Мінливі, заплутані й наївні. Як виглядають мирні плани Володимира Зеленського

Зеленський і його команда говорили про «План А» і «План Б» для досягнення миру, однак їхня суть регулярно змінювалася. Зрештою саме рішення розповісти про «План Б» демонструє невпевненість у надійності «Плану А».

Поява так званого «Плану В» робить цей процес схожим на фарс. Можливо, до часу публікації цього блогу буде оголошено про «План Г» чи «План Ґ»?

У чому полягають ці три плани, про які ми вже встигли почути?

Найважче зрозуміти «План А», адже він змінюється практично щодня. Відчайдушні спроби Зеленського продемонструвати, що він кращий за свого попередника, а також його комплекс меншовартості щодо Росії й російського президента Володимира Путіна пояснюють поспіх у його діях, що нагадують пісню британського гурту Talking Heads під назвою “Road to Nowhere”.

Зеленський і його команда не усвідомлювали (і, можливо, досі не усвідомлюють), як змінилися Україна й українці за останні п’ять років під впливом російської збройної агресії. Тому масові всеукраїнські протести «Ні капітуляції!» застали їх зненацька. Реакція на ці протести з боку соратників Зеленського та їхні заяви, що протестувальники отримували гроші за участь у цих акціях, вельми нагадують поведінку Віктора Януковича і його політичну культуру “Homo Sovieticus”. Зіткнувшись із такою несподіваною для них реакцією, Зеленський і його команда почали вагатися й постійно змінювати свої пропозиції.

Ми досі не знаємо, як виглядає «План А». Коли відбудуться вибори? Коли парламент змінить конституцію, аби надати «спеціальний статус» окупованим територіям? Коли Росія поверне Україні контроль над кордоном?

Вимагаючи від України здійснювати певні політичні кроки, Росія завжди мала дві стратегічні цілі. Перша ціль полягає в тому, щоби повернути Україну до сфери впливу Росії та в лоно «русского мира». Друга ціль – гарантувати, що Україна залишиться там навічно, використавши для цього «особливий статус» «ДНР» і «ЛНР» як «троянського коня» всередині України, який зможе блокувати важливі рішення Києва у сфері внутрішньої й зовнішньої політик.

Тому ключовим тактичним завданням Росії є зміна української конституції для закріплення там «особливого статусу» «ДНР» і «ЛНР». Путін погодиться відвідати Нормандський саміт, якого так прагне Зеленський, тільки коли Україна пристане на такий крок. Однак міністр закордонних справ Вадим Пристайко сказав у вересні й повторив у листопаді, що Україна не змінюватиме свою конституцію, щоби закріпити там «особливий статус».

Останнє можна пояснити двома чинниками.

По-перше, команда Зеленського побоюється змінювати конституцію й записувати там «особливий статус» окупованих територій, пам’ятаючи про трагічні події кінця серпня 2015 р. Тоді під стінами парламенту відбулися заворушення, і троє співробітників Національної гвардії загинули від вибуху гранати, яку кинув ветеран-націоналіст.

По-друге, децентралізація – одна з найуспішніших реформ – надає цілком достатньо автономії на місцевому рівні, й тому окупованим територіям не потрібен ніякий «особливий статус». Росія, зрозуміло, з цим не згодна.

Тому заяви колишнього президента Леоніда Кучми й інших українських представників у Мінському процесі про те, що для Нормандської зустрічі все готово, можна вважати фейковими новинами. Путін не погодиться відвідати саміт, якщо Україна не пообіцяє надати «спеціальний статус» двом маріонетковим анклавам Росії на Донбасі.

Натомість «План Б» – це та сама стратегія, якої дотримувався колишній президент Порошенко та яку запропонували його західні партнери. Зрозуміло, що Зеленський і його команда ніколи цього не визнають, бо їхня політична недосвідченість спонукає їх переконувати всіх у тому, що вони кращі за «націоналіста Порошенка».

Кучма поводив себе так само в 1994 р., коли заявляв, що вестиме переговори з Росією краще, ніж попередній «націоналістичний» президент Леонід Кравчук. Кучма помилявся – так само, як сьогодні помиляється Зеленський.

Порошенко (як і Зеленський у його «Плані Б») наполягав, що спочатку треба вирішити питання безпеки, передусім провести демілітаризацію й повернути Україні контроль над кордоном. Тільки після цього можна здійснювати політичні кроки, зокрема надавати двом контрольованим Росією утворенням «особливий статус» і організовувати місцеві вибори. Росія завжди наполягала – і продовжує наполягати – що політичні кроки слід здійснювати перед вирішенням питань безпеки.

Крім того, Порошенко підтримував розташування миротворчої місії ООН вздовж українсько-російського кордону. Таку ж позицію обстоюють і Зеленський та його оточення в межах їхнього «Плану Б». Росія натомість наполягає, аби миротворців розмістили на лінії зіткнення. Це і зрозуміло, бо розміщення миротворців ООН на кордоні призведе до розпаду «ДНР» і «ЛНР», які не зможуть втриматися без російської підтримки.

Ініціативи щодо пріоритету безпеки над політичними кроками й розташування миротворців ООН на кордоні підтримували західні держави, ЄС і НАТО.

Нещодавно з’явилися чутки про альтернативний план дій, який можна назвати «Планом В». Він полягає в замороженні конфлікту за зразком Північного Кіпру, який перебуває під окупацією Туреччини з липня 1974 р. Водночас «План C» також не є оригінальною розробкою Зеленського чи його команди, адже американо-український дослідник Олександр Мотиль пропонував відмовитися від окупованого Донбасу ще в серпні 2016 р. і лютому 2017 р.

«План А» Зеленського можна описати словами «непослідовність», «недосвідченість» і «наївність». Та і планом його назвати важко. Натомість «План Б» – не розробка Зеленського, а продовження політики Порошенка, тоді як за «План C» Зеленський має дякувати професорові Мотилю.

Протягом останнього півріччя стало очевидно, що Зеленський і його команда не запропонували ніяких нових ідей для досягнення миру. Натомість вони принесли в переговорний процес непослідовність і зарозуміле бажання встановити мир будь-якою ціною. Насправді ж Зеленський продемонстрував лише те, що йому бракує професіоналізму в якості головнокомандувача в часи війни.