Як вижити в затяжній війні та перемогти

Зі злої долі шокуюча атака на Київ «іскандерами», коли загинули дорослі й дитина, відбулася в Міжнародний день захисту дітей. До того ж суспільну свідомість збурив сюжет із зачиненим бомбосховищем – чоловік розказав про свою загиблу дружину, яка не змогла туди потрапити…

Люди часто намагаються знайти винних серед своїх, а не серед тих, хто, приміром, зробив цю ракету, хто наводив її на ціль, хто її випускав, хто віддавав наказ про атаку, хто взагалі планував цю війну та ухвалив рішення про її початок. Саме цього й добивається ворог – посіяти ворожнечу серед нас. Всі, хто зараз включив власну антипатію та політичні розбірки, запам’ятайте – ви працюєте на ворога. Хочете ви того чи ні.

Випадок трагічний, кого звинувачувати в смерті людини – мера Києва Віталія Кличка чи начальника КВЦА генерала Сергія Попка, директора медзакладу чи відповідального чергового, у якого були ключі?

Хто не відкрив бомбосховище?

Після цієї події всі звинувачення рікою полилися на адресу мера Києва, однак слід чітко визначити – хто керує містом, а значить – хто відповідальний за бомбосховища.

Перш за все зазначимо, що в Києві має місце певне адміністративне двовладдя, причиною якого є суперечливі укази президента Володимира Зеленського. У перший день Великої війни своїм указом №68/2022 він призначив усіх голів облдержадміністрацій та КМДА головами відповідних військово-цивільних адміністрацій, тобто Віталія Кличка – головою КВЦА. Але 21 жовтня іншим своїм указом №733/2022 він призначив на цю посаду Сергія Попка, навіть не звільнивши Кличка з посади. Отже, юридично в Києві очолюють КВЦА дві особи! Гадаю, якби не боксерська витримка останнього у лиху годину, в системі управління містом міг початися хаос.

Як же повели себе ці «двоє голів» КВЦА після трагічного випадку 1 червня?  Кличко поїхав на місце подій й мовчки вислухав усі звинувачення на свою адресу від розлючених жителів, натомість Попко скасував засідання Штабу оборони Києва, яке мало відбутися з цього приводу. Мушу припустити: не хотів вислуховувати правду на свою адресу, адже саме він де-факто та офіційно керує Києвом.

Тому усі звинувачення на адресу Віталія Кличка з боку зеленої маси в парламенті та навколо слід, вочевидь, адресувати «другому» голові КВЦА – Сергію Попку. Очевидно також, що така колізія може трапитися в кожному обласному центрі, де за місто фактично відповідає обраний мер, а на відомому марафоні видно лише призначеного президентом голову ВЦА.

Скільки у нас бомбосховищ?

Це запитання має поставити кожен українець меру свого міста чи голові місцевої громади. У Києві, приміром, міська влада в особі директора Департаменту цивільної безпеки Романа Ткачука на прес-конференції 2 червня  дала чітку відповідь – 4655, усі вони позначені на інтерактивній карті КМДА. З них 514 збудовані за стандартами цивільної оборони радянських часів й розташовані на критично важливих підприємствах, тому доступ до них може бути ускладнений, решта 4141 – це підвали, паркінги, станції метро, підземні переходи – все, що може використовуватися як укриття.

З ними є певні проблеми, зокрема 2504 перебувають у комунальній власності на балансі керуючих компаній кожного району, якими управляють районні голови, а от міська влада впливу на них не має. Так, Київська міська рада за 2022-23 роки виділила на облаштування цих укриттів астрономічну суму – 1,22 млрд. грн і де вони? Кожен охочий киянин може зайти в найближче сховище й подивитися, чи є там слід від цих грошей?

Ще 1157 сховищ перебувають у приватній власності, і тут – свої складності. Є випадки, коли власник приміщення просто віддає свої ключі жителям й вони можуть в будь-який момент там сховатися, а є випадки коли приїздить ДСНС й болгаркою зрізає замки на підвалах. Ймовірно, справа Верховної Ради унормувати цю процедуру (на межі юридичного фолу), зважаючи на умови воєнного стану. Де там київські депутати, серед яких є й урбаністи, й архітектори?

Цікаво, хтось із «слуг народу» внесе законопроект про закриття проєкту «Велике будівництво» та відкриття нового проєкту – «Бомбосховища для дітей»?

До цього треба додати, що міська влада системно займалася питанням сховищ: було обстежено понад 13 тис. підвалів (на предмет їх придатності) й результати незаперечні. На жаль, деякі власники підвальних приміщень чи самі ховалися, чи приховували свою власність, було й таке, тому є питання щодо їх совісті та відповідальності за життя людей.

Решта сховищ перебуває у державні власності, себто в державних установах й питання доступу до них це – питання до уряду й Дениса Шмигаля особисто. Схожа ситуація в інших великих містах, тому можна лише закликати активістів взяти справу функціонування, доступу та охорони сховищ у свої руки.

Чи настане кінець «великого будівництва»?

У СРСР у часи Холодної війни на всіх стратегічно важливих підприємствах будувалися бомбосховища здатні вмістити всю робочу зміну, витримати ядерний удар та давали можливість відсидітися там, поки не впаде рівень радіації. Для України стратегічно важливими «підприємствами» є, перш за все, школи, дитсадки та виші – за своїх дітей люди переживають найбільше. А справи з укриттями там відверто кепські. У найбільш забезпеченому Києві лише близько 300 шкіл та садочків з 930 наявних мають укриття, але й вони не забезпечують всіх, тому до шкіл ходять лише учні початкової школи, а решта вимушені перейти на дистанційку.

