Україна витримає і це випробування

Необхідна преамбула для «Збруча»

Писати аналітичні тексти під час революції – майже безнадійна справа: події розвиваються так швидко, що тексти застарівають часом вже на другий день. Я написав цей текст майже місять тому, 14 лютого, коли Янукович був ще у Києві, і було неясно, чим скінчиться протистояння на Майдані. Уже зрозуміло, що 1) загроза двовладдя закінчилася 2) натомість головною загрозою стала політика Кремля.

Ніхто не в стані зараз передбачити дальший розвиток подій. Сценарій поширення російської окупації на більшу частину України, включно з Києвом, є малоймовірним, але не виключеним. Якщо, боронь Боже, це станеться, то, боюся, розкол стане неминучим. Але це станеться виключно внаслідок зовнішньої агресії чи провокації. Полишена ж на саму себе Україна може відносно легко відновити рівновагу.

Й останнє: якщо воєнний сценарій візьме гору, про цінності самовираження можна буде надовго забути. Під час війни люди думають у першу чергу про виживання. Україна знову буде відкинута у своєму цивілізаційному розвитку. Це є наскільки очевидним, що навіть не підлягає дискусії.

Можу тільки сказати, що мої знайомі з Донецька та інших міст Сходу та Півдня пишуть, що перед лицем російської загрози вони і їхні друзі чують себе все більше українцями. Це заразом і тішить, і тривожить: коли ідентичність пов’язана з загрозою, вона сама стає цінністю самою по собі. Україна стає все більш українською. Але водночас, з загрозою війни, зменшується шанси на радикальні реформи, яких Україна так сильно потребує.

Поєднання цих обох напрямків – українізації і переформатування України – є найбільшим викликом, що стоять зараз перед нами. Як історик, я є оптимістом на дальшу мету: Україна перейшла ще не через такі випробування, тому переконаний, що і тим разом вона дасть собі ради. Що ж до найближчої перспективи, тут я нічого не можу сказати. Бо тут уже справа не в словах, а у діях, свідками котрих ми станемо у найближчі дні.

* * * * *

Теза про розкол України не нова. Вона нараховує щонайменше 20 років, і чи не вперше її оголосило Центральне Розвідувальне Управління (CIA) у своєму аналізі української ситуації 1993 р. Це був рік першої великої української кризи, коли Україну заливала рекордна інфляція, а донбаські шахтарі своїм масовим страйком домоглися дострокових президентських виборів. ЦРУ виступило тоді з прогнозом, що Україна стрімголов рухається до громадянської війни між україномовним Сходом і російськомовним Заходом, у порівнянні з якою (цитую майже дослівно) Югославська війна буде виглядати як невинний пікнік.

Президентські вибори відбулися літом 1994 р. Почасти вони підтвердили аналіз СІА: виборчі поділи чітко співпали з поділом на україномовний Захід (котрий голосував за попереднього президента Леоніда Кравчука) та російськомовний Схід (який віддав свої голоси за Леоніда Кучму, який виграв вибори). Карта з цим поділом увійшла потім у книжку Гантінґтона «Конфлікт цивілізацій» як ілюстрація до його головної тези – конфлікти майбутнього матимуть цивілізаційний, а не міжнаціональний характер. За уявою Гантінґтона (зразу скажу, досить неточною), україномовний Захід уособлював католицьку західну, а російськомовний Схід – православну східну цивілізацію, а вся Україна виступала класичним прикладом т.зв. «розколотої країни» (cleft country).

Однак всупереч прогнозам CIA, вибори 1994 р. не кінчилися ані громадянською війною, ані розколом. Після цього ситуація, схожа на 1993-1994 р., повторилася ще не раз. Найбільш виразно вона проступила під час чергових президентських виборів та спровокованих нею Помаранчевої революції 2004 р. Тоді теж здавалося, що Україна перебуває на грані розколу, тим разом між «Україною Ющенка» та «Україною Януковича». На щастя, і на цей раз Україна пережила цю кризу, цілою і неушкодженою.

Українці уже звикли жити з такими прогнозами, подібно до того, як хвора людина звикає до лікарського діагнозу. Тільки що українська хвороба, виглядає, не є смертельною: Україна колеться, але не розколюється. Вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До такого висновку дійшли соціологи ще у 1994 р., коли пробували аналізувати внутрішньо українські поділи глибше. Цей висновок вони повторювали і пізніше. Зокрема, я разом зі своїми колегами протягом майже двадцяти років проводимо порівняння між Львовом і Донецьком – двома містами, які презентують в Україні два протилежні центри політичної мобілізації відповідно Заходу і Сходом. Наш висновок: різниці між цими двома містами є драматичними, а не трагічними. Попри сильні відмінності їх об’єднує бажання жити в одній країні. Нарешті, від початку 1990-х років в Україні проводиться соціологічний моніторинг, в якому серед інших є питання «Якби сьогодні дійшло до повторення референдуму 1 грудня 1991 р. про політичну незалежність України?». Від цього часу і дотепер, немає ані року ані місяця, коли б більшість населення України не підтримала ідею політичної незалежності – і то в навіть під час найгостріших політичних криз, як от 1994 чи 2004 р.

