Інформації стає все більше. Як адаптувати країну до нових умов

Найскладніша фраза для будь-якого експерта чи «експерта» – «я не знаю». У багатьох експертів та у всіх без винятку «експертів» є відчуття, що ця фраза їх знецінює в очах публіки. І тому вони будуть викручуватися, переводити розмову на іншу тему, нести маячню – все що завгодно задля того, щоб не сказати цю сакраментальну фразу.

Ця сумна картина ґрунтується на хибному уявленні, що експерт має знати все. Це уявлення застаріло приблизно на 80 років. По-перше, галузі знань настільки подрібнилися, що знати щось більше ніж в одній сфері просто неможливо. По-друге, подрібнення продовжується й пришвидшується, і хто вчора був експертом у певній сфері, сьогодні виявляє, що вона розділилася на три, і він вже експерт лише в одній із трьох або в жодній. По-третє, в кожній конкретній сфері кількість інформації зростає експоненційно. Навіть найкращий вузький експерт не може знати всього. Нарешті, складність всіх систем виросла, і навіть там, де ми знаємо багато, ми не можемо бути певні, що наші уявлення адекватні.

Тому нині цінуються три типи людей:

1. Експерти. Люди, які глибоко закопалися в одну якусь сферу й знають там все важливе й нове, а про решту сфер чесно кажуть: «Я не знаю».
2. Міждисциплінарники. Люди, які більш-менш глибоко знають дві, три, чотири сфери. Вони не є беззаперечними експертами в жодній із них, але можуть говорити професійною мовою з експертами кожної сфери і, таким чином, здійснювати зв'язок та перехресне запилення.
3. Серфери («поверховці»). Люди, які не є експертами в жодній сфері, але здатні розуміти на досить поверховому рівні чимало дуже різних сфер, бачити широку картинку та взаємозв'язки, переносити ідеї. Як правило, вони можуть пояснити якісь ключові речі простою мовою нам із вами, чого не скажеш про експертів.

Але, як вчить нас інтегральний підхід, якщо у нас є ці три чудові групи людей, цього не досить. Адже окрім людей, є ще системи. Грубо кажучи, спільнота (маленька як організація чи велика як суспільство в цілому) – це граф, де, крім точок, є стрілочки між ними, і самими точками розуміння не вичерпується.

Отже, нам потрібні ще принаймні дві речі.

По-перше, на рівні організацій – нові управлінські системи. Якщо кожна людина бачить лише невеликий шматок всієї мозаїки, то хто й як буде ухвалювати рішення? Потрібна управлінська культура, де всі беруть участь в ухваленні рішення, складаючи разом шматочки мозаїки в одну картину. (В інтегральний динаміці це «зелена» культура.)

По-друге, на рівні суспільства – нові інклюзивні системи діалогу, коли носії різних шматочків мозаїки намагаються скласти картину, маючи у фокусі уваги не домінування більшості над меншістю (бо в таких умовах більшість – це ті, хто не належить ні до експертів, ні до міждисциплінарників, ні до серферів; грубо кажучи, це телеглядачі, які не знають нічого ні про що, окрім того, що сказано з екрану), а інтереси різноманітних дрібних груп, з яких, власне, і складається сучасне суспільство.