1 червня закінчився навчальний рік, отже, є час збудувати в кожній школі, дошкільному закладі, а можливо, й у кожному виші своє бомбосховище. Екскаватор може вирити котлован за один-два дні, 28 днів набирає міцності фундамент, потрібна лише арматура та декілька рулонів гідроізоляції, стіни складаються зі стандартних блоків й накриваються плитами перекриття, зверху та з боків знову гідроізоляція й на все це нагортається земля з котловану. Сантехніка і вентиляція – по ходу справи. Все дуже просто. Можна навіть квіточки насадити – клумба буде.

Однак справа набагато складніша, ніж здається і, як завжди, з бюрократичного боку. Попри те, що останнє справжнє радянське бомбосховище було збудовано в Києві у 1985 році, Державні будівельні норми з тих пір для них не змінилися, а там багато додаткових вимог до сховищ, тому запустити в експлуатацію подібне «шкільне укриття» буде неможливо. Відмінність полягає в тому, що в «старих» бомбосховищах можна було перебувати кілька діб, а зараз потрібні укриття на декілька годин. Отже, треба терміново переписати державні будівельні норми відповідно до сучасних реалій та потреб і це також завдання для уряду.

Очевидно, що зараз усі ресурси країни треба направити на війну та на захист цивільного населення. Цікаво, хтось із «слуг народу» внесе законопроект про закриття проєкту «Велике будівництво» та відкриття нового проєкту – «Бомбосховища для дітей»?

Деякі спостереження та побажання

Українські люди буквально останніми днями стикнулися з новою реальністю: щоденні нічні атаки на Київ та інші міста засвідчили – країна перейшла в фазу затяжної війни. Хоча про такий сценарій подій попереджав дехто з політологів, суспільство, зрозуміло, продовжувало вірити в краще – у вирішальний контрнаступ ЗСУ, у швидке та переможне закінчення війни.

Під час Другої світової Гітлер бомбардував Лондон щоночі 57 днів поспіль, в місті загинуло близько 20 тис. людей. Тому сьогоднішня доля Києва, Миколаєва, Херсона, Одеси, інших міст не є чимось несподіваним в історії Європи. Лише дякуючи Богу, силам ППО та нашим союзникам, ця доля не є такою жахливою. Можливості британських сил ППО були набагато слабшими, але дух британців – ні. Саме для того, щоб зломити дух українців, фашистська Росія пускає на нас зграї ракет та дронів. Що можна протиставити їм?

Перш за все усвідомити, що країна в цілому виявилася неготовою до затяжної війни. Владі слід відверто сказати людям: війна на виснаження не буває короткою, а суспільству треба навчитися жити в стані постійної готовності до чергової атаки: знати де ключі від підвалу, а черговому бігти туди не чекаючи команди. В усіх підвалах мають стояти лави та стільці, а не старе барахло. У ліфтах – стояти вода та печиво. Ми маємо бути готові в кожний момент, як готові наші бійці ППО, як готові ті, хто зараз в окопах.

Владі також слід перестати оманливо обіцяти що у росіян «скоро закінчятся ракети», а думати, як збудувати свої, і якщо дядько Джо не дає нам пускати його ракети (із зрозумілих причин), то ми маємо пускати власні.

По-друге, будемо виходити з того, що переважна більшість українців ніколи не покинуть своєї землі, тож їм треба навчитися жити тут, в умовному тилу. Значна кількість людей перебувають зараз у так званому довготривалому стресовому стані. Якщо звичайний стрес переважно мобілізує організм, йде низка біохімічних процесів й такий стрес навіть приносить користь, то довготривалий виснажує людину не лише фізіологічно, а й психічно, що проявляється у її відносинах з навколишніми людьми. Стан постійного очікування – дзвінка з фронту, початку контрнаступу, закінчення війни – пригнічує, життя переходить в стан stand by, людина перестає жити сьогоденням. У цій ситуації треба навчитися радіти з того, що ми маємо й не відмовляти собі в будь-яких задоволеннях. Життя й без того коротке, а під час війни може стиснутися до однієї миті. Чи добрий сьогодні день? Якщо ми пережили цю ніч, значить день апріорі добрий!

По-третє, людям слід почати, хоч як це парадоксально звучить, боятися та навчитися остерігатися. Скільки разів нас попереджали: не підходьте до вікон, так ні – вийшла на балкон й… загинула. Всі пам’ятають чому прилетіло на ТЦ «Ретровіль» в Києві? Скільки разів військові просили не знімайте, не викладайте, не поширюйте відео про роботу ППО! Так ні – СБУ спіймало вісім блогерів, якім не було чим похвалитися у власному житті, тож вони ризикнули чужим. Хто тепер скаже, що їх вини у нещодавніх смертях немає? Може, ми втратили людей завдяки тому, що ворог побачив ось ці відео?

Як перемогти у війні

Тільки якщо закрити усі «годівнички» при владі та в суспільстві, себто все, що приносить незаконну чи аморальну вигоду, та згуртуватися навколо ідеї перемоги, можна перемогти в цій війні.

Олександр Сергієнко, «Інститут міста»