Белград може запропонувати Києву лише свій нейтралітет

Для багатьох оглядачів дипломатичний скандал між Україною та Сербією, з безпрецедентним взаємним відкликанням послів та надзвичайно різкими заявами представників зовнішньополітичних відомств двох держав, став несподіванкою. Але колись це мало статися. Привід для конфлікту — наявність сербських найманців на Донбасі — є лише епізодом у проблемних двосторонніх відносинах.

Як відомо, офіційний Белград не визнає анексії Криму та заявляє про підтримку територіальної цілісності України. Але на ділі сербська влада не демонструє однозначної підтримки України в її протистоянні російській агресії. Незважаючи на всі декларації, Сербія відмовляється від голосування на Генеральній асамблеї ООН за резолюції, що мають на меті підтримку територіальної цілісності України, та категорично не хоче вводити санкцій проти РФ. 13 листопада в інтерв’ю російській газеті «Ізвестія» міністр закордонних справ і віце-прем’єр Сербії Івіца Дачич у черговий раз підтвердив незмінність нинішнього зовнішньополітичного курсу Белграда. «З Росією ми бажаємо підтримувати всеосяжну співпрацю і дружні відносини в політичній і економічній сферах, у науці, культурі, освіті, а також у питаннях оборони, безпеки та військової промисловості. ...Сербія хоче в ЄС, але ми ніколи не підемо проти власних національних інтересів і ніколи не введемо санкції проти друзів», — заявив глава сербського МЗС.

Здається, й українські дипломати, і політики, і громадськість, чекали від «братнього сербського народу» більш дружньої політики щодо нашої країни. Але вже зрозуміло, максимум, що сьогодні Белград може запропонувати Києву, ще лише політику лавірування між Заходом і Росією, яку самі серби вважають нейтралітетом.

Не всі в Україні погодяться, що сербські найманці на Донбасі, голосування проти «української» резолюції в ООН та постійні запевнення Росії в дружбі, є ознакою нейтральності. Але сьогодні Сербія не просто приміряє на себе «костюм» другої Швейцарії — нейтральний статус уже де-факто можна вважати закріпленим за цією державою на міжнародному рівні. Саме завдяки цьому Белград 13 листопада вже вдруге приймає Спеціального представника США в переговорах із питань України Курта Волкера та помічника президента РФ Владислава Суркова, що в чергове обговорюватимуть шляхи припинення війни на Донбасі.

Чи може в подальшому ставлення Сербії до України, до російсько-українського конфлікту, змінитися? Сьогодні можна сказати тільки одне: чекати суттєвих змін на користь України не доводиться. Белград не хоче і не буде сваритися з Москвою і підтримуватиме Україну, але в такий спосіб,  щоб не нашкодити Росії.

Теоретично, вплинути на сербсько-українські відносини мав би натяк на можливість визнання Україною Косова. Напевно, для Сербії це стало б важливою подією. Але наскільки б налякала Белград така перспектива?

На сьогодні і без нас Республіку Косово визнало 113 країн світу, зокрема й 25 із 29 (86%) держав-членів НАТО, 23 із 28 (82%) держав-членів Європейського Союзу та 110 із 193 (57%) держав-членів Організації Об’єднаних Націй. Долучення України до останнього списку, очевидно, не приведе до грандіозних геополітичних наслідків. Усе одно українська держава не є членом Ради Безпеки ООН, отже, не може кардинально вплинути на долю Косова (і, відповідно, Сербії). Це раз. А два — це те, що ані нинішня, ані наступна українська влада не збурюватиме цю тему — жодна політична сила в Україні не підтримує незалежність Косова, і це факт.

Є й інший варіант покращення відносин із Сербією. Як влучно сказав мені вчора сербський та український журналіст Борис Варґа, «у Сербії підтримується українське братство з Росією, а не хорватська модель незалежності України». Відповідно, для того, щоб серби пристали на проукраїнську позицію, українцям треба... помиритися з Росією і відновити тісні зв’язки з РФ по всіх напрямах. А допоки цього немає — і міцної дружби з Сербією чекати не варто.

У цих умовах, здається, Києву залишається тільки один шлях: відкинути таку популярну ідею про «братерську дружбу», поглянути правді в очі і зробити все можливе, щоб сербська політика щодо російсько-українського конфлікту була по-справжньому нейтральною.