Як взагалі відбудувати зруйновані міста?

Наразі українців не здивуєш темними містами. Але навіть зараз, коли ми навчились давати раду й цьому виклику, в Лимані стає моторошно навіть тим, хто звик жити під постійний супровід важкої артилерії та РСЗВ у прифронтових містах і містечках…

Місто, в якому важко знайти уцілілу будівлю. Зруйновані цілі вулиці багатоповерхівок. Дроти високовольтної ЛЕП, які звисають прямо посеред дороги, що єднає Лиман із великою землею. Дроти залізниці, що наче порвані струни звисають з опор і лежать прямо на рейках. Люди, що гріються біля вогнища і готують на ньому вечерю поруч з мертвою холодною пʼятиповерхівкою. Примарний вогник свічок, що проглядаються у кількох шибках. І лише кілька вікон напівзруйнованої місцевої лікарні, в яких горить світло, здаються осередком цивілізації і справжнього чуда.

Життя пішло з міста. Залишилась сама руїна. Тепер українських воїнів у ньому напевно більше, аніж – даруйте, але так мені запамʼяталося – здичавілих місцевих мешканців, що із затравленим поглядом намагаються «стрільнути» цигарки… І неймовірно красиве зоряне небо над головою лише підкреслює запустіння, що панує під ним…

Я не знаю, що ми будемо робити з цими містами. Точніше з тим, що від них залишилось. Відновлювати їх просто немає сенсу. Епоха індустріалізації, яка асоціювалась з радянською владою і за яку вони тримались до останнього, померла у вогні російських снарядів та бомб. Відновлювати те, що совєти збудували тут у ХХ столітті, абсурдно. Той світ, коли міста виростали навколо заводів, на яких працювали десятки тисяч, канув у Лету…

Що робити зі звільненими землями українського Сходу – виклик не менший, а можливо і більший, аніж руйнівне вторгнення московської орди. Орда просто завершила епоху, яка не хотіла вірити, що її час минув. Питання в тому, що прийде на зміну сірим індустріальним пейзажам Донбасу? Що постане на місці териконів, заводів та шахт? На що перетвориться руїна, яку залишили по собі орки?

Бо почати просто відновлювати ці поселення, збудовані на інші потреби, в інший час і з іншою метою, – найгірше рішення з усіх можливих. Це все одно, що при апендициті розрізати живіт, але не вирізати апендикс…

Нам вкрай потрібна візія реколонізації Дикого поля. Колись Блок порівнював Донбас із «Новою Америкою». І століття тому це було слушне порівняння. Але це була Америка Чикаго та Детройта. Тепер нам потрібна Америка Кремнієвої долини. Але вона точно не виросте в суворому кліматі Донбасу. Для розвитку IT потрібна свобода, кавʼярні, толерантність та мʼякий клімат.

Тому потрібно думати про те, з чого колись починалась колонізація Дикого Поля – про військові поселення, що звикли тримати шаблю в одній руці, а плуг в іншій. Треба мріяти про українські кібуци на Сході. Можливо, слід думати про регіон, максимально вільний від субсидій та податків, де сильні, креативні та патріотичні самі організовують своє життя з мінімальним втручанням центральної влади. Де шерифи замість дільничих. Такий собі, український «Дикий Схід», землю свободи та можливостей…

Можливо, я помилюсь. Але я напевно знаю, що проста відбудова знищеного війною Донбасу та Східної Слобожанщини, – це найгірше рішення з усіх можливих.