Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Країна соціальних пожежників і рятувальників

    • Олег Покальчук

      Психолог

    • Розсилка
    Країна соціальних пожежників і рятувальників

    Вони добре вміють допомагати й виживати, коли ситуація стає неймовірною й критичною

    «Ще весна навіть не починалася, а навколо вже стільки психів!»

    ( із соціальних мереж)

    Ми безнастанно говоримо про дострокові вибори. Щойно у принципі з'явилася така можливість — говорити, ми про них говоримо. Щойно сталися певні казуси і когось достроково обрали, ми плюємося, але говоримо з подвоєною силою. 

    Ми шизофренічно розщеплюємо на геть не залежні один від одного складники. Сам екстраординарний, пасіонарний процес мріяння (вибори як шопінг) і його до сказу сумні наслідки, які постійно повторюються.

    Для нашої політичної і побутової культури процес важливіший за результат. Тупа нескінченність безглуздих повторів нас зовсім не лякає, а вабить саме своїм ідіотизмом. І байдуже, що на ранок наступного дня ми нічого не пам'ятаємо про привід до свята, але головний біль чітко вказує — процес відбувся.

    Оскільки сезонність і циклічність головного болю в українському суспільстві видні навіть неозброєним оком, то будь-які збої циклу так само очевидні. 

    Фізіологія виділяє в організмі людини приблизно півтора десятка гормонів, співвідношення яких і породжує всі прекрасні (й не дуже) дивацтва людського настрою. Освічена висока свідомість, що читає про якісь рідини, ображається на таку бездуховну звіриність. І, скривджена, пояснює те, що відбувається, піднесеними й геть безглуздими, з біологічного погляду, причинами. Людина тим і відрізняється від тварини, що легко вірить у найнеймовірніші дурниці, які навіть ніколи з ним особисто не відбувалися. І керується ними. Тому живе довго й найчастіше нещасливо.

    Уся класична (включаючи античну) література побудована на оспівуванні сильних драматичних почуттів підлітків (найвідоміший приклад — «Ромео і Джульєтта») або близької до них молоді. Є думка (втім, спірна), що середня тривалість життя в Середньовіччі була трохи більша за 30 років. У всякому разі досить високої смертності в ті часи ніхто не скасовував. Людське життя цінністю не вважалося (на відміну від душі), діти й жінки були просто милими до певного часу явищами природи, ну і так далі. 

    Тобто вся героїка і пасіонарність минулого, включаючи релігійну ревність, на уроках яких будувалася сучасна політична культура, були доволі закономірними рисами гормональної поведінки недоуків.

    Із цього антропологічного погляду між античним героєм, котрий врочисто протинає бронзовим мечем своїх кревних кривдників, і малолітнім недоумком, який розстрілює однокласників з автоматичної гвинтівки, жодної різниці немає. Але в першому випадку оспівані латиною рядки заучували напам'ять як приклад, а в другому — рядок у кримінальному зведенні викликав лише досаду і переляк.

    Потім світом почали правити дорослі й дуже дорослі, але мотивуюче виховання, як і раніше, відбувалося на прикладах поведінки юних відчайдухів. Революціонери-ідеалісти всього лише сприйняли за чисту монету те, чого їх навчали в гімназіях і школах. Потім виявилося, що революція, коли вона відбувається не в сусідів, а в тебе вдома, — це не зовсім добре. Але революційність устигла стати модною частиною політичної культури. У результаті на довгі десятиліття стало добрим тоном постійно говорити про необхідність змін, по можливості нічого серйозно ні в чому не змінюючи.

    Ми це вже цілком вивчили й засвоїли процес здобуття всенародного головного болю, із запалом змінюючи покидьків на дурнів і/або негідників у владі. Надуті пресою оманливі образи успішно заміняють реальних, досить пласких персонажів. Буденність усього, що відбувається, свідомість сприймати категорично не хоче, як не приймає того факту, що нашими високими пориваннями управляють якісь нікчемні хімічні сполуки (і це навіть не алкоголь!).  


    Наметове містечко біля Верховної Ради (Василь Артюшенко, DT.UA)
    Наметове містечко біля Верховної Ради (Василь Артюшенко, DT.UA)

    Масова свідомість потроху потрапляє у вилку вибору групової поведінки — гетеростатичну або гомеостатичну. Іншими словами, у пошуках корму (якщо держава його не забезпечує) вибір мас відбувається між грабежем і жебрацтвом. 

    Так звана монополія держави на насильство показала всю свою боягузливу нікчемність іще в лютому 2014-го, коли держава підло втекла від свого народу. А потім лицемірно удавала, що вона народ іще й урятувала.

    Поліцейське й довколаполіцейське насильство тут не береться до уваги, бо воно в умовах розмитості правового поля являє собою бізнес-розбірки й «битовуху», виряджену в законність. Насильство держави — насамперед не в брутальності поведінки її представників. А в тому, що держава повністю бере на себе всю повноту відповідальності за вчинене. Ця відповідальність завжди має імена й прізвища, вона персональна. 

    У цю відповідальність входить також і пояснення простими й зрозумілими словами причин, процедур і наслідків. Брехня при цьому перетворюється зі звичайної політичної поведінки на тяжкий кримінальний злочин. 

