Розпад Росії. Процес вже розпочався

Про демонтаж Російської Федерації спочатку говорили як про неможливий, нині як про можливий, незабаром будуть говорити як про бажаний, згодом як про основний сценарій, нарешті як про неминучий. У своєму тексті я хочу не стільки передбачити перебіг подій, як пояснити засадничі причини та фактори неминучого демонтажу російської федерації.

Історичні паралелі

Сьогодні чимало людей, які хочуть передбачити характер наступних подій, тримають на столі книгу видатного історика Сергія Плохія «Остання імперія». Це історія розпаду Радянського Союзу – від початку року, коли він був могутньою державою, громадяни якої проголосували на референдумі за її збереження, до кінця того ж року, коли Радянський Союз припинив своє існування як політичний суб'єкт, а громадяни України майже одностайно проголосували за незалежність.

У 1991 сталася перша фаза розпаду імперії, але не остання. Наступна фаза відбуватиметься найближчим часом, тож уроки попередньої фази стануть нам в пригоді. З вищезгаданої книги (та й з власних спостережень тієї епохи, в кого вони є) нам знадобляться кілька важливих речей.

По-перше, імперія розпадається дуже-дуже повільно, а потім раптово. Всі «скрепи» (джерела легітимності) поступово послаблюються, але до сильного поштовху система тримається докупи – адже вона належить до «колективного уявленого», заякореного в мисленні, а воно інерційне. Ми побачимо нижче, що Російська Федерація мала чимало таких «скреп», але всі вони нині надзвичайно послабились, тож, окрім їхніх залишків, все тримає докупи лише звичка. Це не означає, що імперія впаде просто завтра зранку, – вона може протриматися ще порівняно тривалий час. Але її розпад буде стрімким, за історичними мірками майже моментальним, як це сталося у 1991.

По-друге, ключову роль у формуванні нових держав відіграють старі управлінські еліти, а зовсім не націоналістично налаштовані дисиденти. Нагадаю, що незалежність України була проголошена Верховною Радою, де комуністи складали більшість. Вони ж відіграли ключову роль в усіх інших процесах демонтажу СРСР. Харизматичні дисиденти показують напрямок руху та наснажують своїх послідовників, але фактично ключова роль належить не їм, а старим елітам.

По-третє, основою розпаду імперії є, як не дивно, прагнення збереження старого, а не прагнення творення нового. Як маси, так і еліти намагаються зберегти безпеку й стабільність. Але якщо раніше центр тримався на тому, що був провайдером цієї безпеки, то після переламної точки він вже є джерелом небезпеки й нестабільності, тож всі починають шукати нового провайдера. Будемо чесними, проголошення незалежності України для більшості тодішніх народних мас й еліт було намаганням зберегти «радянський союз» у менших кордонах – в умовах, коли від Москви стали чекати лише негараздів.

Нарешті, четверте. Процеси дезінтеграції живляться передусім економічними чинниками, ідентичність тут скоріше надає процесу певної форми, ніж є її двигуном. Національні рухи у більшості радянських республік були досить слабкими порівняно з економічними прагненнями (а в українському випадку – також екологічними прагненнями, пам'ятаймо про Чорнобиль). Потужні національні рухи існували лише у балтійських республіках, але вони, при всій повазі, не відіграли ключової ролі у демонтажу СРСР.

Щоб відчути контекст епохи, раджу свою статтю, написану на смерть Л.М.Кравчука, який став уособленням цих суперечливих процесів.

Нині надворі 2022. І ми побачимо, що ця історія нині повториться, з поправками на різницю між тодішньою і нинішньою ситуаціями.

Що зараз інше порівняно з 1991:

1. Ступінь готовності та зрілості локальних управлінських еліт російських регіонів значно нижча, ніж у провідних радянських республіках зразка 1991 (див. нижче про радянську/російську управлінську культуру тоді й зараз).
2. Кількість потенційних уламків імперії значно вища (десь під 30, а не 15).
3. Ймовірність міжрегіональних та міжнаціональних конфліктів суттєво вища (навмисна розбіжність між етнічними та адміністративними межами).
4. Все відбувається на тлі війни та фактичної воєнної поразки, в умовах доступності зброї та знецінення життя.

