Варшавська угода. Оцінка крізь століття

21 квітня 2020 року відзначається сторіччя однієї з найважливіших сторінок доби перших Визвольних змагань — підписання у Варшаві між Українською Народною Республікою та Другою Польською Республікою угоди про співпрацю урядів обох держав.

Одразу варто відзначити той факт, що документ, підписаний у далекому 1920 році, був доволі суперечливого характеру. Із позитивного — польська сторона визнала існування УНР і відмовилася від претензій на землі, що сягали польського кордону з 1772 року. Уряд УНР, зі свого боку, визнав польсько-український кордон по річці Збруч, що перетинав Волинь на схід від Здолбунова й далі на північ до лінії Прип’яті. Цим кроком він відмовився від районів на захід від домовленого кордону, через що це не було позитивно прийнятим багатьма представниками українського політикуму тих часів. А ось положення, коли країни не повинні були укладати міжнародні угоди, спрямовані одна проти одної та гарантували права українського населення в Польщі і польського в Україні, можна вважати доволі непоганим положенням.

Та все ж таки здається, сенс укладеної угоди був не лише в самому тексті документу. Його головне значення — це сам факт укладення новоутвореними державами союзницького договору (а отже й взаємне визнання одна одної), що був досить сміливим, хоча почасти і ситуативним, кроком до порозуміння між народами, яких об’єднувала одна мета — перемога над спільним для українців і поляків ворогом, яким на той час виступала більшовицька Росія.

Не буде секретом твердження, що двосторонні відносини українського та польського народу важко назвати безхмарними. За приблизно тисячолітній період контактів між ними не так вже й багато було точок дотику, коли нації справді були в єдиному тандемі. Найчастіше подібне траплялось тоді, коли як над поляками, так і над українцями нависала загроза поневолення з боку третіх народів, якими в різні епохи виступали і ординці, і тевтони, і турки, і росіяни, і багато інших.

Мабуть, однією з головних перешкод до зближення виступала різна політична філософія, закарбована в національних менталітетах поляків та українців, що нерідко набувала гострої опозиційності. Так, якщо польський народ вбачав у собі таку собі «месіанську» роль на теренах Східної Європи, що, зокрема, включала в себе ідею контролю простору між Балтійським і Чорним морями й захисту Заходу від іноземних інтервенцій з півночі та сходу, то українці, особливо протягом останніх декількох століть, здебільшого орієнтовані на самозбереження свого етносу як такого та, за можливості, на здобуття омріяної свободи від чужоземного панування (не виключено, що саме ця особливість національного характеру знадобилася українцям у наші дні).

Після Першої світової війни і цілої плеяди революційних подій, що відбувались на теренах тодішніх світових гравців, українці отримали унікальну нагоду здобути незалежність для своєї землі. Мабуть, такого шансу Україна не мала з часів Хмельниччини.

Однак Польща і Україна — країни, які до завершення Великої війни не мали власних суверенних статусів на міжнародній арені — з самого початку обрали різні шляхи до здобуття державної суб’єктності, зокрема щодо пошуків союзників. Так, перша майже одразу почала робити ставку на ліберальний Захід, зокрема на ті країни, що входили до Антанти. І це не було дивним. Адже ті у ході війни отримали підтримку з боку США, через вступ останніх у світовий конфлікт. До того ж, саме у США було розроблено проєкт мирного договору щодо завершення Першої світової війни, оголошеного 8 січня 1918 року президентом Вудро Вільсоном (так звані «Чотирнадцять пунктів»), в якому, зокрема, містилася ідея постання Польської держави в якості незалежної.

Україна ж у промові Вільсона перед Конгресом США не була згадана взагалі. Відповідно, Захід не сприймав всерйоз потуги українців до здобуття державного суверенітету, скільки б універсалів в Києві прийнято не було. З цього логічно випливали доволі успішні спроби порозуміння між УНР та Центральними державами, зокрема Німецькою імперією, з якими 9 лютого 1918 року було підписано Брест-Литовський мирний договір, який, окрім інших положень, визнавав незалежність УНР.

Таким чином Україна, так би мовити, автоматично потрапила в «опортуністичний» табір, чим ще більше була відштовхнутою західними країнами, які мали вкрай негативне ставлення до Німеччини та її союзників у ту добу. І коли Центральні держави поступово наближалися до свого політичного присмерку, які у 1919 році пішли на підписання Версальського мирного договору з державами-переможницями у Першій світовій війні, УНР фактично залишилася сам на сам з РСФРР. Потреба у нових союзниках набула вкрай нагального характеру.