    Так зазвичай відбуваються ефективні палацові перевороти, які знищують колишню систему неписаних взаємних зобов'язань. Чим часто користуються збанкрутілі політичні шахраї, які спритно стають революційними вождями. Все це відбувалося й відбувається в нас перед очима. 

    Але, як уже йшлося, нова  революція — це стрьомно, можна не вгадати й опинитися з неправильного боку. Тому як варіант пропонуються дострокові вибори. Проблема в тому, що найчастіше їх пропонують ті самі шахраї за тим самими правилами безальтернативної ротації беззмінних негідників.

    Одночасно спонукувані політичними гормонами радикалізму, виборності й безвиході, громадяни починають організовуватися вже по-новому, підбираючи кинуту на вулиці під ноги монополію на насильство.

    Тут слід зробити невеличкий відступ, оскільки неодмінним обвинувальним атрибутом виступає історія розпаду Веймарської республіки, в якому фатальну роль відіграли уніформовані загони  штурмовиків Sturmabteilung. Але менш згадуваним через незручність фактом є також і те, що в тодішній Німеччині, яка розвалювалася, строєм і у формі (хоч і різній) ходила й билася одне з одним і з поліцією переважна більшість свідомих громадян. І «Рот фронт» — це не їхній «Рошен», а Roter FrontkКmpferbund («Союз червоних фронтовиків»), що точно так само ходив строєм і у формі (куртка-»штурмівка»+галіфе+ +пояс і пов'язка з емблемою) і привчав до цього ж своїх дітей в «Юнгштурмі».

    Те, що в результаті одні штурмовики перемогли інших, а не навпаки, особливого значення не має, оскільки ювенальне марення світовою революцією було однаковим у комуністів і нацистів. Але в результаті все завершилося відомими демократичними виборами.

    У ситуації «веймарської вирви» або держава відрощує в себе якісь первинні статеві ознаки і починає сама «ходити строєм», або за це беруться ентузіасти й аматори, причому всіх політичних орієнтацій. 

    Зверніть увагу, що в сучасній політичній мові екстремізмом називаються не так самі дії, пов'язані з насильством (це вже класифікується як кримінальний злочин), як публічна демонстрація бажання й можливості їх здійснювати. Страх насильства гнітить набагато дужче, ніж саме насильство, бо кожна людина, схильна до віктимної поведінки (до стану «терпила», щоб було зрозуміліше), вважає головною жертвою особисто себе.

    Тобто екстремізм як дитяча хвороба «лівизни» або «правизни» за таких обставин неминучий.



    Влада визнає, що з нею щось не так, але винні в цьому всі, крім неї рідної. Вона починає щось змінювати так, щоб по суті нічого у своїй структурі не змінити. Наприклад, перевдягти армію в сучасну форму, але залишити колишню структуру управління й управлінців, які не мислять себе поза цією структурою.  

    Суспільство (і те, яке вірить владі, і яке ні) спочатку збирається на майдани, потім не дуже організовано пересувається в різних напрямках у пошуках пригод, потім починає ходити строєм, звужуючи коло пошуків. Нині вже ніяково згадувати через наслідки, але саме так відбувалися всі «арабські весни» і « твітер-революції».

    Яким чином усувається такий гормональний збій у суспільстві? Медицина говорить про два шляхи — або хірургічне втручання, або замісна терапія. У нашому випадку — це або путч, або дострокові вибори. Або поєднане перше з другим.

    Проблема в тому, що влада стверджує, що соціальний організм суспільства здоровий як ніколи, а всі інші діагнози — підступи ворогів. Справді, є й показники зростання. Але ендокринологія така штука, що при об'єктивних позитивних показниках фізичного здоров'я самопочуття може бути дуже навіть кепське. Бо, як ішлося вище, гормони впливають у мікроскопічних дозах. Отут градусником, оглядом язика й звітом Мінфіну не обійдешся. 

    Слід думати, що спонсори країни чудово про цю українську самодіагностику поінформовані й тому змінюють свій тон від лірично-поблажливого на роздратовано-командний. Їм і переворотів не треба, і вибори не потрібні, і взагалі Україна в такій фальшиво-реформаторській версії теж не потрібна. 

    Але вона потрібна громадянам України, яких навесні ковбаситиме ще дужче, до якогось критичного моменту. А потім усі кинуться рятувати одне одного.

    Ми — країна соціальних пожежників і рятувальників, які добре вміють допомагати й виживати, коли ситуація стає неймовірною й критичною. Решту часу ми врочисто замовляємо пиво й сідаємо з іншим світом за картковий стіл, вважаючи, що нам розкриють таємниці майбутнього в Таро.


    2_390
    2_390

    Насправді ж з нами грають у «дурня». 

     

    Джерело: Дзеркало тижня

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Орєшкін
    Дмитро Орєшкін

    Російський політолог

    Мустафа Найєм
    Мустафа Найєм

    Народний депутат

    Микола Сунгуровський
    Микола Сунгуровський

    Директор військових програм Центру Разумкова

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Тарас Возняк
    Тарас Возняк

    Головний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї»

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