Про нові мовні законопроекти. Що не влаштовує російськомовних?
Я, українка, хочу послуги в Україні отримувати українською.
Прочитала три законопроекти про мову. 5670 – Василенка, 5669 – Головка, 5556 – Лесюка. Вибирала, який кращий. Я не юрист, отже, примірЯла ситуацію на себе як споживач послуг. Шукала, який закон вирішує моє наболіле питання українки, яку не хочуть в Україні обслуговувати українською мовою. Мені набридло просити в магазинах, набридло вимагати в транспорті чи в інших місцях: «Обслужіть мене українською, будь ласка». Я хочу, щоб українська в Україні була «за замовчуванням», як у комп’ютері. Чи дискриміную я цим російськомовних? Ні. Бо вони нехай собі розмовляють своєю мовою. Ми не збираємося примушувати їх розмовляти українською. Мені до них діла немає. Але я, українка, хочу послуги в Україні отримувати українською. Крапка.
Отже, три законопроекти. Два з них написані за одним принципом, третій - за іншим. У двох законопроектах 5669- Лесюка, та 5556 – Головка говориться про державну мову і про мову меншин в одному законі. У законопроекті Василенка мова йде тільки про державну мову, а про мови меншин пишеться окремий закон.
Мушу зазначити, що минулого року при Міністерстві культури була створена Координаційна Рада з застосування української мови у всіх сферах життя. Я теж входжу до цієї Ради. Починаючи з перших засідань, я трясла всіх членів: «Давайте щось робити, давайте писати новий закон, бо вже сил немає». Та Раду особливо переконувати і не треба було, бо зібралися там патріоти, громадські діячі, науковці і всі поділяли мою думку. То ж мені повідомили, що є Оксана Сироїд, яка «дарує» нам свій закон, як основу, а ми можемо його доробити-переробити, запросивши юристів на чолі з видатним українським діячем, доктором юридичних наук, професором, представником України в ООН з прав людини, автором Декларації про незалежність, Володимиром Василенком. Запросили. Саме Василенко, посилаючись на досвід багатьох країн, запропонував застосувати принцип двох окремих законів для державної мови і для мов меншин. Цей принцип винесли на обговорення громадської Ради і більшістю голосів було затверджено. Закипіла робота.
Коли мені кажуть, що це політики знову щось намутили, щось приховують, щось готують, і це їхня ініціатива, то я скажу так – закон 5670 – це той закон, який писався на вимогу активістів і враховувалася думка громадських діячів. Це ініціатива громадськості. Коли законопроект був написаний, виявилося, що є ще два. Усі три були подані до Верховної Ради. Мені цікаво стало, який з них кращий, то ж я почала «примірку».
У законопроекті 5556-Лесюка на початку у 5 статті говориться, що не можна дискримінувати державну мову і не можна дискримінувати мови меншин. Правильно говориться. Потім дійшла до статті 24 про обслуговування. У ній ідеться, що мова обслуговування – державна. І тут же, п.3, в містах, селах, де живуть меншини, можливе обслуговування мовою меншини. У мене одразу виникає питання, як це регулюється? Я, україномовна, приїжджаю в село, де живе меншина і мене обслуговують мовою меншини, а я хочу державною, то як це доказати? За цією статтею – ніяк. Якщо я пошлюся продавцеві на іншу, 5 статтю, і скажу, що не можна дискримінувати державну мову, то і продавець пошлеться на 5 статтю і скаже, що не можна дискримінувати мову меншини. Почнеться той самий конфлікт, що ми маємо на сьогодні, і даний законопроект нашу суперечку не вирішує. Фішкою цього законопроекту є трендова тема кримсько-татарської мови, яка винесена окремо, що є на мою думку не дуже коректно по відношенню до інших меншин.
Справедливості ради, слід зауважити, що мені сподобалася у цьому законопроекті стаття 16 про мову освіти. У ній ідеться про освіту державною мовою та «ВИВЧЕННЯ» мови меншин, а не «навчання» мовою меншини, що є величезною різницею. Слово «навчання» мовою меншин несе в собі загрозу і велику шкоду для всієї України. У школах з «навчанням» мовою меншини не знають української мови і цьому є підтверджуючі офіційні дані міністерства освіти: 68% випускників шкіл з навчанням мовою меншини не володіють українською мовою, що веде за собою непристосованість у суспільстві та конфлікти.