Що зараз те саме, як і в 1991:

1. Вищенаведені чотири фактори:

• нелінійність процесу розпаду,
• ключова роль старих управлінських еліт,
• прагнення стабільності та безпеки,
• економічні чинники.

2. Надзвичайно низька ступінь готовності Заходу (Америка, Європа) до розпаду імперії. Про це треба поговорити детальніше.

У 1991 році Захід був не готовий до розпаду Радянського Союзу (згадайте Chicken Kiev Speech, провальний виступ американського президента в Києві за лічені тижні до проголошення незалежності). Так само Захід і нині не готовий навіть слухати про розпад Російської Федерації.

Позиція великих держав є важливим фактором. Вони прагнули зберегти цілісну імперію у 1917-1922 – по суті, всі народи Європи, окрім українців, отримали незалежність, але українцям було в ній відмовлено для збереження цілісної Росії (це детально розглядає Ярослав Грицак у «Нарисі історії України»). Вони марно прагнули зберегти цілісну імперію у 1991, але швидко оговталися та визнали нові геополітичні реалії. І нині вони прагнуть зберегти цілісну імперію.

Для цього є об'єктивні причини: розпад РФ несе неприйнятні ризики.

1. Ризик неконтрольованого поширення ядерної зброї. Замість рук одного московського авторитарного правителя зброя може опинитися в руках десятків невідомих і малозрозумілих нових лідерів, які конкуруватимуть за статуси та території, а також, не виключено, будуть готові міняти цю зброю на підтримку більших держав.
2. Ризик надмірного посилення Китаю за рахунок Сибіру. Ексклюзивні умови доступу до ресурсів найбагатших російських регіонів зроблять Китай не лише сильнішим, а й нахабнішим у міжнародних справах.
3. Ризик радикального ісламізму. Розвалом РФ скористається не лише Китай, а й ті або інші конкуруючі лідери ісламського світу, щоб набути більшої значущості та впливу. Цей процес може мати як позитивні наслідки для міжнародного миру і співпраці, так і негативні – у випадку, коли переможцем у боротьбі за вплив виявиться радикальний ісламізм.
4. Ризик внутрішніх конфліктів, етнічних чисток та локальних війн, що призведуть до наймасштабнішої кризи біженців у новітній історії людства – йдеться про десятки мільйонів людей. (Не будемо забувати й про штучно викривлені кордони національних республік, щоб перемістити частину представників національності за межі республіки, а побільше етнічних росіян всередину.)

Заради уникнення таких ризиків Захід буде готовий піти на будь-що, аби зберегти цілісність Російської Федерації, легітимність та спроможність московської влади.

Але справа в тому, що зберегти цілісність цієї системи неможливо.

Крихкість імперії

Слово «крах» однокорінне зі словом «крихкість». Щоб зрозуміти, наскільки ймовірним є крах Росії та як він буде виглядати, треба дослідити систему з точки зору крихкості.

Чимало людей вважає, що крах Росії настане внаслідок економічних проблем. Але самі по собі економічні проблеми не здатні зруйнувати країну, важливо їх розглядати в контексті наявної управлінської системи.

1. Крихка управлінська система

Нинішня Росія є надзвичайно централізованою управлінською системою: фактично все замикається на одній людині. Така система є дуже крихкою через низку причин.

По-перше, централізована управлінська система («червона» в термінах інтегральної динаміки) не переживає свого лідера. В такій системі немає механізмів ні правонаступництва, ні розв'язання конфліктів – це робить лідер одноосібно, на основі особистих стосунків з людьми зі свого оточення. Щоб система розсипалася, лідеру зовсім не обов'язково помирати (хоча часто йому допомагають), достатньо проявити слабкість («Акела промахнувся») – ось чому у древніх «червоних» управлінських системах убивця царя стає царем замість нього: адже якщо цар став настільки слабким, що дозволив себе вбити, то так і треба, адже слабкість несумісна із сакральністю; натомість претендент, очевидно, має «знак богів» («харизма» давньогрецькою).

