Коли Україна зрозуміє цінність «людського капіталу»?

Із величезним задоволенням спостерігаю за масштабною інтелектуальною битвою на тему «що нам робити з Міністерством культури». Це майже так само цікаво, як читати геніальні ідеї на тему «як нам облаштувати оборону». Особливо – від тих самих експертів широкого профілю.

Не буду заглиблюватися в тему перетинів оборони і культури, тут усе очевидно. Найдрібніше питання – це породження чийогось похмурого генія під назвою «військово-патріотичне виховання». Ну, і тема комунікацій, само собою. Тому я періодично оновлюю поверхневі знання з приводу того, як це влаштовано і працює у світі.

Так от (схематично, але, може, комусь буде корисно в процесі знущання над нашим МКІП).

Перше

Остання справа – порівнювати нашу систему з американською і робити далекосяжні висновки. Найбезглуздіше – стверджувати, що в «США немає міністерства культури».

США – федеративна держава, плюс у них інша правова система. Їхня організація держуправління не може бути для нас орієнтиром. Американська модель регулювання і фінансування «сфери культури і комунікацій» відрізняється не тільки від нашої, а й від того, що є в Європі. Але це ж не привід говорити, що хтось більш-менш культурний/ефективний.

У США справді немає органу з назвою «Мінкульт». Але від цього функції нікуди не діваються. Якщо подивитися на структуру «уряду» США в широкому розумінні, ви там виявите щонайменше чотири галузеві «мінкульти» – для музеїв і бібліотек, для мистецтв, для гуманітарних дисциплін, для національних парків. І т.д.

Також там є Агентство для глобальних медіа, під яким ходять «Голос Америки», «Радіо Свобода/Вільна Європа», Радіо «Вільна Азія», радіо для Куби тощо.

Функціонал у сфері культури реалізовано не через «виконавчі департаменти» (міністерства по-нашому), а через «(незалежні) федеральні агентства». Такі самі за статусом як ФРС, НАСА, ЦРУ тощо. Слово «незалежні» означає, що істотний вплив на них має Конгрес, на відміну від департаментів Кабінету, які форматує президент.

Тому «ліквідувати мінкульт за американською моделлю» – це токсична маячня. Це управлінський каргокульт.

Друге

Якщо ви подивитеся на європейські країни, то переконаєтеся, що «мінкультів» там повно. Але в кожній країні є свої національні особливості.

Зазвичай ці особливості пов'язані з жонглюванням такими поняттями, як «індустрії», «комунікація» і «спадщина». Плюс спорт і туризм. Їх компонують на свій манер.

Наприклад, у Британії на рівні уряду є Департамент культури, медіа та спорту. Який взаємодіє (координує) з 42 агентствами та публічними органами. Від Британського музею і ВВС до антидопінгової комісії та Фонду Національної лотереї.

У Британії Департамент – це аналог нашого міністерства, його очолює Державний секретар. Бен Воллес – державний секретар з питань оборони, але ми його називаємо на наш манер «міністр», щоб не плутатися. Тому що під держсекретарем перебувають чиновники другого ряду – «міністри». У британському «міністерстві культури», яке очолює держсекретар, є ще три міністри.

Які висновки щодо британської культури ми можемо робити на підставі такої моделі управління? Та ніякі. Вона ось така, тому що відповідає їхньому баченню.

У Франції, чия модель нам ближча, є саме що ні на є олдскульне Міністерство культури. Що множить на нуль усі аргументи щодо його ліквідації в Україні.

І в Італії є міністерство культури. І ще окремо – міністерство туризму. Чи ганьбить це якось італійців?

Кожна країна нарізає управлінський функціонал залежно від пріоритетів і маси чинників.

У Німеччині «міністр культури» на рівні федерального уряду з'явився, якщо не помиляюся, тільки років 25 тому. Досі основні повноваження і гроші на культуру перебувають у віданні земель. А коли потрібно послати когось до ЮНЕСКО – для цього і є спеціально навчений «міністр культури». «Державний міністр з питань культури та медіа» Німеччини працює в структурі апарату федерального канцлера. Лише кілька років тому апаратна вага цього чиновника почала потихеньку зростати, збільшилися федеральні бюджети на культуру. Чи характеризує це якось німців? Та ніяк.

У поляків – міністерство культури і національної спадщини. Вони підкреслили в назві те, що їм важливо.

Тож поверхневі дискусії про структуру не мають сенсу. Треба вирішити, які функції потрібні і з якою метою. А потім упаковувати це в наші політико-нормативно-бюджетно-управлінські реалії. Інакше це буде логіка «а ось у Британії є король, давайте і собі заведемо короля, тоді все налагодиться».

Третє

Я не знаю, яка структура має бути у Мінкульту і чи варто залишати там функцію інформполітики. Це предмет цілепокладання, а потім дискусії.

Але що я знаю точно.

Ще пара геніальних ідей на кшталт довічного моніторингу для чиновників, примусового утримання родин в Україні під час війни, навішування ярлика «корупціонер» на будь-кого, хто не подобається, і т.д. – і можна не вести дискусій про структури та функціонал.

Бо якість і мотивації людей, які підуть на держслужбу в такій ситуації, обнулять будь-який прогресивний задум.

Без критичної маси кваліфікованих, чесних, правильно мотивованих бюрократів нічого не буде. Поки суспільство не зрозуміє цінності цієї частини «людського капіталу» і не почне в неї по-справжньому інвестувати (ростити, виховувати), нерозумно розраховувати на побудову якогось притомного держапарату.