Отже, зі статтею про мову освіти в законі 5556-Лесюка великий плюс, але з іншими статтями, які не вирішують конфліктів між російськомовними і україномовними – мінус.
Наступний закон 5669-Головка, м’яко кажучи, мене здивував. У сфері обслуговування (ст. 30, 31), в медицині я повинна звертатися до лікаря чи юриста тією мовою, яку розуміє лікар чи юрист. Лікар, який не володіє державною мовою повинен забезпечити перекладача. Одразу ж приміряйте ситуацію на себе. Приходите Ви до лікаря, а лікар каже, що перекладач не передбачений в лікарні штатним розписом, отже, або, українці, приходьте іншим разом, або вчіть мову лікаря. Така ситуація категорично не підходить, такий закон не вирішує, а нагнітає вже існуючу напругу в суспільстві, тому ставлю теж мінус.
Але справедливості ради, у цьому законопроекті мене також порадувала стаття 21 про мову освіти. У цій статті мова навчання – державна і присутнє «ВИВЧЕННЯ» мови меншин, а не «навчання» мовою меншин, бо, нагадаю, школи з навчанням мовою меншин не дають необхідних знань з вивчення української мови і ці випускники – постійне джерело конфліктів і напруги в Україні, до того ж в інших країнах шкіл з навчанням мовою меншин за державний кошт немає.
Ну і нарешті законопроект 5670-Василенка, ініційований громадськими активістами і підтриманий депутатами. Мова обслуговування – державна, але на прохання клієнта (ст.26) обслуговування може відбуватися іншою мовою. Чудово. Така постановка питання мене дуже задовольняє. Це те, що я і хотіла. Мене обслужать українською, а якщо російськомовні хочуть російською, то цим законом передбачені їхні права і немає дискримінації.
Тобто, цей закон у сфері обслуговування вирішує конфлікт ще в зародку і не порушує прав російськомовних. Чому ж тоді вони кричать? Чому цей закон так ганять? Причина тільки одна – російськомовні не уявляють, як це продавець зі своїм «вєлікім і могучім язиком» опуститься до рівня українця. Статус «державна» для них – порожній звук. Російськомовні не визнають, що в Україні саме українська мова – мова міжнаціонального спілкування. Те, що цей продавець може вдома, в парку, на вулиці і в кафе розмовляти своєю мовою – їх не цікавить. Їм головне не розмовляти з нами державною мовою, не вчити її. Тільки в цьому причина. Бо законопроект підстав для криків не дає.
Нагадаю, що в законопроекті 5670-Василенка врахований досвід країн, які вже пройшли наш шлях, і використані норми та стандарти європейських законів. Там ці норми не є дискримінаційними, то і в нас не дискримінаційні. Більше того, частина українських патріотів навпаки вважає цей закон занадто толерантним до меншин.
Я теж побачила в цьому законі маленьку ложку дьогтю, яка може принести величезну шкоду усій країні. Це згадувана в попередніх законопроектах стаття про мову освіти. На відміну від попередніх законопроектів на превеликий жаль в законопроекті 5670 (окрім освіти державною мовою) ідеться про «НАВЧАННЯ» мовою меншин, а повинне бути слово «ВИВЧЕННЯ». Якщо внести правку і замінити в цьому законі одне слово на інше – вважаю його ідеальним законом, який захищає права україномовних і не порушує прав інших меншин, та російськомовних.
Однак, побоююся, що депутати, поділившись у Верховні Раді на групи, підтримуючи кожен свій проект, не дадуть 226 голосів жодному законопроекту і провалять голосування.
«Ну й нічого страшного, - скаже хтось, - ці закони сьогодні не на часі!» Дуже на часі! В суспільстві росте напруження на мовному ґрунті. Збільшується кількість конфліктних ситуацій у сфері обслуговування через відмови персоналу надавати послуги українською мовою, які закінчуються бійками та викликами поліції. Якщо не врегулювати цю пожежу в зародку поки іскрить, можна отримати велике полум’я.
Коментарі — 0