Навіть в умовах ієрархічної управлінської системи (»синьої» в термінах інтегральної динаміки), на кшталт комуністичного Радянського Союзу, новим лідерам (Сталіну після Леніна, Хрущову після Сталіна, Брежнєву після Хрущова, Горбачову після Брежнєва) був потрібен тривалий час для консолідації влади. І це при наявності колегіального органу, який міг забезпечити правонаступництво (Політбюро). В умовах же «червоної» системи неминучою є війна кланів, яка посилає всім елітам чіткий сигнал про те, що центр більше не є гарантом безпеки, стабільності, порядку та грошових надходжень.

По-друге, централізована «червона» управлінська система продукує управлінські рішення дуже низької якості. В ієрархічній «синій» системи є спільна ідеологія та хоч якісь соціальні ліфти: в Радянському Союзі була комуністична ідеологія, над якою в часи пізнього СРСР підсміювалися, але вона давала принаймні спільний світогляд еліт, а ліфти забезпечував апарат комуністичної партії й комсомолу. Натомість «червона» управлінська система не має ні ідеології, ні ліфтів, тож єдиним шляхом наближення до центру є особиста лояльність. Це створює атмосферу брехні, підлабузництва та взаємного підставляння. Правдива інформація не здатна пробитися до центру прийняття рішень, бо лідер винагороджує за приємну інформацію й карає за неприємну. Це збільшує кількість і вагу помилок.

Крихка управлінська система може існувати досить довго у стабільних умовах, але при кризі розсипається.

2. Економічні проблеми

Про економічні проблеми Росії пишуть досить багато, і я не буду повторювати відомі тези. Зазначу лише кілька важливих моментів.

По-перше, основна маса населення завжди жила бідно, тож для них нинішні економічні проблеми Росії майже не відчутні (»не жили добре, то не варто й починати»). На додачу до цього значна частка росіян готова майже голодувати заради величі своєї країни (так, як вони її розуміють). Натомість економічні проблеми б'ють по соціальному прошарку, який можна узагальнено назвати «гедоністами» (бо термін «середній клас» в цьому контексті звучить надто вузько), сюди входять кваліфіковані працівники, креативний клас, малі й середні підприємці, нижчий рівень державних чиновників та силовиків тощо. Режим багато років плекав їхню політичну пасивність та лояльність – в обмін на скромний чи не дуже скромний добробут. Нині цей добробут швидко зникає.

По-друге, є величезний розрив між центром та регіонами. Нам в Україні (майже однорідній з точки зору економічного розвитку) досить важко уявити такий рівень розриву. Скорочення доступних ресурсів означає, що субсидованим регіонам дістанеться ще менше, а регіони-донори задумаються над доцільністю годувати інших (у першу чергу центр, який живе найкраще). Скорочення ресурсів не є значною проблемою в умовах однорідності, але в умовах значного розриву стає руйнівним.

3. Руйнування «скрепів»

Навіть в умовах кризи крихкі системи можуть вижити, якщо здатні до ідеологічної чи силової мобілізації своїх членів.

Державні утворення у сучасному світі тримаються або на національній ідентичності (як більшість мононаціональних країн, крайнім прикладом є Японія), або на громадянській ідентичності (як США). Держави з дуже розмаїтим населенням ґрунтують свою легітимність або на максимальній децентралізації (наприклад, Індія), або на жорсткій ідеології та репресивному апараті (Китай чи СРСР). Країна, яка має і сильну національну ідентичність, і жорстку ідеологію, і репресивний апарат, може триматися дуже стійко (Іран). Нарешті, є чимало країн, які не мають нічого з вищепереліченого й тримаються докупи лише до першої серйозної кризи (подивіться на Ірак чи Сирію). Звичайно, ця модель дуже спрощена, але вона дозволяє зрозуміти, на чому тримається Росія.

