Що не так з тезою «в НАТО нас не чекають»?

Важливість проходження цієї відстані складно переоцінити. Адже закріплення євроатлантичного вектору у Конституції – історичний шанс для України інтегруватися до безпекового простору вільного світу. Питання у тому, чи вистачить у політиків здатності мислити стратегічно і прислухатися до суспільного запиту. Остаточне затвердження конституційних змін заплановано на лютий 2019 року.

Цей стратегічний поворот не був несподіванкою і не впав з неба. Він обумовлений дією щонайменше трьох факторів.

Перший – це, звісно, російська агресія проти України, яка не лише не припиняється, а охоплює дедалі ширший спектр методів і механізмів атак. Кремль своїми діями зробив для підвищення симпатії українців до НАТО, мабуть, більше, ніж всі інформаційні та агітаційні програми, які проводилися в Україні. Десятиліттями Кремль залякував нас «агресивним блоком» країн Заходу, а потім сам, не вагаючись, захопив українські території.

Другий фактор – значні позитивні результати співробітництва з НАТО та країнами-членами. Пересічний українець не завжди може уявити масштаби цієї співпраці в оборонній сфері, яка включає і навчання наших воїнів, і забезпечення армійським устаткуванням, і рішення окремих країн-членів про постачання зброї. Країни НАТО через 10 трастових фондів виділили майже 40 млн євро на підтримку України. На двосторонньому рівні держави-члени Альянсу лише у 2018 році надали технічної та гуманітарної допомоги на 111 млн долл. Українських військовослужбовців навчають 500 іноземних інструкторів. Нам вдалося значно збільшити інтенсивність військових навчань. У 2018 році Збройні Сили України взяли участь у 214 командно-штабних навчаннях, у 9411 тактичних навчаннях бригадного рівня і нижче, що майже вдвічі більше, ніж у 2017 році.

Третій фактор – суспільна підтримка. Якщо у 2009 році частка українців, що проголосували б на референдумі за вступ до НАТО, була на рівні 17%, у 2013-му – 20%, то сьогодні різні соціологічні опитування демонструють підтримку майже половини українських громадян. У 17 з 25 українських регіонів частка прибічників вступу до НАТО переважає частку противників. Навіть у південно-східних регіонах, де пропаганда в’їлася надто глибоко у свідомість людей і де слово «НАТО» й досі лякає, росте розуміння, що безпека країни пов’язана радше з інтеграцією на Захід, ніж з безхребетним і безперспективним «нейтральним статусом» і вже точно – не з рухом на Схід.

Дія цих факторів робить з політиками чудеса. Політик, яка десять років тому уникала натівської тематики, а після підписання 'листа трьох' про надання Плану дій щодо членства (ПДЧ) на перемовинах в ключових столицях напередодні Бухарестського саміту Альянсу не підтримала зусилля із лобіювання рішення про надання Україні ПДЧ, тепер пише на білбордах «безпека України – у НАТО» та звинувачує «неефективну» українську дипломатію у тому, що Україна досі не є членом НАТО.

На жаль, позиція Юлії Тимошенко не є винятком в українській політиці. Тоді, у 2008 році, Україна мала реальний шанс отримати ПДЧ, якби всі українські лідери продемонстрували єдність щодо безпеки та майбутнього держави. У 2014-му ми отримали жорстокий урок, до чого приводить подібна короткозорість та невизначеність.

Понад сотню років тому американський автор Джеймс Кларк сказав: «Політик думає про наступні вибори, державний діяч — про наступне покоління». В новітній історії України було багато політиків та мало державних діячів. Розплатою ледь не стало саме існування української держави.

Не менше дивують заяви інших потенційних кандидатів у президенти, що НАТО нас не чекає. Невже на п’ятому році виснажливої боротьби з агресором ми досі говоримо про євроатлантичну інтеграцію як про якийсь «клуб за інтересами», в який ми підемо лише, якщо нас запросять? Ми нарощуємо співпрацю з Альянсом та реформуємося відповідно до стандартів НАТО, аби стати сильнішими. Обіцяти потрібно не членство, а виконання Україною взятих на себе зобов’язань у сфері реформ, адже вони гарантують нашу безпеку, конкурентоспроможність та економічне зростання. Інакше всі ці заяви про членство у кращому разі - нерозуміння змісту та цілей співпраці з НАТО, а у гіршому - цинічний популізм. Щодо самого членства в Альянсі, то коли ми досягнемо сумісності з країнами-членами НАТО, матимемо зовсім іншу розмову.

