«Нам все ще не вистачає часу договорити про все». До Дня народження Ірини Луценко

Восени 1986 добігала кінця моя солдатська служба. Не дивлячись на військову кафедру, тоді нас всіх загребли в Армію на 2 роки - бо демографічна яма, діти дітей війни. 

У кінці серпня я випросив 2 дні відгулу, щоб написати заяву і поселитися в гуртожиток Львівського Політеху на 4 курс. 

Гуртожиток був порожній. Щоб десь переночувати, зловив якогось переляканого першокурсника і напросився до нього на вечерю. 

По телевізору йшло Сан-Ремо, найголовніше на ті радянські роки вікно в західну муз естраду. І тут в кімнату зайшла дівчина з сусідньої кімнати, шукала солі. 

Солі не було. Був я. 

Так ми познайомилися з Іриною. 

Пройшов концерт. 

З‘їли її вечерю. 

Перевалило за північ. 

Я пішов з нею мити посуд. 

До ранку говорили про Львів, про Хемінгуея, про Челентано, про Колумба, про династію Тан, про квантову фізику, про .... всевсевсе. 

О восьмій я попрощався. Поцілував у щочку. 

А вона сказала: Бляяяяяха, я думала ти будеш приставати. А ти всю ніч говорив. 

Приходь ще.

Через понад 30 років нам все ще не вистачає часу договорити про все. 

Бляяяяяяяха, я люблю мою Ірину. 

З Днем народження!