Евакуація великих міст. Бій правди та брехні

Сьогодні майже перед кожним жителем кожного великого міста стоїть питання – їхати чи залишатися у випадку блекауту? 

Очільники місцевої влади у великих містах попереджають про загрозу настання блекауту, але прямо не кажуть – «спасайся, хто може», навпаки – заспокоюють, мовляв «ситуація контрольована». З іншого боку, в інформаційному полі постійно з’являються заклики їхати з міста, авторство яких видається доволі підозрілим. Тому поставимо питання: як має діяти в ситуації передчуття блекауту влада і що робити мешканцям міст?

Напередодні 24 лютого

Ніхто не помічає, але насправді зараз у нас дежавю – повторюється картина напередодні 24 лютого. Тоді влада казала – заспокойтеся, не панікуйте, війни не буде, готуйтеся до шашликів! Однак суспільство ширило соціальними мережами поради щодо комплектації тривожних валізок і кольору наплічників, складу медичних аптечок, гардеробів похідного одягу та взуття, як користуватися турнікетами (саме тоді це слово увійшло в побутовий обіг), та інші алгоритми на випадок «надзвичайних ситуацій».

І, як виявилося, суспільство готувалося не до шашликів, а до війни: вже о 6-й ранку всі дороги навколо Києва у бік польського кордону стали в автомобільних пробках. То люди протягом 15–20 хвилин після виступу Путіна і перших вибухів схопили свої валізки, дітей, кішок та тещ, посідали в авто й рушили… зовсім не на шашлики. Отже, люди та армія, як з’ясувалося згодом, підготувалися і діяли краще, ніж вище керівництво держави.

Фіксуємо тут перший розрив комунікацій по лінії влада – суспільство, й лише спільна загроза та відчуття єдності у спільній біді, що прокинулося в народі, затулило цю помилку влади та відсунуло «розбір польотів» і можливе покарання на потім – після війни, після перемоги.

Передчуття кінця світла

Міністр енергетики Герман Галущенко недавно зробив заяву, яку можна порівняти з ударом струму (якби він був!), або ж, простіше, з ударом по голові по голові: всі наші електростанції – пошкоджені!

Насправді він сказав «теплові та гідроелектростанції», але в уяві пересічного обивателя, який не надто розбирається в структурі виробництва електроенергії у країні, це еквівалентно тому, що саме всі наші електростанції пошкоджені.

Що мав на меті міністр, роблячи таку заяву? Зняти з себе відповідальність чи це проста публікація факту, про наслідки якої він не подумав?

Хто чув попередні виступи пана Галущенка у Верховній Раді, зокрема відповіді на гострі запитання народних депутатів, знають, що це – обережний політик і на загострення ситуації не йде. Отже, він добре подумав, перш ніж збентежити всю країну своєю заявою, однак це не робить йому честі. Мабуть, вояк в окопі не пише на телефон дружині, що в нього закінчуються патрони, швидше він доповідає про таке командирові…

Тут «командир» не забарився, – на засіданні КМУ 9 грудня ц. р. прем’єр-міністр України Денис Шмигаль підтвердив цей факт і додав, що пошкоджено ще 40% об’єктів високовольтної мережі.

Безумовно, ніхто не сумнівається, що вся вина за це лягає на фашистську РФ-ію, а не на уряд чи профільного міністра. Однак заяви урядовців, ба більше – політиків(!) такого високого рангу не повинні зводитися до простої констатації фактів, інакше це скидається на умивання рук Понтієм Пілатом: коли сказав «А», треба казати й «Б». Для народу необхідно чітко артикулювати, чого чекати в найближчому майбутньому, а далі він сам зробить висновки й діятиме, – люди в нас недурні.

Дуже не хочеться, щоб сьогодні в нас виникав ще один розрив у комунікаціях влади та суспільства.

Військова таємниця світла в темряві

Стан нашої об’єднаної електроенергетичної системи є, безумовно, військовою і стратегічною таємницею. Ніхто, крім обмеженого кола осіб, не знає, які електростанції, лінії високовольтних передач, трансформаторні підстанції в країні зруйновані чи пошкоджені. Однак це – таємниці лише для українських посполитих, ворог чудово про них знає! Чому – теж зрозуміло: неможливо приховати те, що світиться вночі! Єдиний спосіб приховати таке – знеструмлювати всю країну на темну пору доби, себто з 5-ї вечора до 6-ї ранку. Зрозуміло, що піти на таке неможливо: економіка сьогодні намагається перейти на нічний режим роботи, а об'єкти критичної інфраструктури в принципі не мають зупиняти свого функціонування ні на хвилину. Отже, так чи інакше, Україна світиться вночі!

Постає запитання, чи слід владі в центрі й на місцях підстилати собі соломку під натруджені сідниці, кажучи «на відновлення знадобиться два–три місяці»? Тим паче якщо через день у повністю знеструмленому регіоні з’являється світло, а також пояснення, що це йдеться про повне відновлення. Як, наприклад, в Одеській області. Адже люди й не чекають «повного відновлення», їм потрібне світло хоч на кілька годин, але ще важливіше – вода і тепло. Очевидно, владі не слід займатися словесною еквілібристикою, в нас – не виборча кампанія, в нас біда.

Їхати чи не їхати? Тікати чи залишатися?

Очевидно, що вибір шляху на випадок блекауту – це справа кожної окремої сім’ї, але для вибору шляху людина має знати якнайбільше про ситуацію у своєму місті та регіоні з електроенергією, водозабезпеченням та теплопостачанням. І тут влада має думати не про наступні вибори, не про те, як сподобатися Зеленському чи Єрмаку, а – про людей. Як допомогти вижити кожній людині. І єдиний рецепт добрих намірів та дій – завжди казати правду, це єдиний відомий людству спосіб не збрехати.

Країна – у стані війни, і може трапитися всяке. Українське суспільство достойно переживає всі негаразди, пов’язані з підступним ворогом. Але війна підняла моральні стандарти на новий, вищий рівень. Люди готові не звертати уваги на недосконалість влади, проте натомість вимагають поваги до себе, бо брехня принижує гідність і влади, і суспільства.

Тут не спрацюють жодні піар-технології: неможливо сподобатися виборцю – споживачу електрики та комунальних послуг, якщо їх не буде. Тільки правда. Президент, уряд, керівники ОВА, мери міст, господарі різних ДТЕКів та обленерго – всі, хто причетний до виживання людей, сьогодні приречені бути чесними. «Хай буде ваше слово: так, так; ні, ні, а що більше цього, те від лукавого» (Мат. 5, 37).