Іншими словами: впродовж усієї української незалежності в Україні існує чіткий консенсус виразної більшості щодо існування своєї країни як єдиної і незалежної держави. Однак на цю обставину мало хто звертає увагу. По-перше, вона є мало масмедіальною: добрі новини не цікавлять мас медія. По-друге, українським політикам вигідно експлуатувати внутрішні поділи. Включення у їхні виборчі програми вимоги захисту української (чи, відповідно, російської) мови або ж захист тих чи інших історичних символів (як от українського націоналіста Бандери чи Леніна) дає гарантований електоральний успіх. У кожному випадку, теза про «розкол України» часто є складовою ідеологічного диму, який пускають нам в очі, відвернути нашу увагу від інших проблем.

Від декількох років я і декілька моїх колеґ говоримо, що Україна має серйозніші проблеми не з ідентичностями, а з цінностями. Бо ідентичності в Україні як не як але забезпечують її існування як стабільної політичної спільноти. Однак набір цінностей, які сповідує більшість українського населення – і то незалежно на Заході чи на Сході – не дозволяє тут проводити в Україні радикальні політичні та економічні реформи. Це є цінності т.зв. «закритого суспільства», в якому домінує почуття страху і недовіри, а головним бажанням мешканців є забезпечення безпеки для себе і для своєї родини.

Тому кожен відповідальний політик чи відповідальна партія, які коли-небудь прийдуть до влади, повинні подбати про зміну ціннісного клімату в Україні. Ці зміни забезпечуються у першу чергу піднесенням і ростом економіки. Але цей господарський ріст не стане сталим, якщо не буде приділена достатня увага гуманітарним факторам (культурі у найширшому значенні цього слова), зокрема тому, що німці називають «подоланням історії».

Ці тези не є ані новими, ані оригінальними. Вони повторюють основні висновки світового дослідження цінностей (World Values Survey), яке проводиться від початку 1980-х і зараз охопило більшість (85%) населення світу. Відповідно до цих висновків, «історія має значення». Вона визначає траєкторію розвитку, якою рухається та чи інша країна. Але історія не є в’язницею: при сильній політичній волі еліт і при консенсусі у суспільстві її можна подолати. Прикладом такого подолання служить не лише моноетнічна Польща, але й Іспанія, яка розколота не менше, аніж Україна.

Україна була включена у це дослідження у 2000-х. Порівняння даних з початку і кінця цього десятиліття показують важливу тенденцію: помимо того, що в Україні домінують цінності «виживання», помітний виразний рух до цінностей «самовираження». У цьому сенсі вона становить разючий контраст до Росії, де такого руху не те що не спостерігається – навпаки, Росія еволюціонувала у протилежну сторону. Це ще раз підтверджує тезу, що прихід до влади Путіна наприкінці 1990-х не був просто політичною маніпуляцією – він насправді відповідав настроям більшості росіян.

Ціннісні зміни в Україні були спричинені двома факторами. Першим було завершення наприкінці 1990-х р. затяжної економічної стагнації після розпаду СРСР. Практично безперервний 10 річний господарський зріст (аж до кризи 2008 р.) спостерігався повсюди на колишньому радянському просторі. Він привів до появи і зміцнення середнього класу. Але одної лише появи цього класу не вистачало би для ціннісних змін. Як не як, Росія є багато заможнішою, і її середній клас є набагато чисельнішими – а, отже, ціннісні зміни тут мали би бути виразнішими. Цього, однак, не сталося. Бо ці зміни стаються тоді, коли економічне піднесення співіснує з більш чи менш але все-таки демократичним режимом. Якими би не глибокими політичні кризи в Україні, до недавнього часу кожна з них кінчалася компромісом і, за винятком президентських виборів 1999 р., приходом до влади опозиції. У цьому відношенні Україні теж радикально відрізнялася від Росії, де політична криза 1993 р. кінчалася наказом Єльцина стріляти по російському парламенту, і де шанси будь-якої опозиційної партії чи опозиційного кандидата близькі до нуля.

