Транш МВФ в обмін на незалежність судової системи. Чи варто?

Нас вперто переконують, що Україна не виживе без грошей МВФ. Візьму на себе сміливість стверджувати, що це – велике перебільшення. Добиваючись чергового траншу від Фонду, треба ретельно зважувати всі «за» і «проти». Бо якщо на одній шальці терезів стоїть тимчасове вирішення фінансових проблем, а з іншої – незалежність нашої судової системи, то чи варто боротися за такі гроші?

Прийнято вважати, що співпраця з Міжнародним валютним фондом вельми вигідна для країни і що фактично альтернативи МВФ немає. Але це давно міф. Якщо взяти економічні розрахунки, то на світових ринках за бажання можна знайти пропозиції щодо кредитних запозичень на тому ж рівні, що пропонує Фонд. І це вже залежить від вправності переговорників з Міністерства фінансів.

Тобто, проблеми знайти недорогі довгі гроші – немає. Але чому ж не продовжувати співпрацю з багаторічним надійним партнером, таким як МВФ? Все просто: ціна питання. Я говорю не про фактичну ціну – скільки витягнуть з кишень простих українців при обслуговуванні цього кредиту. А про політичну, соціально-економічну. Не секрет, що при наданні чергового траншу Міжнародний валютний фонд ставить певні вимоги (на цьому полюбляють спекулювати політики усіх мастей). Більшість умов від Фонду цілком слушні: продовжувати реформи, зменшити дефіцит бюджету, мінімізувати рівень корупції та покращити інвестиційний клімат. Але останнім часом вимоги, які ставить МВФ, на мій погляд, небезпечні і загрожують нам втратою незалежності у певних сферах.

Одна з головних вимог, які ставить Міжнародний валютний Фонд (і це ще раз повторили на нещодавній зустрічі з Президентом Зеленським посли G7) – встановлення справедливого правосуддя і судова реформа. Звісно, проблема справедливого правосуддя є у нас актуальною. І в цьому Україна має бути зацікавлена навіть більше, ніж західні партнери. Зрозуміло, що їх турбують не дрібні побутові суперечки, з якими наші суди добре дають собі раду, а рівень гарантування недоторканності права власності. Особливо у плані майбутніх інвестицій, бізнесової діяльності міжнародних корпорацій. Їхні побоювання зрозумілі: вони вже мають негативний досвід, коли інвестори вкладали гроші, а потім піддавалися або рейдерським захопленням, або суд несправедливо виносив рішення не на їхню користь.

Крім того, у нас є традиційна проблема залежності судів від законодавчої та виконавчої влади. При колишньому президентові були спроби провести кадрове очищення суддів Верховного Суду через комісію доброчесності. Наскільки ця комісія була ефективна, питання дискусійне. Бо в результаті туди потрапило чимало суддів, до яких є претензії. Більше того – склалася ситуація, що тепер члени комісії з доброчесності мають вплив на деяких суддів ВСУ.

Зрозуміло, що українські суди повинні бути незалежними. Але в цьому випадку мене бентежать наполягання наших партнерів з МВФ, щоб на формування суддівського корпусу в Україні мали істотний вплив західні радники. І щоб ми впровадили судову реформу протягом року. Тут може вийти інша крайність – коли замість впливу парламенту чи Президента з урядом ми отримаємо надмірний контроль Заходу.

Та й здійснити усі необхідні кроки протягом 12 місяців, як того вимагають зарубіжні партнери, навіть технологічно буде дуже складно. Необхідна процедура незалежного призначення суддів – чи то через суддівську палату, чи через раду юстиції. Механізми можуть бути різні, йде обговорення. Але очевидно, що для того, аби наші суди були незалежними, вони не повинні призначатися президентом, урядом, парламентом і не мати зовнішнього впливу.

Підсумовуючи, скажу, що МВФ – це хороша структура, з нею можна і треба працювати. Але питання – на яких умовах. Дуже не хочеться, щоб нас ставили перед вибором: гроші в обмін на підконтрольність та підзвітність судів.