Пам’яті Вождя

Перемоги і поразки – це природно, так само, як тріумфи і падіння. Ціна і одного, і другого часто вимірюється кров’ю, і це також природно. Різниця лиш в тому, що тріумф, незважаючи ні на що, супроводжується салютами, а поразки завжди йдуть в парі з безсилим болем і безнадією.

Втім, жодна поразка не може стати кінцем. Скажена концентрація волі і духу – і ви на вершині тріумфу. Щоправда, не відразу. Для того ще треба пройти сім кіл пекла і перемогти найстрашніших своїх ворогів – зневіру і розпач.

Українська історія багата на поразки. І ми вже навіть схильні культивувати їх і бачити в них Боже знамення. Такий собі народ-страдник, який у житті вічному отримає Царство Небесне. Все було б чудово, коли б до Царства Небесного пускали безхребетних зневірених і опущених. Але все зовсім навпаки. Удостоїтись сісти праворуч Отця можуть лише воїни. Ті, які ані на мить не припиняли своєї боротьби, ті, які не корилися обставинам, не опускали голову, не зневірювалися, не зраджували і не продавали свою душу за ковбасу, гречку, дешевий газ, чиновницьку посаду, крісло депутата чи тридцять срібняків. І мова не лише про солдатів. В категорію воїнів потрапляє всяк, хто веде безкомпромісну боротьбу зі злом, де б і ким він не був.

Ви не повірите, але такі люди навіть в сучасному світі є і будуть. В найбільш критичний час, коли все здавалось би летить шкереберть, Нація стоїть над прірвою, все втрачено, опускаються руки, немає жодного сенсу боротися і серце каже «Стоп!» - Бог обов’язково посилає їй на допомогу людину, яка не тільки заставляє серцеві м’язи знову скорочуватись, а й якимось чином перезапускає весь національний життєвий механізм. Ця людина дивовижним зусиллям власної волі робить, те що часом не під силу цілим арміям. Вона змінює історію, і навіть якщо не в її силі пустити історичні процеси в потрібному напрямку, принаймні вносить у них свої корективи.

Історія України минулого століття аж занадто перенасичена подіями. Героїв, перед якими ми, молоді українці, мали би нині схилити голови, можна називати тисячами, якщо не десятками тисяч. Втім, серед всього цього сонму святих, які свою душу поклали на вівтар Батьківщини, я знаю лише одну людину, яку справді можна назвати найвеличнішим українцем 20 століття. Ця людина – полковник Євген Коновалець, творець і Вождь Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Беззаперечний лідер всього українського визвольного руху. Людина, яка завжди була там, де велась боротьба за українську свободу.

Вороги багато гидоти вилили на світлу постать полковника. Такі вже в них методи. Вони інакше не вміють. Хай гавкають. Собаки на те і собаки, щоб гавкати. Втім, хто би там що не гавкав, правда завжди пробиває собі шлях. Постать полковника ще потребує свого дослідника. Я свідомий того, що в Україні знайдеться нині достатньо «вдячних нащадків», які навіть ніколи не чули його ім’я. Таке селяві. Втім, велич полковника від цього аж ніяк не маліє. Навпаки. Вже те, що вороги доклали максимум зусиль для його фізичного знищення, компрометації його імені і витравлення з пам’яті аж до повного забуття, вказує на те що не все так просто. Собаки знають, кого насправді треба боятися. Мертвий вовк, можливо, і не становить фізичної небезпеки, але про нього все-таки бажано не згадувати…

Полковник Коновалець і справді самим своїм існуванням становив неабияку небезпеку для всіх, кому українська незалежність стояла кісткою в горлі. Його бездоганна репутація українського соборника і вояка помітно виділялася на фоні розхлябаної соціалістичної голоти, яка отримавши на руїнах московської імперії Вільну Україну, навіть не знала, радіти їй від цього чи плакати.

Коновалець був людиною дії і людиною, яка чітко знає свою мету, – створення Самостійної Соборної Української Держави. Але створити її можна лише покладаючись на власні сили. «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у Націю» - казав Коновалець. «Як не матимемо сили - не отримаємо нічого», тільки плекаючи силу - політичну, економічну, мілітарну відпорність нації, «вийдемо побідно з найгірших лихоліть і здобудемо все, що нам треба».

Щоденна праця, повна самопосвята жертвування всім особистим, ігнорування будь-яких претензій з боку ворогів, безмежна віра в свої сили і в свою правду - ось лише побіжна характеристика Полковника. А ще – надзвичайна скромність і чесність. Будучи головою Організації і маючи доступ до величезних коштів, він жодного разу не взяв з організаційної каси ані цента, ані злотого, бо добре знав що там, в Краї його хлопці платять за ті кошти своїм життям, і кожна копійка мусить піти на добро української справи. Один з приятелів Коновальця згадував у своїх спогадах, як Вождь просив позичити йому трохи грошей, аби перевезти дружину з дитиною, яким загрожувала небезпека в надійне місце. Брати гроші з каси полковник відмовлявся. Це, мовляв, моя особиста справа, тому Організація не повинна за це платити. Особливо просив нікому про це не розказувати. «Хай це буде між нами».