Майже 20 річний (1991-2010 рр.) досвід відносної демократії є другим фактором, відповідальним за ціннісні зміни. Наслідком цього, серед іншого, стало формування нового покоління 18-25 річних – покоління «української незалежності». Сформоване в атмосфері політичної свободи, це покоління за своїми цінностями є ближчими до своїх ровесників поляків, іспанців чи німців, аніж до старших (50-59 річних) українців. Зокрема, це покоління сильніше підтримує ідею євроінтеграції України – і в цьому відношенні регіональні різниці всередині нього є значно нижчими.

Тяжко а майже неможливо встановити, яку частину українського суспільства становить середній клас та по-новому налаштована молодь. Тут однак грає роль не так кількість, як сама наявність цих груп. Вона виразно показує, що в Україні запустився новий суспільний механізм, який полягає у поєднанні демократії з економічним піднесенням. Цей механізм ще досить молодий і крихкий, і його легко поламати. Однак кожен додатковий рік функціонування цього механізму працює на його зміцнення та далекойдучі зміни – на перехід у режим т.зв. «відкритого доступу» та траєкторію сталого розвитку.

На фоні цього прихід Януковича до влади у 2010 р. виглядав не на що інше, як на прикрий збій системи. Тому від самого початку його влада мала шанси стати короткотривалим епізодом в історії сучасної України. Принаймні, прогноз про високі шанси нової революції в Україні не було так тяжко зробити – особисто я писав і говорив про нього ще у 2011 р. Але цей прогноз неможливо було би зробити, якщо фокусуватися тільки на ідентичностях. Інша справа, є дослідження цінностей, які мають сильний предиктабільний потенціал – тобто дають можливість досить точно передбачити можливі сценарії розвитку.

І тут я підходжу до, на мою думку, основного висновку: розуміння України вимагає парадигмальної зміни – перефокусування з питання ідентичностей до питання про цінності. Події на Євромайдані неможливо вповні зрозуміти, якщо не брати до уваги їх ціннісний аспект. Недаремно євромайданівці називають свій протест революцією гідності. А передував цій революції свідомі і досить послідовні спроби публічних інтелектуалів переформатувати дискурс опозиції з дискурсу ідентичностей на дискурс цінностей.

Найчастіше їх називають «європейськими цінностями». Це, звичайно, є певним непорозумінням – бо ці цінності насправді є глобальними. Їх можна побачити і і серед учасників руху «Occupy”, i серед бразильської молоді, що протестує проти своєї влади, і серед учасників протесту на площі Таксім у Стамбулі чи Болотної площі в Москві. Але в уяві багатьох, особливо молодих українців, ці цінності у першу чергу асоціюються з Європою.

Гірка іронія ситуації полягає у тому, що Європа – як в особі бюрократів ЄУ, так і багатьох європейських аналітиків – цього ціннісного виміру української революції, здається, не помічає. Вона й далі звертає увагу передусім на ідентичності – тобто стурбовано обговорює активну роль на Євромайдані українських правих націоналістів, проблему або ж ту саму стару тезу про можливий розкол України. У цьому вона, припускаю, що несвідомо, підіграє пропаґанді Кремля чи Януковича.

Зрозуміло, що говорячи про потребу перенесення центру уваги з цінностей на ідентичності, я не заперечую зовсім роль останніх. Рівно ж не вважаю, що розкол України є абсолютно неможливим Навпаки, від часу свого виступу у Страсбурґу вважаю, що ця загроза зросла. Вона, може, ніколи не була такою серйозною, як в останні тижні. Принаймні, у цьому мене переконують мої друзі з Донецька, які на початку грудня були налаштовані набагато спокійніше.

Зростання цієї загрози, на мою думку, пов’язане у першу чергу з ситуацією у регіонах. Янукович втратив владу не лише на Заході, але й ризикує втратити її на «своїй» території, як показують спроби захоплення адміністрації протестуючими у Дніпропетровську і Запоріжжі. Іншим фактором загрози є політика Кремля, який не проти розіграти в Україні грузинський сценарій 2008 р. – тобто перебрати під свою «опіку» сепаратистські території Криму і Донбасу. Однак головна загроза розколу України зараз походить з самої української столиці. Як показує історія, щоби країна розпалася, одних лише сепаратистських рухів на периферії чи тиску ззовні недостатньо – має бути ще й системна криза у центрі. А ця криза у центрі в українському випадку знаходить вираз у фактичному двовладді, коли стара влада вже, а нова влада ще не досить сильна, щоб перебрати контроль над ситуацією у свої руки.

За понад двадцять років своєї незалежності Україна ніколи ще не стояла перед такими сильними загрозами, як зараз. Але рівно ніколи раніше не були такими високими шанси на кардинальні позитивні зміни.

Джерело: Збруч