«Формула Ш». Голобородько зіграв геть погано

Читання ФБ-стрічки важке залишає відчуття. Стільки розпачу, гніву, непідробного горя – не пригадую, щоб колись всього цього було аж стільки… Друзі, пожалійте себе, Україну пожалійте, бо тільки на вас, на людей, яким вона небайдужа, і може нині спертися ненька, ви нині єдиний її гарантований шанс на перемогу в решті решт. Тільки правильне треба прийняти рішення, як нам ставитися до «Мінську-3» і що після нього робити. Отже, заспокоїлись – і констатуємо.

1. Роль президента України у цьому епізоді Голобородько зіграв геть погано. Чим додав негативу від свіжих новин з Мінська. Бо йому не повірили. Оце хронічне небажання говорити про суттєве; мізерний час (10 хвилин), виділений на спілкування з пресою після таких(!) новин з Мінська; нарешті, відсутність заздалегідь підготовлених і конкретних відповідей щодо найважливішого (вивід, а не відвід, іноземних військ і найманців, передача кордону, безпека тощо). Все це й провокувало підозри і головна з них: він щось приховує!

2. Не пройшло й доби як «ДНР» з «ЛНР» в особах Пушиліна і Пасечника заявили буквально таке: «Украина вчера благодаря России, Германии и Франции подписала, наконец, «формулу Штайнмаєра», гарантирующую Донбассу особый статус. Таким образом, она признает особое право народа Донбасса на самостоятельное определение своей судьбы. Мы сами будем решать, на каком языке говорить, какой будет наша экономика, как будет формироваться наша судебная система, как будет защищать наших граждан наша народная милиция и как мы будем интегрироваться с Россией. Это наше дело, наша цель». А ще вони заявили про відмову передавати Україні контроль над кордоном, висловлену в хамській тональності. А ще в ультимативній формі вони зажадали, щоб «президент Зеленский не ставил нам ультиматумы». Щодо першої цитати – це ніщо інше як вільний, на лугандонський смак, виклад положень Закону «Про особливий статус». Як відомо, його дію кілька разів подовжували і тепер він чинний до кінця поточного року. Так що, доведеться приймати новий закон? Можливо. От і тисните, як зможете, аби вплинути на те, що маме там буде записане і що - не буде. Залишається запитання: це все і є те, про що йшлося в Мінську і про що нам не говорять? На перший погляд, не схоже. Скоріше «керівництво республік» просто намагається в такий спосіб вирішити якісь особисті проблеми: ну, скажімо, нагадаують про себе, якщо їхні інтереси під час перемовин не було враховано. Але тим самим, погодьтеся, вони напрочуд ефективно розвалюють усі вчорашні «мінські досягнення»! Тож, вперед, панове-товариші! А для України – це прекрасний привід покласти всі вчорашні сенсації «під сукно», як це й робила попередня влада з усіма попередніми «Мінськами», незважаючи на їхню невмирущу «безальтернативність».

3. Втім, підемо від найгіршого. Припустимо, що сказане Пушиліним і Пасічником – не те, що правда, а, скажемо так, про це у Мінську йшлося. Ну, це тоді й має стояти першим в списку питань до влади: дайте відповідь і чим швидше, тим краще – чи було там щось схоже і взагалі, що з цією публікою ви збираєтесь робит?

4. А тепер – про найважливіше. На якому тлі все це відбувається? Про те, що позиції України на міжнародній арені останнім часом істотно погіршилися, не говорив хіба що лінивий. Безперечно, провина нової української влади у цьому є, але я б не став її перебільшувати. Захід не розраховував не таке затяжне протистояння з Росією, остання, як і будь-яка тоталітарна машина, виявилася для цього краще пристосованою. А у Заходу, тим часом, «достигли» нові проблеми. Німеччина в очікуванні транзиту влади, всім видно, як Ангела Меркель втомилася. У Франції – внутрішні проблеми, які президент Макрон намагається вирішити за рахунок зовнішніх. Вашингтону, Лондону, Брюсселю теж не до нас, у них відповідно - імпічмент, Брекзіт і ще раз Брекзіт. І разом з тим треба визнати основне: не все для нас складається так вже погано, бо не може західна цивілізація допустити російського імперського торжества, це буде поразкою її самої і не лише символічною, і в першу чергу – в безпековій сфері.

5. І ще, в продовження п.4. Соціологи стверджують, що у нас ледве не 80% населення підтримує владу в особі однієї людини – президента Володимира Зеленського. А він, до речі, уже безліч разів заявляв одне й те саме: Україна прагне до повноцінного членства в ЄС та НАТО, тобто, якщо й не «геть від Москви», то щонайменше – подалі від неї. Тож виходить, що мінімум 80% - підтримують саме такий курс. Як там насправді – це ми в Україні сумніваємось, ділимо зе-електорат на різні фракції, жартуємо, що у нас дехто й голосує не приходячи до свідомості. А західним партнерам – це можна і треба подавати як волю народу. Так от виражена цифрами формальність, та ще й підтверджена документально результатами соціологічного дослідження, для дипломатії – надважлива річ.

6. Всередині України – гірше. Що б і як ми не підраховували, опозиційні політичні партії нездатні в парламенті гарантовано захистити українську Україну – елементарна арифметика – чисельність фракцій - не залишає шансів. Розраховувати на те, що в середині монобільшості є «багато проукраїнськи налаштованих людей» і вони чогось там не дозволять, ніхто не забороняє, але які ж тут можуть бути гарантії…

7. От і виходить, що ніхто і ніщо, крім позапарламентських сил і відповідальних громадян, Україну не захистить. Тільки тиск «вулиці» може продемонструвати і владі, і світу, що вимоги такої кількості активних громадян проігнорувати не вийде.

Тож нам не треба Майдану-3, принаймні, поки що. В ситуації, яка склалася - це «мрія Путіна», критична небезпека для країни. Нині нам би цілком вистачило реальної можливості швидко виводити на вулиці масові, добре організовані акції, на кшталт альтернативного Маршу гідності 24 серпня. Щоби це стало можливим, Україні дуже потрібний масовий надпартійний рух, спільна дія - з дуже просто сформульованою метою: ми не допустимо реваншу і капітуляції.