Коновалець був дуже набожний. В його номері у готелі «Централь», де він спинився під іменем Йозефа Новака, з особистих речей слідчі знайшли на столику лише чорне розп’яття, з яким полковник постійно подорожував і ніколи не розлучався. Усвідомлюючи необхідність ведення збройної боротьби і неминучістю жертв, полковник все одно ніяк не міг з цим змиритися і щоразу глибоко переживав кожну втрату, кожну смерть українського патріота. Ось як сам Полковник дуже точно і ясно окреслив свою роль в одному листі-звідомленні за 18.01.1935 адресованому генеральному федеральному прокурору Швейцарії, коли той вимагав негайного виїзду Коновальця з країни. «…Беручи під увагу цю мою ролю під час визвольних змагань, а далі дійсне положення українців під теперішній момент, я не заперечую, що в цій затяжній боротьбі зокрема, молоде покоління, виховане па традиціях тих визвольних змагань, хоче в моїй особі бачити символ дальших українських визвольних змагань, яких кінцева ціль — створення української держави. Саме те намагання українського загалу, зокрема, української молоді, бачити в мені той видимий символ безперервности змагань українців до самостійности і є причиною тих атак і ненависти до мене як з боку поляків, так і більшовиків. Тим теж треба пояснити, що як одні, так і другі намагаються мене в першу чергу морально нищити і робити мені всякі можливі труднощі, зокрема, представляючи мене, як провідника наскрізь терористичної організації. Утруднювати мені перебування в будь-якій країні. З уваги на це я мушу дати пояснення, що український визвольний рух в основі не терористичний. Його завдання — в першу чергу під¬готовити український загал до того, щоб у випадку якихось міжнародних комплікацій українська нація була зріла до тих подій та щоб при розвої тих подій була вона підготована до створення своєї власної держави…».

23 травня минає 72 роки з того часу, як 1938 року в голландському місті Роттердам більшовицький кіллер енкаведист Судоплатов вбив Євгена Коновальця. Вбив, аби раз і назавжди вирішити українську проблему. Нема вождя – а вівці самі розбіжаться. Втім, у смерті Коновальця були зацікавлені не лише більшовики. Поляки теж з превеликою радістю сприйняли цю трагічну звістку.

Але парадокс історії згодом проявився у тому, що смерть Вождя насправді не поставила жодної крапки, вівці не розбіглись. Коновалець встиг зробити достатньо, аби його організація виконала свою історичну місію. Машина, яку побудували українські патріоти під керівництвом полковника, справно працювала і без нього. Звісно, з ним вона б працювала куди продуктивніше, але, на жаль, сталося як сталося. Війна як війна... Полковник не завершив своєї боротьби, він тільки дав їй по¬штовх, спрямував і розгорнув.

Героїзм Коновальця не в його смерті, а в його житті. Його героїзм в тому, що він за словами проф. Богдана Кордюка «без вагання, з готовістю взяв на себе великі завдання, виконував їх послідов¬но, без відхилень та вагань, і завжди мужньо. До його смерти трудно було відчути й належно оцінювати тягар та відповідальність великої, а при тому щоденної та дрібної, навіть чор¬ної роботи, яку він виконував…

Полковник — реаліст і вояк — добре знав і оцінював силу та спроможності наших ворогів, а проте він сміливо пішов з ними на змагання, і то не з одчаю чи з одчайдушности, а просто виконуючи свій обов\'язок, в свідомості свого покликання. Тим то він був вільний від почуття страху. Ма¬буть, це є найістотніше, що він залишив нам у спадщину.»

Приблизно рік тому я приїхав до Роттердаму, аби поклонитися могилі найбільшого українця двадцятого століття. Була в мене така духовна потреба. Адже ніщо не живить і не підтримує людину так сильно, як рідна земля і могили героїв. З того, що вдалося дізнатись про могилу Коновальця заздалегідь, – це те, що він похований в Роттердамі на старому цвинтарі Кросвейк. Де саме – в жодному джерелі не було вказано. Не могли щось певного сказати і ті люди, які нібито колись давно були на могилі полковника. Хто шукає, той завжди знайде, – вирішив я. Тим більше, працівники цвинтаря, – а те, що вони там є, навіть не сумнівайтесь, – мали би точно знати, де могила такої людини. Адже українці, я переконаний, мали би їздити до Роттердаму при першій кращій нагоді, бо похований там не хто будь, а сам Вождь організації, яка підняла з колін весь український народ і перетворила його з понівеченого раба на народа-героя, який, не зважаючи ні на що, таки виборов собі незалежність.

