рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Cмерть Джокера? Ні – його народження

    • Ігор Гулик

      Журналіст, заступник головного редактора газети «Високий Замок»

    • Розсилка
    Cмерть Джокера? Ні – його народження

    Творці кіношного Джокера не могли сконструювати у своїй буйній творчій уяві такого сюжету

    …Усе було на найвищому рівні. Золота труна в актовому залі університету Міннеаполіса, міський голова, що першим підійшов до гробу і прихилив коліно, сотні тисяч скорботних облич на площі та прилеглих вулицях, мільйони таких же безутішних – біля екранів телевізорів. Крім однієї, суттєвої деталі, яка принишкла за пишними лаштунками сучасної американської трагедії.

    У золотій труні лежав викінчений наркоман, порноактор з підвальної студії, сім разів засуджений, до того ж хворий Covid-19 Джордж Флойд. Так, це на його шиї нелюд-поліцейський тримав коліно 8 хвилин і 46 секунд. І рівно настільки ж Америка завмерла у жалобній хвилині мовчання…

    Хтось вже написав, що то ховали не Флойда, то був похорон Джокера. Це не так, радше навпаки. Це були уродини справжнього Джокера, позаяк смерть чорношкірого маргінала продемонструвала мільйонам не наслідки «расової дискримінації» чи «надужиття повноважень», не сумні результати соціальної несправедливості, утисків, приниження, а можливість карколомного злету, вікторію фальшивого одномоментного, неочікуваного успіху, для якого не варто докладати ні особливих зусиль, ні поту, ні знань, ні тим паче, витрачати на це час. Отак, в одну мить, потрапивши у потрібне місце і у потрібний час, можна дістати не тільки індульґенцію за все своє минуле і, скажемо відверто, гімняне життя, але й потрапити у сонм святих, бути беатифікованим без усіляких там ватиканських комісій і папських конклавів, вознестися над жалюгідністю світу у величному сяянні слави.

    Навіть творці кіношного Джокера не могли сконструювати у своїй буйній творчій уяві такого сюжету. Їхній герой направду натерпівся, заробляючи рекламною клоунадою на власне прожиття, ліки та догляд за немічною напівбожевільною матір’ю. Він заслуговує на співчуття бодай за його довготривале терпіння, і на подив, що зміг з не надто стабільною психікою витримувати тягар нужди і принижень. У випадку Флойда цього не було. Він жив у своє задоволення, — тобто так, як хотів, і дивним робом змусив суспільство примножити це задоволення навіть на власному похороні…

    То ж хіба це похорон Джокера? Ні. Це його початок, початок страшної своєю непевністю, непрогнозованістю і трагіфарсністю смуги, яку доведеться пройти усім, попри небажання багатьох, спротив одиниць, апеляції до здорового ґлузду, молитви про зцілення і спасіння. Бо фальшивий, миттєвий успіх вабить, задурманює мізки, рве до дії. Задля нього варто покласти життя, бажано не своє, але ж, гляньте, скільки охочих ризикнути, скуштувати цей вже не заборонений плід! До того ж, божевільному натовпу потрібен живий божевільний лідер, який не надто зациклюватиметься на методах досягнення бажаного, потакатиме захцянкам юрби, разом з нею танцюватиме на згарищах.

    Скажете — це помста злиднів багатим? Це — плата за расизм, приниження і визиск? Тоді раджу переглянути, окрім «Джокера», стрічку Джея Роуча про Ліндона Джонсона (як на мене, найвеличнішого президента Америки) і зробити висновок, якою ціною дався Штатам Акт про громадянські права. Ціною, яку платили і чорні, і білі… Наприкінці стрічки, у пронизливому внутрішньому монолозі Джонсон згадує: «Коли я увійшов до пологової зали, щоб побачити мою першу живу дитину (до того у Ліндона і Клаудії, прозваної американцями Lady Bird (Леді Птаха), тричі народжувалися мертві діти. — авт.), я зауважив на підлозі кров моєї дружини і сліди лікаря на ній. І я згадав, що десь вже це бачив…». Він бачив це у Техасі, коли безумні від насильства індіанці-команчі вирізали цілі поселення ні в чому не винних білих… Зрештою, бачив схоже в операційній, де лікарі марно намагалися врятувати життя Джона Кеннеді, убитого також не вельми врівноваженим Лі Гарві Освальдом.

    Оці сліди в калюжах крові — яскрава, промовиста метафора про те, що кожен крок суспільства вперед має свою ціну. Це — заперечення безвідповідального і шахрайського популізму, який нині домінує у політиці. Це — антитеза лівацтву, яке вже зібрало свій кривавий врожай, і не тільки на теренах колишнього совєтського союзу, але й на доброму шматку Європи, і особливо «щедрими» були ці жнива у Південно-Східній Азії.

    Доки ми віритимемо популістам, вбраним політтехнологами у клоунські шати, доки серед спільноти будуть популярними трактування блазня як захисника гуманності, медіатора між культурами, посередника між небом і землею, доти нами правитимуть потенційні джокери.

    Для того, щоб переконати нас голосувати за них, не потрібні надмірні зусилля. Варто лише утвердити у мізках виборця розуміння політики як ритуалу, залаштункової змови «старих облич». І змусити його повірити, що ось цей «простий хлопець» з міських нетрів чи сільського загумінка, розірве завісу і виставить «кровопивців» та «бариг» на загальне посміховисько…

    Біда лише в тім, що всі джокери з часом вироджуються у лідерів тоталітарного штибу, готують ґрунт для фашизму і більшовизму.

    Вибори Трампа, Сальвіні, зрештою, Зеленського, були лише прелюдією до трагіфарсу у Міннеаполісі. Чомусь мене не залишає думка, що справжній Джокер ходить у супроводі охорони з ядерною валізкою…

    Джерело: «Високий замок»

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Олексій Арестович
    Олексій Арестович

    військовий експерт

    Ігор Ейдман
    Ігор Ейдман

    Соціолог

    Юрій Бутусов
    Юрій Бутусов

    Журналіст, громадський діяч

    Павло Кишкар
    Павло Кишкар

    Начальник виробничо-технічного управління РГК

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