини.

Міському мешканцеві ця архітектура зафіксованих емоцій мало зрозуміла. Міський мешканець живе у просторі значно більш релятивному, котрий допускає різні конструкції веж, різні типи матеріалів. Це може бути щось модерне, еклектичне, космополітичне. Місто різнополюсне: десь воно — плавильний тигель моделей і правил, а десь — отвір у громадському туалеті, в якому теж усе змішується. Де зачепишся — там і скупаєшся. Великий процес глобалізації, до речі, вже завершено, але чи буде вибудувана єдина піраміда людства — запитання залишається відкритим.

Отож, міста чвакають своїм варивом емоцій. З глини міста можна творити вільно, можна ліпити себе на свій смак. В селі інакше.

В селі тебе вже зліплено.

Зліплено, поставлено в певне місце внутрішнього космосу і призначено роль священного оберегу. Навіть якщо ти не хочеш бути оберегом, мусиш із цим змиритися, тому що з роками зрозумієш — якщо я поїду звідси, або якщо скину з себе довірену мені роль — хитка споруда сільського космосу, космосу окремого Села — може небезпечно похилитися.

Звісно, часто такі думки — це лише ілюзія, перебільшення значення себе. Не в тому сенсі, що без тебе все розвалиться – а в тому, що ти можеш вийти за рамки своєї ролі. Тому що космос общини — значно сильніший, ніж видається напозір. Він може діяти навіть тоді й там, де вже про нього давно забуто. Навіть коли ти стаєш Старим, Мудрим, живеш По-Багатому, Інакше. Раптом ти розумієш, що всі твої втечі були давно прописані на узорах писанки, у вишивці на рушнику, в буденних речах, які ти звик бачити у дитинстві. Твоє народження, юність, злет і падіння — все вже було укладено там.

Тому вирватися за межі Піраміди невидимої не так просто.

І не відомо, чи потрібно.

В ній ти бачиш, що є горішній отвір, котрий виводить назовні. В ній ясна вертикаль, в ній прозорими є твої стосунки з сусідами на багато років наперед. Залишається впорядковувати лише дрібниці: вести господарку, стежити за погодою, вчасно їсти, вчасно страждати, вчасно молитися, вчасно вкладатися спати. Коли є така впорядкованість, такий дах над головою, всередині з’являється місце для вічності. Для чогось чистого, що не від світу сього.

А коли цієї шпарини немає, з’являється глибока, гостра нудьга за ним — за чистим і позачасовим.

Коли вона стає особливо тяжкою, ця нудьга, залишається тільки напитись.

Не ясно — архітектура внутрішніх слів села — вона такою була завжди, чи це уламки чогось більшого, під котрими продовжують животіти люди? Іноді це животіння вже не назвеш і людським. Якщо уламки — то уламки чого? Якої прекрасної казки, якого першоміфу? Якої пра-піраміди?

Чи побудували її косміти? Чи може, план забудови приносили нам ангели?

В якийсь момент притягання сільського космосу стає слабшим. Ти й справді можеш вийти з-під цих уламків, з-під уламків піраміди, але — вже без маски, яку ти, мов у вертепі на Різдво, мусив носити там кожного Божого дня. І тоді постає питання — хто ж ти, безлика подобо? Тебе несе у місто, з його плавильними печами і стічними каналами, і невідомо, в якій купелі тобі доведеться скупатися, і невідомо, скільки хрещень тепер тобі доведеться пройти, перш ніж знову здобудеш той дах над головою, який так необачно полишив. Перш ніж знову побачиш отвір назовні у стрісі, побачиш вертикаль, що веде до чистоти і до Бога.

Побачиш правильно. Правдиво. Так, щоб у тебе самого не виникло жодних сумнівів — ні, це не гра у модерн/постмодерн/конструктивізм. Переконаєшся, що це не симуляція духу. Це і є він самий. Знову побачений. Упізнаний, тепер у нових шатах.

І це я називаю чесним письмом.

Тому що не важливо, хто які грає ролі в чиєму театрі — деякі речі в письмі не вдасться підробити просто тому, що вже сама спроба сфальшувати їх складність вимагає таких внутрішніх зусиль, що ти просто полишаєш цю затію.

Тому що ця якість, втрачена у старому космосі, повинна бути віднайденою у космосі новому — якість інтегральна, цілісна, що пронизує кожну дощечку, кожен камінець нової будови, неначе нитка — намистини.

Власне кажучи, воно або є, те ціле, або цього цілого немає. Сфабрикувати це неможливо.

Це наближення до нового Храму, — воно завжди болюче. Збудувати себе заново. Зрозуміти ціну тих зусиль, які було покладено на те, аби підняти себе з глини, де ти вже, було, майже розсипався назад в людське багно, нижче якого — тільки тваринні форми життя. Колись це вже було. Навіть якщо ми цього не пам’ятаємо.

«Дівчинка і косміти» — це продовження книги пам’яті, розпочатої «Пірамідами». Власне, епілог до них, як уже було сказано. Останні герої, чиє перебування під руїнами Піраміди все більше схоже на подвиг, незрозуміло лише, для чого й для кого, — вони залишаються вірними собі й своєму призначенню. Але все тісніше підступає новий світ — де вже давно змішалися в майже первозданний бруд всі начала, хоча здалеку воно все ще схоже на глобалізацію.

І десь у цьому первозданному бруді людства передаються чутки про те, що декотрим вдалося збудувати власні піраміди, знайти спокій під ними.

«Дівчинка і косміти» — це історія про смерть космосу і відродження космосу. Про його вічне повернення, якщо твоє серце готове прийняти муки його народження.

Для читача ця повість — щось як мінімалістський етюд. Кілька акордів, котрі монотонно повторюють себе в часі, витворюючи емоційну напругу такої сили, що, коли музика стихає, ти ще довго-довго живеш її настроєм, дивуючись нерукотворній глибині, яка привідкрилась услід за монотонністю.

Для автора ця повість — остання піраміда, збудована на руїнах старих світів у власному серці. Архітектура емоцій, що привідкриває простір над головою і дозволяє прогледіти вертикаль серця.

Коли це будівництво провадиться так щиро, як у цьому письмі, я приймаю його, тому що з такого серця дихає вічність.

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
Юрій Бутусов
Юрій Бутусов

Журналіст, громадський діяч

Віктор Трегубов
Віктор Трегубов

Журналіст

Вадим Денисенко
Вадим Денисенко

Народний депутат 8 скликання

Борислав Береза
Борислав Береза

Народний депутат 8 скликання

Олексій Голобуцький
Олексій Голобуцький

Заступник директора Агентства моделювання ситуацій

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies

Остання піраміда письменниці Ганни Герман