Річниця постання Православної церкви України: перші досягнення і нові виклики
релігія
Перший рік після засідання Об’єднавчого собору українських православних церков, виявився доволі позитивним для помісної Православної церкви
Український календар поповнився дуже важливою датою в історії українського державотворення. Рік тому, а саме 15 грудня 2018 р., за підсумками засідання Священного синоду Вселенського патріархату у Константинополі (давня назва Стамбула) було оприлюднене комюніке про створення проєкту статуту помісної Православної церкви в Україні. У Києві відбувся Об’єднавчий собор українських православних церков, під час якого було утворено Київську митрополію Української православної церкви (Православної церкви України) та обрано її предстоятеля — митрополита Київського і всієї України Епіфанія.
Саме новообраному очільнику УПЦ 6 січня 2019 року судилося з рук Вселенського патріарха Варфоломія I отримати Томос про автокефалію, завершивши таким чином процес створення єдиної православної церкви України як самокерованої, незалежної частини Вселенської православної Церкви. Багатовікова боротьба і праця як священнослужителів, так і представників світської влади за право здобуття українською православною церквою незалежності нарешті дали свої плоди. Тисячолітнє коло, подолавши численні перешкоди і випробування, замкнулося, ознаменувавши закріплення того цивілізаційного вибору, який було здійсненого князем Володимиром Великим у 988 році під час впровадження релігійної реформи в Київській державі.
Лише протягом року (а, за церковними мірками, це мить) з часу свого постання помісна Православна церква, окрім власне Константинопольської православної церкви, була визнаною ще двома, а саме Олександрійською та Елладською. І процес визнання триває: вже зараз надсилаються позитивні сигнали від ще кількох помісних православних церков.
Також за рік до новоутвореної УПЦ долучилося понад шістсот парафій. Хоча це ще не така велика кількість, однак процес триває. А отже, і перше (процес визнання), й друге (перехід парафій) — неабиякі досягнення молодої автокефалії, особливо враховуючи той шалений тиск, який чиниться на молоду церкву як ззовні, так і навіть всередині України. І якщо тиск з боку Російської православної церкви був доволі прогнозованим (синодом РПЦ ще на стадії процедури надання Вселенським Патріархом автокефалії Українській православній церкві було ухвалено рішення про повний розрив євхаристійного спілкування із Константинопольським патріархатом та прийнято рішення не визнавати Київську митрополію), то внутрішні загрози були не такими передбачуваними.
8 травня 2019 року почесний патріарх Філарет на бланках УПЦ КП розіслав архієреям запрошення на святкування дня пам’яті священномученика Макарія (14 травня). Однак на це запрошення Філарета приїхали тільки чотири єпископи з-понад шістдесяти. Не приїхав на молитовне святкування й митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Насправді, в основі скликання було не лише бажання Філарета провести урочисте молитовне спілкування, а й спроба відновити Київський патріархат під його керівництвом. Таким чином, наміри Філарета широкої підтримки серед священнослужителів УПЦ не отримали. Не підтримали таких дій й миряни.
І хоча почесний патріарх й надалі продовжує самоізолюватись від УПЦ, проте церковний розкол, який міг би мати місце у разі більшої підтримки Філарета, не відбувся. А такий стан речей, варто визнати, був би катастрофічним й такий виклик був би набагато серйознішим ніж зовнішні загрози, якими є, наприклад, численні перешкоди з боку РПЦ та її філії в Україні, яка досі себе незаконно називає УПЦ (МП).
Попри все, і зовнішні, і внутрішні виклики, окрім зайвого галасу, не створюватимуть реальних перепон на шляху історичної справедливості. Цілком зрозуміло, що з огляду на те, що Україна є незалежною державою, вона також повинна мати й самостійну релігійну структуру, як це традиційно скалося у Східнохристиянському світі. Тільки влада РФ, яка через свої неоімперські амбіції у повній мірі все ще не усвідомила незворотність історичного процесу, намагається всіма можливими способами або відтягнути визнання УПЦ з боку інших помісних православних церков, або спонсорує підривну діяльність проти новоутвореної церкви в межах України.
Перший рік після засідання Об’єднавчого собору українських православних церков, виявився доволі позитивним для помісної Православної церкви. Однак потрібно розуміти, що як і на шляху розбудови суверенної держави.
У будь-якому випадку, і здобуття та утвердження України як незалежного суб’єкта міжнародних відносин, й утворення і розбудова УПЦ як автокефальної церковної одиниці надають українцям право називати себе дійсно вільною та повноцінною нацією.
Коментарі — 0