Чому Росія – агресор, а не терорист

Останнім часом представники української влади виступають із заявами про необхідність визнання Росії «державою-терористом». Ці заяви поширюють засоби масової інформації. Означення Росії як держави-терориста заполонило інформаційний простір. Тим самим розпочався небезпечний процес витіснення із суспільної свідомості сприйняття Росії як держави-агресора, яка чинить проти України і в Україні тяжкі міжнародні злочини. Їх різновидами є: злочин агресії, геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини. У доктрині міжнародного права вони мають узагальнюючу назву – «злочини проти людства», що є тотожним терміну «міжнародні злочини».

За ступенем своєї небезпеки для загального миру, міжнародного правопорядку і життєважливих інтересів членів світового співтовариства злочини проти людства займають незрівнянно вищий щабель у порівнянні з актами тероризму.

Існує якісна відмінність між агресією (від лат. aggressia – напад) і тероризмом (від лат. terror – страх, жах). Злочин агресії завжди здійснює держава і лише держава, а акти тероризму – фізичні особи. Акт збройної агресії являє собою напад однієї держави на іншу, який супроводжується порушенням державних кордонів, воєнною окупацією, тимчасовою окупацією та/або анексією державних територій, масовими порушеннями прав людини, підкоренням і встановленням політичного контролю над державою аж до ліквідації її незалежності.

Акти тероризму – це насильницькі дії фізичних осіб або їх угруповань, які не є ні органами держави, ні її посадовими особами. Вони спрямовані на створення в суспільстві атмосфери страху і залякування для досягнення обмежених політичних цілей і поступок з боку держави (звільнення політичних в'язнів, зміна політичного курсу держави, проведення дострокових виборів, скасування окремих законів тощо). Терористична діяльність спрямована проти окремих офіційних представників держави, проти обмеженого кола її громадян, щодо транспортних засобів, інших окремих об’єктів державної інфраструктури та приватної власності.

Як випливає з міжнародних нормативних актів, резолюцій Генеральної Асамблеї ООН і чинних багатосторонніх договорів, сьогодні актами тероризму вважаються: незаконне захоплення повітряних суден; незаконні акти, спрямовані проти безпеки цивільної авіації; злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів; захоплення заручників (у мирний час); порушення заходів фізичного захисту ядерних матеріалів; незаконні акти насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію; незаконні акти, спрямовані проти безпеки морського судноплавства; незаконні акти, спрямовані проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі; незаконне використання вибухових пристроїв (бомбовий тероризм).

Злочинні діяння, які кваліфікуються як терористичні акти, юрисдикція щодо таких діянь, відповідальність і покарання за них визначаються не міжнародним правом, а завжди нормами національного кримінального права.

У міжнародних конвенціях, зокрема в Міжнародній конвенції від 12 січня 1998 року про боротьбу з бомбовим тероризмом та Міжнародній конвенції від 9 грудня 1999 року про боротьбу з фінансуванням тероризму є спільна стаття 4, що передбачає: «Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для:

а) визнання кримінальними злочинами згідно з її внутрішнім законодавством злочинів, зазначених у статті 2;

б) встановлення за ці злочини відповідних покарань з урахуванням тяжкого характеру цих злочинів».

Терористичні акти, здійснювані фізичними особами та/або їх угрупованнями, є кримінальними злочинами, які тягнуть за собою лише кримінальне покарання винних фізичних осіб, у той час як відповідальність за акт збройної агресії тягне за собою набагато більше за обсягом коло зобов'язань і обмежень держави-агресора як такої.

