Країна має прокинутися. Інакше ця війна на роки

Війна ця, скоріше за все, буде ще довго, роки і роки.

На Харківщині ми наступали. Нині ми тут, на Донбасі, відступаємо. Ми втрачаємо людей, посадки, поля, ліси, озера, ставки, ріки.

Ми залишаємо гаї, яри, левади, дамби. Росія щодня відбирає у нас плато і долини, схили і кручі, белебні і байраки.

Ми встигаємо познайомитися з людьми і собаками у прифронтових селах – і дуже швидко прощаємося з ними.

Наша країна тане щодоби, випаровується, як вода, осипається, як піщаний берег у зле море – мірно, метр за метром.

І це все – на моїх очах. Я вкопуюся в танучу землю; своїм тілом, ніби корінням, намагаюся тримати її, щоб не змивало так швидко в провалля.

Ми платимо страшну, велику ціну за те, що сповільнюємо танення. Але поки що нам це не вдається зупинити.

***

Кожної ночі, кожного світлового дня на Захід відсувається межа нашого простору. Не знаю, чи в курсі про це решта країни.

Небезпека, якщо вона нині далеко – не стає від того меншою. Боротьба тут більш запекла, ворог тут значно більш страшний і вправний.

Два стрибки – і він знову буде там, де був раніше.

Тому хочеться, щоб більше людей прокинулося, більше стало до боротьби. Зараз на нашій широкій війні – мільйон гарячих вакансій, незробленого – море, океан.