Яким же великим було моє здивування, коли я дізнався, що всі мої припущення виявились занадто оптимістичними. Сторож, який пильнує цвинтар з 60-тих років, точно не може сказати, де могила українського полковника, хоча й знає, що тут такий похований. Іноді якісь українці приїздять на цвинтар і шукають цю могилу, і сторож завжди спрямовує їх в одному напрямку – направо від головної цвинтарної брами. Я також пішов направо, але всі мої пошуки виявились марними. По кілька разів оглянувши здавалось би всі закапелки, так нічого не знайшов. Вирішивши, що сторож щось сплутав, почав шукати по всьому цвинтарі.

Кладовище Кросвейк досить велике та старе. Там між могилами живе безліч диких кріликів. Їх буквально сотні і через те що нікому в голову не приходить на них полювати вони почуваються в повній безпеці. На руки звісно не лізуть, але наблизитись до себе дозволяють. Як і на всіх голландських кладовищах, на Кросвейку могили, які не доглядаються рідними, і ті, які не проплачені (є навіть така особливість), з часом демонтують, і на їх місці ховають інших людей. В якусь мить грішним ділом навіть подумав, що могилу Вождя за несплату оренди просто могли демонтувати. Це було б не надто приємно.

Всі люди, яких доводилось зустрічати на цвинтарі, і які виявляли хоч якийсь інтерес до моїх пошуків, вказували зовсім різні напрямки. Хтось спрямовував на якусь військову дільницю. Звісно, полковників мають ховати серед військових. Хтось твердив, що бачив цю могилу на російській емігрантській дільниці (є там і така), хтось казав шукати зліва від входу, бо там мовляв могили якраз того періоду, що мені потрібно, а одна бабця порадила звернутися ще раз до сторожа і змусити його підняти картотеку, яка у нього безумовно є. Сторож і справді мав у своєму будиночку картотеку, але, на жаль, знайти у ній потрібну інформацію так і не зумів. Реєструвати у ній покійників почали тільки після Другої світової війни, а полковник Коновалець загинув у 1938 році. Старіші дані мали би бути в якійсь конторі чи архіві, що займається цвинтарями, але додзвонитися у вихідний день туди неможливо.

Сторож так перейнявся моїми пошуками, що вирішив поцікавитись, чи випадково полковник, якого я шукаю, не є моїм родичем. «Звісно, це мій прадід», - ствердив я, і старий ледь не просльозився. «Я дуже довго хотів був помолитися на його могилі, і буде дуже шкода, якщо мені не вдасться її знайти». Не знаю, навіщо я так сказав, але мені справді би дуже хотілося, щоб Коновалець був моїм родичем. Старий співчутливо розвів руками і порадив ще раз подивитися в тому напрямку, справа від брами. Почав падати дощ, пішла вже четверта година пошуків, день добігав кінця, і я майже втратив будь-яку надію знайти те, заради чого приїхав. І тут якась сила понесла мене туди, куди, як виявилось, я таки не заглядав. Просто перед моїми очима ні з того ні з сього з’явилась могила полковника. Не знаю, може, він почув моє прохання дати знак, а може Бог просто змилосердився наді мною і вирішив допомогти. Як би там не було, але пошуки завершились успішно. Могила виявилась доглянутою. До неї хтось нещодавно приходив і приніс гілочку черемшини та український прапор.

Як виявилось, той, хто вибирав місце для поховання Вождя зробив все правильно. Могила максимально схована від зайвих очей, і її дуже легко знайти, коли знати, де шукати. Лежить полковник на краю цвинтаря з видом на гарну річку, в якій плавають лебеді і гуси. Як йому лежиться в нерідній землі – це вже інше питання. Але те, що він кожної миті готовий повернутися до свого народу, заради якого і поклав своє життя, – це факт. Полковника поховали в цинковій труні, аби після здобуття Україною незалежності перенести в рідну землю. Що ж, раз цього поки що не трапилось, – значить ще не час. Будемо наближати цей день разом.

А наразі запам’ятайте, як потрапити в гості до Вождя. Адреса дуже проста. Голландія, Роттердам, цвинтар Кросвейк. (Crooswijk Begraafplaats Kerkhoflaan 1/5 3034 TA Rotterdam) Якщо орієнтуватися по карті, то це в північно-східному напрямку від залізничного вокзалу, коло великого, майже квадратного озера. Від вокзалу до цвинтаря можна або доїхати автобусом, або прогулятися пішки – заодно побачите старий Роттердам.

Саму могилу також знайти не складно. Минаєте центральну цвинтарну браму і відразу звертаєте праворуч на першу доріжку. Йдете до першої розвилки і далі вибираєте знову праву доріжку. Побачите перед собою дві щогли для прапорів і білий високий пам’ятник. Вважайте що ви вже прийшли. Трохи далі ліворуч буде могила Євгена Коновальця. Навпроти неї стоїть чорна металева лавка. Не помилитесь…