Окупанти знищують Маріуполь, бо він їм не скорився

Я знав, що буде війна. Якщо ви стежили за моїми дописами, то знаєте про це. У коментах жартували та хихотіли, а я з жахом за цим спостерігав.

Вісімнадцятого лютого я написав другові, що «війна буде 100%». Тому дев'ятнадцятого ми з Ірою пустилися берега. Ресторан, кіно, вино, все таке інше. Босе, бісе, басе, бісе, бом.

До цього ми жорстко себе обмежували, громадських місць уникали. Тому одразу ж захворіли на ковід. Пам'ятаєте, був такий? І в такому стані, з температурою, ломотою в кістках та головним болем, ми зустріли початок війни.

Я не спав вже багато ночей, очікував, тому дивився звернення кремлівського покидька, на останніх секундах якого по Києву вжарили перші балістичні ракети. Це було, бляха, дуже театрально. І я теж повівся театрально. Бігав по сцені, трясучи кулаками і сиплячи прокльонами.

Оскільки «треба щось робити», ми почали щось робити, а саме гарячково кудись збиратися. (Не робіть так, якщо не хочете наробить дурниць.) І поїхали з різними пригодами – спочатку не туди, потім застрягли, приїхали, а там нікого немає – до села під Васильків. Знайшли безпечне місце, ага.

За декілька днів стали там свідками апокаліпсису. І епічних обстрілів, із загравою на все небо, і миттєвого зникнення цивілізації: спочатку не розплатитись банківською карткою, а потім уже нічого взагалі не купити, тільки хліб за п’ять кілометрів від дому, якщо встигнеш.

З приємних вражень: місцеві бізнесмени роздавали всім безкоштовно запаси грибів, вже наступного дня після початку війни сформувалася тероборона з суворих міцних мужиків.

А потім нас вигнали з села. Як громадян Білорусі, країни-агресора. Пізніше, вже знову в Києві, коли нас затримали як можливих диверсантів і спитали, чи ми громадяни України, я був подумав: ну все, кінець екскурсії в горах... Аж раптом один з грізних бійців каже: а звідки ви з Білорусі? Я теж білорус. Ффух, це не вічне прокляття, не вирок.

Боляче, звичайно, було, коли вигнали. Але не так боляче, як пуск ракет, вильоти бойової авіації та захід танкових колон з рідної землі. Не так боляче, як від пекла, на яке перетворилося файне місто Маріуполь. Яке всі попередні вісім років дедалі більше гарнішало. Набувало європейському вигляду та духу. Про нього почали дбати, його плекали. Його жителі струшували із себе ахметівське рабство, весь цей донецький морок.

Я знаю, за що оркі знищують Маріуполь. За нові красиві парки. За круті кафешки. За файні локації. За фестивалі. За травку замість горілки. За секс на пляжі. За геїв, яких тут ніхто не чіпав. (Скажіть хтось цьому бісову патріарху, що не геї псують цю землю, а він зі своєю чорною зграєю)

За гарнющу українську церкву, повністю покриту унікальним петриківським розписом силами громади. За греків, які робили смачнющі чебуреки з креветками, мідіями, сьомгою, а хоч ананасами та шоколадом. І все у них тут було написано їхньою грецькою мовою. Та все це якось співіснувало з полком «Азов». Бійці якого, коли перевдягалися в цивільне, виглядали просто столичними хіпстерами.

Тому що це Україна, крихітко.

Оркі знищують Маріуполь, бо він їм не скорився. І розквітнув після того, як дав копняка під сраку всієї цієї вашої денеерії.

Я не пробачу цього. Ніколи. Нікому. Ані тим, хто це виправдовує казна-чим, ані тим, кого зараз хвилює будь-яка маячня, тільки не те, що тут вбивають, руйнують, опоганюють. Морять сотні тисяч людей. Ламають долі мільйонів. Просто тому, що в одного плюгавого та плешивого клепки розсохлись в голові. А разом з ним поїхав дашок у цілого народа, Щоб їм повилаzило, скотинякам.

Вибачте за цей різкий перехід. Насправді доля Маріуполя, де лишився мій син, мій Нестор, хвилює мене набагато більше всього іншого.