Донбас уже повернувся до України

Яких іще висот потрібно сягнути Німеччині, щоб древній Кьоніґсберґ вкупі з Калінінґрадською областю нарешті повернувся в її материнське лоно? Залатати ями, прокласти дороги? Але ж автошляхи в Німеччині взірцеві вже давно. Спростити умови ведення бізнесу, створити механізми захисту від рейдерства? Усе це вже є, і економічна позиція Німеччини – тому підтвердження. Провести реформу освіти, дати людям якісну медицину? Уже нині студенти з цілого світу мріють потрапити в німецькі вузи, а хворі саме з німецькою медициною пов’язують оптимістичні надії. Побороти корупцію? Парламенти багатьох країн беруть німецьке антикорупційне законодавство за приклад. Якість життя, свобода, зарплатня – все це в Німеччині по-німецькому перфектне. А клятий Калінінґрад все ніяк не повертається.

І не він один. Не повертається Бреслау, відомий нам як Вроцлав. Вперся шпилями своїх дзвіниць і палаців – й ані руш. Хоча навіть Станіслав Лем не насмілився б у своїх фантастичних творах припустити, що життя на схід від Вроцлава колись буде кращим, ніж на захід від нього. Жодні німецькі успіхи не здатні переконати населення Вроцлава, Познані чи Щеціна возз’єднатися в соборному пориві з матір’ю-Ґерманією.

Гаразд, досить із вас Німеччини? Гляньмо на Південь, на Сербію й Косово. Після кривавого розлучення цих країн у Белґраді лунали і досі лунають різноманітні версії реінтеграції Косова. Військові, судові (вимагати через міжнародні суди повернення цих територій під сербську юрисдикцію), реформаторські (мовляв, привабимо косоварів високою якістю життя). Останнє – особливо іронічне, бо за десятиріччя Косово здійснило такий інфраструктурний і економічний стрибок уперед, що за сербською логікою тепер Сербія мала б проситися в склад незалежного й процвітаючого Косова. Але ніхто нікуди не проситься і не повертається.

На Балканах взагалі чорт ногу зломить у всіх цих територіальних суперечках. Але Македонія не спішить ставати Грецією чи Болгарією, болгарська частина Добруджі не рветься в Румунію, а румунська Трансільванія все ніяк не стане угорською. Причина тут проста, і криється вона не лише в повазі до існуючих кордонів й ефемерного міжнародного права. Причина ця – населення. Бо повертаються не території, а люди. Це вони вирішують, це за них іде боротьба. І часом вони можуть смужку кордону кудись перетягнути разом з собою, а інколи рухаються самі чи примусово, ніяких границь не змінюючи.

Калінінґрад не стає Кьоніґсберґом і не повертається в Німеччину, бо там немає німців. Вроцлав і Щецін польські, бо там живуть поляки. Війна вигнала з Косова сербів, тому нині там уже майже нікому сподіватися про повернення під юрисдикцію Белґрада. Для того, щоби бодай мріяти про реінтеграцію в Угорщину, трансільванським мадярам не вистачає …власне мадярів. Була б угорська більшість – і розмова була б іншою. Без огляду на економічний стан Угорщини, боротьбу з корупцією чи якість дорожнього полотна.

Донбас цілком вписується у цю парадиґму. Він повернеться в Україну? Дзуськи. Але не через те, що нам не вдасться реформувати країну, підвищити якість життя чи відремонтувати дороги. Він не повернеться, бо там уже нікому повертатися. В Україну переїхали понад мільйон переміщених осіб з окупованих території. Мільйон! Перегляньте результати виборів на цих територіях за останні кільканадцять років – сумарно стільки голосів за умовно проукраїнські партії там ніколи не набиралося. А після початку російської аґресії звідти виїхала інтелігенція, проукраїнські патріоти й активісти, люди, що відчували для себе загрозу в «рускому мірі».

Ті, що гіпотетично могли стати локомотивом повернення Донбасу в Україну, вже давно тут. А для тих, що все українське палко ненавидять, реформи й успіхи ніколи не стануть визначальними.