У разі вчинення терористичних актів питання про міжнародно-правову відповідальність держави в принципі не виникає і виникнути не може. З юридичної точки зору оперування терміном «держава-терорист» замість терміна «держава-агресор» знімає питання про міжнародну правову відповідальність Росії за злочин збройної агресії. Адже в міжнародному праві відсутні норми, які передбачають відповідальність держави за акт тероризму, і немає ні поняття, ні терміна «держава-терорист». Вище військово-політичне керівництво Росії і російські військовослужбовці, які порушують міжнародне гуманітарне право, є не терористами, а воєнними злочинцями. Їх відповідальність визначається нормами не національного, а міжнародного кримінального права, зокрема нормами Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Отже, свавільне оперування терміном «держава-терорист» у самій своїй основі є хибним, юридично ущербним, позбавленим практичного сенсу і шкідливим по суті, оскільки спотворює правову реальність і підриває позицію української держави у питанні відсічі збройній агресії Росії та подолання її наслідків.

У національному праві деяких держав, наприклад США, існує поняття і термін «держава-спонсор тероризму». Цей термін має сенс, оскільки сучасне міжнародне право не тільки засуджує тероризм, але й передбачає заходи боротьби із заохоченням тероризму.

Так, відповідно до законодавства США державами-спонсорами тероризму сьогодні вважаються Іран, Куба, КНДР та Сирія. Теоретично, держава-спонсор тероризму може бути одночасно і державою-агресором. Але в такому випадку йтиметься про державу, яка одночасно з вчиненням акту агресії підтримує терористів, які діють на території третьої держави або держав. Якщо встановити, що Росія підтримує терористичні організації, які діють з її території або на території інших держав, у цьому разі її можна визнати державою-спонсором тероризму. На розгляді Конгресу США перебуває закон про визнання Росії спонсором тероризму. Ініціатором ухвалення цього закону став сенатор-республіканець Корі Гарднер, який 18 квітня 2018 року порушив питання про внесення Росії до списку держав-спонсорів тероризму у зв'язку з отруєнням колишнього подвійного агента Сєргєя Скрипаля на території Великобританії.

У зв'язку з цим слід зазначити, що уряди світових демократій, насамперед уряд США, керуючись нормами міжнародного права і відповідними національними законами, вже давно визнали Росію державою-агресором. І саме таке визнання створило правове підґрунтя для застосування міжнародних санкцій щодо Росії і надання Україні зброї для відсічі російській агресії.

Незважаючи на те, що в проєкті резолюції Сенату силові акти, вчинені Росією проти України з моменту нападу у 2014 році, помилково кваліфікуються актами тероризму, ухвалення Конгресом США закону про визнання Росії державою-спонсором тероризму створить додаткові правові підстави для посилення санкцій проти неї. Однак якісно це не вплине на вже здійснювану США політику підтримки України і застосування санкцій проти Росії. Тому зусилля мають бути спрямованими не на визнання Росії «державою-терористом», а на радикальне збільшення військової допомоги Україні та масштабне застосування санкційного примусу щодо Росії як держави-агресора.

У законодавстві України Росія визнана державою-агресором, зокрема, в Законі України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року. Термін «держава-терорист» є популістським гаслом, позбавленим реального змісту. Його запровадження і застосування навіть поряд з терміном «держава-агресор» у практичному плані створює небажану юридичну колізію і негативно впливає на правильне розуміння природи та цілей російської агресії проти України. Ситуація може стати ще небезпечнішою, якщо відбудеться підміна терміна «держава-агресор» терміном «держава-терорист». У такому разі додана вартість такого підходу стане не нульовою, а від’ємною, а шкода для України значно більшою.

У суспільній свідомості необхідно культивувати не образ «держави-терориста», який прагне тільки залякати Україну, а образ держави-агресора, мета якого – геноцидне винищення української нації як такої. Такий підхід сприятиме зміцненню єдності українського суспільства, правильному розумінню у світі намірів Росії щодо України і консолідації зусиль міжнародного співтовариства, спрямованих на підтримку української держави в її боротьбі з російською агресією.

І насамкінець. Сьогодні стратегічним пріоритетом для України мають бути не позбавлені будь-якого практичного сенсу і навіть шкідливі спроби досягнути визнання Росії «державою-терористом», а створення антипутінської коаліції як дієвого інструмента забезпечення краху путінського режиму і притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності за злочин агресії та інші злочини проти людства.