Водночас, важливо зрозуміти, коли ми говоримо про інтеграцію до НАТО, ми насправді говоримо не тільки про безпеку та військове співробітництво. В НАТО вступають не лише Збройні Сили. В НАТО вступає вся країна.Євроатлантична інтеграція є значно ширшою, ніж приведення Збройних Сил у відповідність до стандартів НАТО. Завдяки масштабним реформам у сфері оборони маємо сьогодні сильну та дієздатну українську армію. Але Україна не буде розглядатися реальним кандидатом на членство в НАТО за відсутності серйозного прогресу в усіх сферах розвитку держави. Необхідні успішні внутрішні демократичні реформи, спрямовані на досягнення критеріїв, необхідних для членства в НАТО.

Ми сьогодні вперше налагодили «дорослий» та взаємовигідний діалог з НАТО. За останні півтора-два роки ми відновили інституційні основи співробітництва з НАТО і повністю оновили підходи до співпраці. Сотні українських держслужбовців, пройшовши навчання у рамках Програми професійного розвитку Україна-НАТО, готові вести співпрацю з Альянсом на якісно новому рівні. Ми кардинально змінили підхід до формування Річної національної програми співробітництва Україна-НАТО (РНП). Завдяки багатомісячній тісній роботі з нашими західними партнерами, ми розробили «дорожню карту» прискореної підготовки держави до членства в НАТО. Ми зробили справжню революцію, не побоюся цього слова, у сфері забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Сьогодні жінки можуть служити в армії нарівні з чоловіками. Євроатлантична інтеграція – це той самий випадок, коли процес, якщо і не важливіший за результат, то принаймні так само важливий.

Україна не вимагає негайного членства, але прагне до поглиблення співпраці з Альянсом, що є взаємовигідним для обох сторін. Ми не йдемо в НАТО прохачами. Ми говоримо про партнерство, а не захист. Україна вже сьогодні робить важливий внесок у європейську безпеку, який буде лише збільшуватися із збільшенням нашої сумісності з Альянсом як у політичному плані, так і військовому.

Ми маємо всі можливості стати східним флангом НАТО, маючи армію, силу і досвід, які зміцнюються щодня. Українська армія є єдиною в Європі і однією з небагатьох у світі, яка веде сухопутну війну і має унікальний бойовий досвід протистояння одній із найпотужніших армій світу - російській армії. Окрім того, на жаль, маємо унікальний досвід протистояння гібридним атакам. Останні чотири роки наша держава стала справжнім полігоном для випробувань Кремлем різних інструментів гібридної війни.

На початку року на сайті НАТО Україну включили до переліку «країн-аспірантів». Таким чином Альянс визнав, що Україна прагне набути членства в НАТО. Здавалося б, досить технічна річ, однак в дипломатії слова, як і їхня відсутність, мають значення. Підтвердженням зміни політичного підходу стала декларація саміту НАТО в Брюсселі, у якій держави-члени Альянсу засвідчили рішення, ухвалені на саміті в Бухаресті 2008 року, про те, що двері до НАТО для України відкриті.

Сьогодні Україна не лише на словах бажає вступити в Альянс, а й робить конкретні кроки для досягнення сумісності з НАТО. І хоча зроблено вже чимало, попереду ще дуже багато роботи. Вибори зі спалахом «сезонного популізму» у жодному разі не повинні загальмувати розпочаті реформи.

На порядку денному – імплементація закону «Про національну безпеку», розробленого разом з іноземними експертами, що продовжує реформу силових відомств. Необхідно, зокрема, ухвалити законопроекти щодо діяльності СБУ, розвідувальних органів, посилити парламентський контроль над сектором безпеки та оборони та ін. Маємо також розробити Стратегію громадської безпеки та цивільного захисту України, Стратегію воєнної безпеки, Стратегію кібербезпеки та інше.

Ці обставини, стратегічні цілі та трансформаційні процеси вимагають одного: зробити євроатлантичну інтеграцію України зоною, вільною від популізму, винести питання зближення з НАТО і ЄС за межі будь-яких політичних або електоральних ігор. Імплементація натівських і європейських стандартів дає достатньо простору для подальшої політичної боротьби, для дискусій про шляхи і методи розвитку, навіть для перерозподілу влади і конкуренцію за симпатії електорату. Але якщо інтеграція до ЄС і НАТО буде уповільнена чи навіть призупинена, жодні подальші дискусії та політична боротьба не матимуть сенсу. Бо домінувати в Україні – прямо чи опосередковано – буде країна, де парламент – «не місце для дискусій», а у виборах беруть участь 146% населення. Упевнена: навіть нашим популістам цей сценарій не дуже до вподоби.