Чи потрібна Україні кримськотатарська автономія?

Справа з її законодавчим утіленням, навіть на найзагальнішому рівні, без конкретики, тобто у вигляді запису в Конституції лише як «права кримськотатарського народу на національно-територіальну автономію», не рухається. Якщо і чути щось, то самі тільки розмови, що це складна річ. Або дуже й дуже складна.

А разом із тим не те що серед «ватників», а навіть серед значної частини тих українських інтелектуалів, які були прихильниками цієї автономії, домінують тепер інші настрої. Якщо коротко, то їх можна сформулювати так: надання кримським татарам автономії може відвернути прихильність до Києва тієї частини українців півострова, які досі зберігали вірність Українській державі. Мовляв, вони почуватимуться зрадженими, і навіть якщо не перейдуть у табір прихильників Путіна, то займуть нейтральну позицію. І тоді потужність проукраїнських сил у Криму значно зменшиться. Отож у разі гіпотетичного референдуму чи виборів під міжнародним контролем ця велика маса електорату не проголосує за повернення до складу Української держави чи за українські партії, найшвидше, вона просто не прийде на виборчі дільниці. І хоча, якщо подумати, де вони, ті вільні вибори, крім як в уяві тієї категорії палких патріотів, які зо дня на день очікують падіння імперії Путіна, чинник таких настроїв, як на мене, аж ніяк не годиться ігнорувати.

Натомість, якщо вільні вибори у Криму мерехтять десь у мареві майбутнього, то всеукраїнські вибори наступного року – це реальність. Президентські, парламентські та місцеві. Тому всі політичні сили, що претендують на те чи інше місце у владі, по-своєму (часом дуже вже по-своєму) зважають на кримськотатарський чинник. «П’ята колона» та «миротворці» різних ґатунків уже де-факто здали Крим путінській Росії, прикриваючись, ясна річ, різними «гуманістичним» словесами – мовляв, нам потрібен мир, а без Росії нам не прожити, давайте передамо «спірні території» під якесь «спільне управління» і займемося економікою, перед тим проголосивши свій нейтралітет. Іншими словами, ця публіка вже здала подумки не лише Кримський півострів разом із кримцями та їхніми проблемами, а й усю Україну. Тут усе зрозуміло. Але й серед «нейтрального» та «патріотичного» таборів, за всієї умовності цих термінів і розмитості відповідних соціально-політичних явищ, є кілька мільйонів виборців, які й надалі насторожено ставляться до кримських татар, попри те, що масова обізнаність з історії та культури кримців за останні роки істотно поліпшилася, а багато які підсвідомі упередження, сформовані ще у радянські часи, зійшли на пси. Такі настрої серед потенційного електорату спонукають партії, що сподіваються на підтримку цих виборців, бути вкрай обережними і відкладати питання кримськотатарської автономії «у довгу шухляду». Можна було би, звичайно, активно вести роз’яснювальну роботу, спрямовану на упереджених виборців, але ж це вимагає значних зусиль і коштів, простіше відкласти все на майбутнє, на час після виборів, чи не так? Знов-таки, маємо реальний чинник, який не можна не помічати та робити вигляд, що з реалізацією права кримців на автономію все О’К.

Окреслені перед цим настанови доповнює, а часом і сплітається з ними ще одна: мовляв, для України це вкрай ризиковано – давати автономію народу, який традиційно є сповідником ісламу. Цей народ має дуже відмінну від українців культуру, він дивитиметься в бік ісламських країн, передусім тюркомовних. Це аж ніяк не сприятиме інтеграції кримськотатарського народу ані в український соціум, ані в політичний простір України. І за першої-ліпшої нагоди, зміцнівши та вилюднівши, мовляв, кримськотатарська автономія спробує відділитися від Української держави.

І це теж не щось маргінальне. Згадаймо: навіть за Віктора Ющенка, якого дехто називає «найбільш українським президентом», і за міністра оборони Анатолія Гриценка, який нині має намір висуватися в президенти від певних «патріотичних сил», навчання Збройних Сил України у Криму, як стало недавно відомо, були присвячені, зокрема, відбиттю турецького десанту і ліквідації збройного кримськотатарського заколоту – а от протидія російській «гібридній» інвазії не розглядалася та не планувалася…

Отож маємо негативні тенденції, що витворилися не сьогодні, тривалий час перешкоджаючи і продовжуючи перешкоджати поступу в реалізації права кримськотатарського народу на національно-територіальну автономію. І не можна робити вигляд, наче цих тенденцій не існує.

З іншого боку, серед активістів-кримців, які змушені були після 2014 року виїхати з півострова на «материк», виникла – імовірно, через пасивність значної частини «патріотичного» українського політикуму, – певна група прихильників перетворення всього Кримського півострова на фактично суто кримськотатарську автономію, де в органах влади представники цього народу або матимуть автоматичну більшість, або «право вето», тобто право заблокувати будь-які постанови й акції як представницької, так і виконавчої влади. Як на мене, раціональне зерно в ідеї «права вето» є, але з певними обмеженнями, тобто лише тоді, коли безпосередньо зачіпаються інтереси кримців, а не тоді, коли, скажімо, ухвалюються рішення про суцільну вакцинацію дітей від кору для зупинки небезпечної в загальнонаціональних масштабах епідемії. Раціональною може бути й певна відсоткова норма-мінімум представництва кримськотатарських депутатів у радах усіх рівнів. А от щодо всієї АРК, то чи можна всю її перетворювати на кримськотатарську національно-територіальну автономію за умов, коли абсолютну більшість населення півострова становлять інші етноси й етнічні групи? І чи може в АРК депутатський склад найвищої представницької влади абсолютно не залежати від принципу «один виборець – один голос», що є однією з основ демократії як такої? Особисто я в цьому сумніваюсь.

Утім, при цьому не забуваймо, що підґрунтя всіх зазначених проблем і настроїв об’єктивне, бо маємо наразі своєрідну етнополітичну «квадратуру кола»: весь Крим є історичною Батьківщиною та геокультурним ареалом кримськотатарського народу, проте на півострові цей народ становить абсолютну меншість. І якщо колоністами та їхніми нащадками можна вмотивовано вважати тих, хто добровільно чи не зовсім добровільно переселився до Криму після 1944 року, то як бути з тими, хто жив там раніше, і їхніми нащадками? Скажімо, мій колега Ігор Лосєв – кримчанин у дев’ятому поколінні; чи достатньо майже двох століть, які твої предки прожили на тій чи іншій території, щоб вважатися корінним жителем – і не лише Криму, а й будь-якої геокультурної цілісності? Проблема, як бачимо, далеко не тільки теоретична, чи не так?

Автор цієї статті далекий від того, щоб роздавати рецепти повного й остаточного розв’язання всіх проблем Криму, тим більше, що півострів нині залишається і невідомо ще скільки залишатиметься окупованим Росією. Моєю метою було, по-перше, привернути увагу до певних негативних явищ, більшого чи меншого масштабу, пов’язаних із реалізацією права кримців на національно-територіальну автономію, по-друге, закликати всіх зацікавлених не випускати ці явища з поля уваги. А ще я хотів би нагадати максиму, яку приписують Вінстону Черчиллю: політики завжди дбають про наступні вибори, а справжні державні діячі – про засадничі національні інтереси.