Агенти російської «охранки»…

Щось схоже часом пишуть і стосовно Олексія Навального, якому відмовлено у реєстрації кандидатом у президенти Росії. Мовляв, усе це владні ігрища, покликані надати цьогорічним «виборам Путіна» бодай позірного вигляду демократичних і тим якось легітимізувати чинну диктатуру. А на додачу – остаточно розколоти й дискредитувати всі опозиційні сили РФ. І так далі, і таке інше…

Годі й казати, що в Україні названі персонажі російської політичної арени оцінюються куди жорсткіше. Це зрозуміло: ціла низка їхніх висловлювань і дій дає реальні підстави для таких оцінок.

Але замислімося: а що в цьому такого? Гіпотетично припустімо, що і Собчак, і Навальний є «проектами Кремля» і навіть «агентами Луб’янки», - невже це щось радикально змінює в нинішній Росії? Роздерта на шматки опозиція, розколоті демократи – невже за останні чверть століття було якось інакше? Востаннє всі, кого з певною часткою умовності можна назвати демократами, об’єдналися «за п’ять хвилин до розстрілу», у 1993 році, під час «червоно-коричневого» путчу Руцкого-Хасбулатова. Об’єдналися, але ненадовго, на вибори до Державної Думи наприкінці того ж року пішли кількома колонами – і зазнали катастрофічної поразки. Що ж казати про нинішні часи…

А, власне, що дало би об’єднання? Неможливо уявити консолідовану участь опозиційно налаштованих росіян у президентських виборах, коли на них ітиме лише один кандидат з бодай умовно демократичними поглядами. По-перше тому, що частина опозиції має відверто нацистські та сталіністські погляди («Завершим реформы так – Сталин, Берия, ГУЛАГ!») і мріє посісти місце Путіна у диктаторській системі влади, вважаючи нинішнього «вождя» надто вже млявим і непослідовним. По-друге тому, що за будь-яких обставин в РФ одна частина умовно демократичної опозиції не піде на дільниці для голосування, а інша – піде. Нарешті, навіть якщо всі російські демократи плюс «демократи» об’єднаються, то в підсумку їхній кандидат набере лише декілька відсотків голосів, бо Путіна вважає безальтернативним навіть чимало його запеклих критиків. Більше того: «єдиний фронт» системної та позасистемної опозиції зіграв би владі на руку в плані мобілізації електорату: ворог у воріт! захистіть улюбленого Путіна! прийдіть на виборчі дільниці!

Ну, а заклик до бойкоту виборів теж нічого принципово не засвідчує і не змінює: і без того значна частина російського електорату проігнорує похід на виборчі дільниці. А це – ідеальна можливість, як було доведено вже не раз, «домалювати» число голосів «за» самі-знаєте-кого не лише у Мордовії або Чечні, а і в Москві та Пітері. Завадити цьому можна буде лише на окремих дільницях – на більше не вистачить ані сил, ані можливостей…

Іншими словами, уявлення про принципово кращі результати участі (чи неучасті, себто бойкоту) російської опозиції у президентських виборах за умови відсутності «проектів Кремля» та єдності всіх опозиціонерів – утопія.

А тепер звернімося до «аргументу історії». В опозиційному середовищі часів Російської імперії завжди працювали агенти «охранки» та провокатори, які іноді посідали визначні місця в легальних і нелегальних організаціях.

Найвідоміший серед останніх – керівник бойової організації партії есерів Євно Азеф (він же – високооплачуваний агент «охранки» Раскін). Азеф видав поліції цілу низку бойових груп есерів і навіть ЦК партії; водночас він організував понад три десятки терактів, які мали наслідками вбивства видних представників царського державного апарату, в тому числі своїх начальників: міністра внутрішніх справ і шефа корпусу жандармів Плеве, генерал-губернатора Москви великого князя Сергія Олександровича, Петербурзького градоначальника фон дер Лауніца, головного військового прокурора Павлова. Щоб уникнути розкриття, частину терактів він ретельно готував у секреті від Департаменту поліції, а про іншу частину завчасно повідомляв «охранку», і вони провалювалися. Завдяки цій «грі на два фронти» Азефа вважали «своїм» і есери, і поліція. Що цікаво: про деякі заплановані ним теракти проти представників влади керівництво «охранки» все ж знало, проте допускало їх, щоб підтримати репутацію свого агента серед революціонерів.

Найвідомішим же агентом «охранки» у легальних опозиційних організаціях став більшовик Роман Малиновський. Він після першої російської революції став активним учасником профспілкового руху, затим був обраний членом ЦК РСДРП(б) та депутатом IV Державної Думи Російської імперії від Московської губернії по робітничій курії. Після утворення у цій Думі фракції більшовиків він став її лідером. А разом із він тим працював на «охранку», отримуючи дещо менше за Азефа, але більше за начальника Департаменту поліції міністерства внутрішніх справ. З подачі Малиновського серед інших були заарештовані Микола Бухарін, Серго Орджонікідзе, Яків Свердлов і Йосиф Сталін. А разом із тим як керівник більшовицької фракції він виголошував здебільшого написані для нього Леніним полум’яні промови з трибуни Думи, присвячені викриттю царизму, і підтримував робітничу пресу.

Обидва агенти «охранки» скінчили врешті-решт погано – спершу Азеф, потім Малиновський; обидва вони принесли чимало зла своїм однопартійцям і всьому революційному руху в Російській імперії, а разом із тим вони помітно розхитали фундамент, на якому стояла ця імперія, бо змушені були – щоб їх не викрили – робити те, що об’єктивно сприяло революційному руху…

Відтак, як на мене, ані захоплюватися діяльністю Навального та Собчак, ані жорстко оцінювати їх недоцільно. Так, Навальний є відвертим прихильником ідей російського імперіалізму – проте своїми антикорупційними діями він руйнує підвалини буття новітньої імперської Росії. Так, Собчак участю у президентських виборах легітимізує ці вибори та режим Путіна – а разом із тим розхитує його, маючи змогу за допомогою виступів на телебаченні показати мільйонам росіян ґанджі цього режиму. Проблема в іншому: в тому, як справжній демократичній опозиції (якщо така в Росії існує) використати всі ці речі собі на користь і як те ж саме зробити Україні.