Україна для Росії: як кістка в горлі

Путін повернувся на глобальну авансцену. Світ готується до саміту Трамп – Путін, який принаймні на кілька днів перетворить на сміття всі інші новини. Втім, Путін завжди залишався на авансцені. Після свого українського «гамбіту» російський президент виконував соло в ролі чорного демона, а нині виступає в іншій ролі – як партнер для діалогу з Заходом. Захід готовий із Путіним говорити. Причому деякі західні лідери, шоковані хуліганським безрозсудством Дональда Трампа, вбачають у Путіні більш прийнятного співрозмовника. Факт безперечний, що має викликати ейфорію у кремлівського істеблішменту і гіркоту – у путінських критиків.

Але чи означає готовність Заходу до діалогу з Москвою, що ліберальні демократії забули про те, що саме викликало їхню конфронтацію з Росією? Коротше, чи вирішив Захід забути про Україну і російську агресію проти цієї країни?

Судячи з останніх виступів президента Путіна, він сподівається, що ліберальні демократії втомилися ворогувати з Росією. Звичайно, можна зрозуміти прагнення лідера, вигнаного з вищої політичної ліги і вимушеного кілька років відсиджуватися за кремлівськими стінами, знайти привід для гарного настрою. Здавалося б, привід знайдено! Хіба недавні візити до російського президента Анґели Меркель, Емманюеля Макрона, Нарендри Моді, західна присутність на Санкт-Петербурзькому економічному форумі, догідливі посмішки австрійського канцлера, запевнення у дружбі угорського та італійського прем’єрів, обійми болгарського прем’єра і чеського президента, а також зростання товарообігу Росії з Європою – хіба все це не означає перелому у відносинах? Тим більше, що Трамп заганяє Європу у кремлівські обійми і торговельною війною з власними союзниками, і відмовою від ядерної угоди з Іраном (проти чого протестують європейці), і боротьбою проти «Північного потоку-2» (що дратує Берлін).

Та найкращим подарунком російському президентові є підготовка до зустрічі з Трампом, що має стати підтвердженням повернення Путіна на світовий Олімп. Карти лягають вкрай вигідно для Кремля.

Але не будемо поспішати. Готовність Заходу до діалогу з Москвою не означає відступу. Угорський прем’єр Віктор Орбан і чеський президент Мілош Земан давно дружать із Путіним, отримуючи від Росії чималі дивіденди, можливо, і особисті. Але Угорщина і Чехія, тим не менш, беруть участь у санкціях проти Росії. Трамп може скільки завгодно закликати до повернення Росії в «сімку» і називати Крим російським, тому що там говорять по-російськи (!), – але його адміністрація створює навколо Росії санітарний кордон. Більш того, американська еліта консолідувалася на антиросійському ґрунті, не знайшовши інших підстав для згуртування. Макрон може робити Путіну компліменти, а Меркель кокетливо приймати від Путіна троянди. Але обидва підтверджують для нетямущих: Європа санкції з Росії не зніме, поки не настане прогрес у виконанні мінських угод щодо України. Для невиліковних оптимістів «сімка» ухвалила рішення створити «механізм швидкого реагування», який має відповідати на «неприпустимі дії», які походять від «таких країн, як Росія».

Але ж товарообіг зростає, а західні компанії примудряються обходити санкції, скажете ви. Правильно. Західні уряди в інтересах власного бізнесу можуть приплющувати очі на дірки в санкційному режимі. Але сподіватися на «друзів Росії» було б необачно.

«Друзі» будуть використовувати ізоляцію Росії, продаючи їй повітря, як це робить Орбан. Угорський прем’єр блискуче конвертував дружбу з Путіним у російське фінансування (12,5 мільярдів євро!) будівництва АЕС «Пакш-2». Болгарський прем’єр Бойко Борисов намагається обміняти своє цілування Путіна на обіцянку Москви добудувати болгарську АЕС «Белене» і дотягнути до Болгарії газопровід «Турецький потік». Цікаво, що спробують виторгувати у Кремля італійці? У будь-якому разі, це буде віртуальна любов за солідну винагороду.

Але очікувати, що «друзі» вимагатимуть скасування санкцій щодо Росії? Цього не буде. Німеччина разом із Францією не втомлюються повторювати Москві і її «троянських коням» у європейському таборі: санкції з Кремля не знімемо, у свій клуб не пустимо, поки Росія не піде з України (ЄС щойно продовжив «кримські санкції»).

Сподіватися на те, що Трамп усе-таки остаточно посвариться з Європою і Європа візьметься шукати заспокоєння у дружбі з Росією? Яка наївність! У трансатлантичній сім'ї сварилися й раніше, навіть із биттям посуду. Але співдружність пережила всі бурі. Тому що цю співпрацю консолідують не тільки загальні принципи, а й присутність Росії, якій Захід не довіряє. До речі, і прокремлівські спостерігачі попереджають: «Поворот Європи від Америки до Росії… неправдоподібний через страх перед східним сусідом і масу історичних чинників і забобонів».

Словом, українське питання залишиться для Заходу такою собі «червоною лінією», через яку не переступити. Навіть не через західні симпатії до українців. А тому, що здача України і перетворення її на «нічийну» зону буде провокувати Росію тренувати на Україні свої м’язи, створюючи постійний осередок напруженості. Здача України – признання Європи у власному безсиллі. Цього Європа, нехай і слабовільна, дозволити собі не може. Цього Європі не дозволить зробити американський Левіафан, який залишає європейців нарощувати власні м’язи. Як ви думаєте, хто має стати об’єктом для демонстрації сили?

На нас іще чекає осмислення того, чим стала для Росії її агресія проти України. Намагаючись утримати Україну від втечі в Європу, Росія поховала європейський вектор свого розвитку. Як можна бути європейською країною, силою утримуючи сусіда від європейського вибору?!

Іронія в тому, що війна з Україною унеможливила і кремлівський євразійський проект. Яка Євразія без України і Лукашенка, який теж силкується прослизнути в Європу без Назарбаєва, який створює противагу Москві, розвиваючи відносини з Вашингтоном і Пекіном?

Як би Кремль не хотів змусити світ забути про Україну – не вийде. І тому, що Захід не віддасть нікому право бити скло у своїх під’їздах. І тому, що Кремль постійно нагадує про Україну, зробивши її фактором своєї внутрішньої політики. І тому, що стримування Росії стало не тільки критерієм української ідентичності, а й ключовим принципом європейської безпеки.

Росія спіткнулася об Україну. Втеча України стала для Росії болісним викликом і ударом по владі, яка вважає своєю місією відродження імперської могутності. Гірка іронія в тому, що, прагнучи зберегти Державу, Кремль своїм «українським походом» завдав по цій Державі нищівного удару.