На відміну від СРСР, Росія не має «скрепів» у вигляді ідеології. «Рускій мір» виявився непривабливим за межами рф та для національних республік, релігії є розмаїтими, а «побєдобєсіє» пропонує лише картину минулого – об'єднати же здатна лише картина майбутнього (яскравий приклад – комунізм). Нинішня Росія не має картини майбутнього.

Отже, легітимність російської держави тримається лише на стабільності (що включає порядок та добробут) та силовому примусі. Все це спрацьовує, коли стабільність є. Коли її нема, залишаються силовики.

Але силовики належать до середнього прошарку, ураженого економічною кризою (окрім верхівки), та нині певною мірою знищені чи виведені з ладу. Російське вторгнення передбачало активну участь Росгвардії та поліцейського спецназу в другому ешелоні наступу (зачистка тилу, ось для чого були списки, пластикові пакети та мобільні крематорії), але у загальному хаосі часто опинялися на першій лінії. Нині силовий ресурс вже не безмежний.

Іншими словами, нині Росія тримається майже ні на чому. Це не означає, що вона розпадеться негайно: навіть і в такому стані вона може існувати відносно довго. До того моменту, коли поштовх виведе її з рівноваги й оприявнить відсутність механізмів скріплення системи.

І тут відсутність спільної ідеології, релігійна та національна розмаїтість, розрив у рівнях економічного розвитку зіграють свою руйнівну роль.

А підґрунтя цього всього – імперський характер Російської «Федерації», федерації лише на словах.

4. Мозаїчність ідентичностей

Головна ознака імперії – різниця у статусі та правах між представниками домінантної ідентичності та представниками другорядних автохтонних (не іммігрантських) ідентичностей.

Радянський Союз активно насаджував спільну ідентичність (»радянський народ»), водночас нинішня Росія такої моделі не може запропонувати. Спроба запровадити у вжиток різні поняття для етнічної та громадянської приналежності (»русский» та «россиянин») лише підкреслює вторинність інших народів та штучність подібних конструкцій. Радянська ідентичність була спільною (свого роду «другим поверхом», що претендував стати головним), натомість «россіянська» ідентичність не означає нічого.

Ідентичність, як підкреслює Френсіс Фукуяма в однойменній книзі, є потужною силою громадянського руху. В основі неї лежить відчуття колективної гідності, протистояння колективній приниженості. Ця сила може бути потужнішою за економічні чинники. І хоча сьогодні, на перший погляд, національні рухи пасивні, ця пасивність оманлива (особливо за умов відсутності надійних соціологічних даних).

З одного боку, видимі національні рухи надто слабкі, політичне та інформаційне поле активно «зачищене», національні республіки значною мірою русифіковані.

З іншого боку, нові харизматичні лідери вже проявилися, економічні проблеми та послаблення імперського тиску підживлюють місцеві ідентичності, а постійні мовні й культурні утиски та, врешті, великі втрати «нерусских» народів Росії на війні з Україною постійно тримають колоніальне приниження у фокусі уваги.

Лише за офіційними даними 22% населення не є росіянами. Насправді ця цифра вище (можливо, навіть вдвічі): люди активно записуються «русскими», нам це знайомо. Динаміка зміни національного складу між переписами підтверджує цю гіпотезу.

Одночасно з давніми національними ідентичностями можуть досить швидко формуватися нові (»сибіряки» будуть сильно нагадувати американців, що відокремилися від англійців) та реконструюватися старі, ретельно знищені в радянський період (»казаки»). Регіональні ідентичності можуть виникнути буквально на порожньому місці, але насправді у них є певне підґрунтя (Уральська республіка, Далекосхідна республіка тощо). Економічна самодостатність регіонів буде підживлювати цей процес.

Етнічні конфлікти будуть підсилюватися: всі звинувачуватимуть усіх у власних проблемах, а зростання російського націоналізму підігріватиме національні рухи в республіках і навпаки. Якщо (коли) спалахне в кількох місцях одночасно, не вистачить ні силового ресурсу, ні грошей, щоб загасити. А далі матимемо «ефект доміно».

Отже, ми розглянули чотири складові крихкості імперії: управлінська система, економічні проблеми, відсутність ідеологічних та послаблення силових факторів об'єднання, розмаїтість ідентичностей.