З огляду на зазначене, вибір закономірно впав на державу, яка сама, попри західну підтримку, стояла перед загрозою поглинання російським більшовицьким режимом. Хоча у той період між Польщею та Україною мав місце окремий конфлікт, що завершився не на користь нашої держави, все ж збереження державності постало пріоритетом для обох урядів.

Враховуючи той факт, що контроль над частиною західноукраїнських земель після згаданої польсько-української війни (1918 – 1919 рр.) і так вже  було де-факто втрачено урядом УНР, а також з огляду на посталу дилему або втрати всього, або пожертвування частиною територій для союзу з Польщею, вибір для голови Директорії УНР Симона Петлюри був не надто багатим, а отже доволі очевидним.

Наведені обставини дали поштовх для утворення польсько-українського союзу, що офіційно було оформлено 21 квітня 1920 року у Варшаві. УНР отримала можливість звільнити велику частину українських земель від більшовиків, враховуючи столицю — Київ. Однак, хоча здавалося, що врятовано буде обидві держави, на ділі у середньостроковій перспективі виграла саме Польська Республіка, яка за допомогою як власного війська, так і Армії УНР змогла зупинити контрнаступ більшовиків, що отримало назву «Диво на Віслі».

Після підписання 18 березня 1921 року у Ризі між представниками РСФРР і УРСР (з одного боку) та Польщі (з другого боку) мирного договору, що ознаменував закінчення польсько-радянської війни (1919 – 1921 рр.), українські й білоруські землі було поділено між двома країнами. Не зовсім справедливо по-відношенню до України. Проте, і Польща не сильно виграла, адже той своєрідний буфер, який за баченням Юзефа Пілсудського мала відігравати Україна, було втрачено. Через що повторення долі УНР Другою Республікою було питанням часу.

І дійсно, подальші події — яскравий доказ того, що Україна не була останньою «стравою» на кремлівському «столі». Як тільки трапилась зручна нагода, в Москві не забарилися втілити реваншистські наміри у життя. Зокрема йдеться про події, що мали місце як під час, так і після Другої світової війни, що принесли Польщі: і так званий Четвертий поділ, і Катинський розстріл, і радянську окупацію, і втечу законного уряду у вигнання, і приєднання до Варшавського пакту, тощо. До 1989 року Польща знаходилась в московській геополітичній орбіті, не маючи належного права самостійно проводити як внутрішню, так і зовнішню політику. Така ось була хоч і відмінна від України, та все ж багато у чому схожа доля.

На щастя, Україна і Польща отримали повноцінну незалежність, до  якої кожна, через свій власний унікальний досвіт, так довго прагнули. Постало питання взаєморозуміння. Попри те, що не всі ще спірні історичні питання є вирішеними, обидва народи прагнуть цього. І Варшавська угода може слугувати прикладом хоч і недовготривалого, проте все ж таки спільного політико-військового союзу, направленого на захист обопільної державності.

Як вже було сказано, цьогріч виповнилося рівно 100 років описаним подіям. Однак так вже склалося, що спалах пандемії COVID-19 по всьому світу вніс свої корективи у відзначення такої немало вагомої для українського і польського народів події як сторічний ювілей Варшавської угоди. Зі зрозумілих причин, якихось масових публічних заходів не заплановано.

Під знаком питання постала й інша столітня дата, тісно пов’язана з укладенням Варшавського договору. Так, під час спільного брифінгу в Освенцимі, коли відбувались заходи з нагоди 75-річчя визволення концтабору Аушвіц-Біркенау, польський президент Анджей Дуда запропонував українському колезі Володимиру Зеленському, який 27 січня 2020 року мав робочий візит до Республіки Польща, спільно відзначити у серпні цього року 100-річчя Варшавської битви, — події, коли війська Пілсудського і Петлюри відкинули більшовицький наступ. Однак як воно буде насправді — час покаже.

Та головне не масові заходи з приводу подій, які мали місце століття тому, а те, що народи, хоча подекуди й під різними кутами зору, все ж пам’ятають про події столітньої давнини. А це є наглядним свідченням того, що і поляки, і українці шукають позитивні сторінки в історії двосторонніх відносин, коли саме дипломатія отримала гору над багнетом. Адже в період нових серйозних викликів — це є більш ніж актуально. Пам’ятаючи спільні об’єднавчі сторінки минулого, Україна і Польща матимуть злагоджене безконфліктне майбутнє.