Вони захищають Україну: згадувати про воїнів в окопах варто не лише на свята

Років 10-12 тому, під час мого навчання в Києві, лише до мешканців кількох кімнат нашого гуртожитку приходив святий Миколай з подарунками. Тоді він відвідував переважно тих, хто приїхав до столиці із Західної України та їхніх сусідів. І справа, звісно, полягала не в регіональних вподобаннях святого, а в тім, де людність зберегла традицію, попри десятиліття совіцької окупації.

Миколай мандрує країною

Цьогоріч вже мав нагоду спостерігати за тим, як кияни, в переддень цього милого свята, блукають супермаркетами в пошуках смачних та корисних (сподіваюся) дарунків для своїх близьких та рідних. Читав у своїй соцмережній стрічці, як дніпрян(к)и розкуповують солодощі. Спостерігав, як хваляться своїми подарунками від Миколая, знайденими під подушками, харків’ян(к)и, черкащан(к)и, сумчан(к)и, одесит(к)и та мешканці багатьох-багатьох інших міст країни, як на Заході, так і на Сході, Півночі, Півдні та в Центрі. Як єднається країна, даруючи та приймаючи дари.

Після окупації України, совіти мусіли кимось замінити образ святого Миколая. На цю роль витягнули із слов’янської міфології злого духа Мороза, котрий полюбляв морочити людям голови, аби вони збивались із дороги й замерзали від холоду. Комуністи знали толк у символічних збоченнях. Проте змусити людей швидко забути про святого довго не вдавалося, тож подарунки діти отримували нерідко двічі – одного разу напівтаємно, від Миколая, а другого більш офіційно – від Діда Мороза.

Миколая не вдавалося так просто скасувати чи змістити, бо люди потребують відчуття свята й надії, доброї магії та віри в дива. Бажання мати змогу дати своїм чадам краще дитинство, ніж було в них самих.

Особливо актуально це у важкі часи. В саме такі, в які й живемо. Коли в країні майже 5 років триває війна. Коли тисячі вбитих й поранених та тисячі тих, хто мусів покинути рідну домівку. Коли на передовій в окопах мерзнуть українські солдати. Далеко від дому та своїх родин.

Пам’ятати про них, постійно нагадувати своєю допомогою, піклуванням, що вони важливі і їх шанується – один із обов’язків всього народу. Допомагати відчути, що все це не намарно. Дарувати надію та забезпечувати надійний тил. І робити це варто не лише в передсвятковий час, коли необхідність в турботі та потреба відчувати рідних поруч зростає, а протягом всього року. Бо не буде захисту – не буде й країни. Бо ж воля, котру забезпечують своїми діями – чи не найважливіший дарунок.

Тож не варто сподіватися лише на Вищі сили. В цьому світі багато залежить від кожної людини. Від її віри в свої сили й у можливості інших. Від взаємної підтримки, бо із неї й виростають спільноти, котрі стають незламними. Не по зубах завойовникам та забродам.