Іншими словами, є все більше сил відцентрового руху та все менше сил, що тримають докупи. Основними факторами єднання продовжують бути грошові дотації та силовий тиск. Обидва ці фактори нині значно послаблюються.

На які частини може розпастися Росія

Висновки

Отже, маємо послаблення лідера у надто централізованій управлінській системі, відсутність консолідації та тертя у вищому прошарку еліт (хоча Путін й залишається єдиним суб'єктом ухвалення рішень), економічний занепад, послаблення ідеологічних та силових чинників єдності, а також зростання національних та регіональних ідентичностей.

Послаблення факторів, що тримають імперію докупи, не є винятковою ситуацією: час від часу подібні виклики виникають. По суті, можливих реакцій з боку імперського центру є дві: закручування гайок та відкручування гайок. Третя опція – стабільність – може існувати лише в умовах тривалого миру та постійно високих цін на нафту.

Закручування гайок може спиратися або на гроші (міняємо свободу на добробут, як це було в перші роки Путіна), або на силовий апарат (як у Сталіна). Якщо грошей нема, а силовий апарат некомпетентний, це може закінчитися вибухом (ГКЧП та подальші події).

Відкручування гайок використовується для консолідації влади в центрі. Це робив Ленін для маргіналізації незалежницьких рухів при створенні Радянського Союзу. Це робив Горбачов для подолання жорстких комуністів старого ґатунку. Це робив Єльцин, запропонувавши регіонам «стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути», і якби нафтові ціни не пішли вгору, то ухвалені національними республіками декларації про суверенітет врешті були би втілені в життя.

Путін може вдатися до закручування гайок, і це призведе до вибуху. Наступники Путіна будуть відкручувати гайки, щоб консолідувати владу в центрі, і це призведе до розлітання в різні сторони.

Отже, ми маємо:

1. Крах імперії неминучий.
2. Ризики, які він несе, є неприйнятними.

Тим, хто вважає, що крах імперії не є неминучим, зауважу: ризики настільки великі, що навіть якщо цей сценарій не є основним, все одно він потребує серйозного розгляду та підготовки.

Неконтрольований колапс загрожує всіма вищенаведеними ризиками одночасно. Це надто великі ризики, щоб можна було їх ігнорувати.

Контрольована реконструкція дасть можливість вийти з кризи з мінімальними втратами: завчасно встановити контакти з майбутніми лідерами, домовитися про майбутній статус, завчасно запобігти конфліктам тощо.

Україна як ніхто зацікавлена в контрольованості процесу реконструкції Російської Федерації – з одного боку, політичні зміни в Росії є єдиним способом отримати остаточну перемогу України, з іншого боку, всі негаразди неконтрольованого колапсу вдарять передусім по нашій країні.

Як буде розвиватися процес, добре описано у вже згаданому на початку цієї статті тексті Януша Буґайського, тож нема сенсу дублювати його опис. Все це частково нагадуватиме 1991, але водночас породить ще небачену суміш старих місцевих бюрократів, харизматичних національних дисидентів, регіональних промисловців та місцевих силовиків.

Позитивними рисами контрольованого процесу є:

• Можливість досягнення денуклеаризації нових незалежних держав.
• Мінімізація міграційних криз та терористичних загроз.
• Більша ймовірність знаходження порозуміння з новими лідерами порівняно з Путіним чи його наступниками.
• Можливість знизити загрозу від Китаю, адже неконтрольований колапс призводить до перетворення всієї Росії на китайського сателіта, а контрольована реконструкція дозволяє вивести частину регіонів в орбіту демократичного світу, в тому числі використовуючи антикитайські настрої тюркських народів.

Попри видиму слабкість національних рухів, суперечність між ними та російськими опозиційними «лібералами» (які хочуть зберегти «єдину й неділиму»), а також нав'язаний страх самостійності й вивчену безпорадність, – деконструкція імперії буде швидка й невідворотна. Яким чином її прискорити та полегшити, зменшити ризики – виходить за рамки цієї статті.