Денацифікація Росії

В перші дні нового етапу війни проти України Кремль використовував термін «денацифікація». Саме це слово мало стати ключовим для пояснення причин масштабної агресії.

Якщо початок війни у 2014-му обґрунтовувався тезою про захист російськомовних, то в 2022-му саме денацифікація звучала як головна ціль.

Втім чіткого роз’яснення цього терміну щодо сучасної України російська пропаганда так і не озвучила. Звісно, саме слово натякало, що росіяни знову борються з нацистами.

Щоправда тепер їх центр не в Берліні, а в Києві, який ті, якимось дивом (через «переворот» на Майдані, переписування історії та підлу роботу Заходу) захопили.

Але таке пояснення геть не спрацювало.

Ані на закордонну аудиторію, яка вперто не бачила перемоги нацистів в Україні. Ані, звісно, на українську, якій очевидно, ще менше було їх видно.

Але найприкріше для Кремля, що теза про потребу денацифікації України не спрацювала навіть вдома.

Десь через тиждень після початку масштабного вторгнення російська влада провела закрите соціологічне опитування. Виявилося, більшість мешканців РФ не розуміють цього терміна, а багато навіть неспроможні правильно вимовити його.

Врешті, з кінця березня пропаганда різко забуває про денацифікацію (вона навіть зникла з офіційних вимог Кремля до України в переговорах), фактично визнавши свій провал.

Натомість 3-го квітня провідний путінський політтехнолог у статті «Що Росія має робити з Україною», опублікованій на державному «РІА Новості» зазначав, що денацифікація означатиме деукраїнізацію нашої держави.

Щож, нарешті хтось з росіян відверто заявив про ціль їхньої війни – знищення всього українського.

А термін «денацифікація» росіяни почали забувати. Але не надовго.

Певен, незабаром їм доведеться пригадати його.

Адже саме досвід подолання спадщини нацистського тоталітаризму варто буде використати, щоб змінити Росію, повернути її на демократичний шлях розвитку.

Це спрацювало з німцями, цілковито захопленими Гітлером, може допомогти і захопленим Путіним росіянам.

Росія потребує денацифікації, бо провалила декомунізацію.

Між цими, здавалося б, схожими політиками є різниця.

Почнемо із спільного.

В обох випадках йдеться про юридичне, політичне і моральне засудження тоталітарних режимів.

Ключових осіб притягають до відповідальності, тих, хто співпрацював – усувають від влади.

Із суспільного простору прибирають символи тоталітаризму, архіви спецслужб роблять доступними, освіту спрямовують на викриття злочинів.

Так суспільства формують імунітет від можливого повернення злочинних режимів.

В чому ж різниця між декомунізацією та денацифікацією?

Декомунізація має внутрішнє походження.

Ініціаторами і відтак виконавцями є представники суспільств, що постраждали від комуністичного тоталітаризму. Вони самі знайшли в собі сили подолати цей тоталітаризм, та після його падіння спрямували зусилля на подолання наслідків.

Так із спадщиною комунізму розправилися чехи, поляки, словаки, румуни, народи Балтії, врешті, хай із запізненням, українці. У всіх цих випадках декомунізація стала одним із базових компонентів посттоталітарних трансформацій, які заклали основи демократичного розвитку.

Росія спершу була флагманом декомунізації на теренах колишнього СРСР. В Москві після 1991 року швидко перейменували комуністичні назви вулиць, демонтували пам’ятники вождям, тут першими почали відкривати архіви КГБ.

Російське товариство «Меморіал» вело масштабну інформаційну роботу, розповідаючи про злочини комуністів.

Але незабаром все завмерло: громадські ініціативи вичерпували ресурси, держава не підтримувала їх, а потім взагалі спрямувала суспільство в протилежному напрямку – до реабілітації всього совєтського.

Врешті виправдання комуністичного тоталітарного режиму призвело до його наслідування. Так Росія знову перетворилася в авторитарну державу і, звісно, повернулася до загарбницьких намірів СРСР.

Війна проти України, яку підтримує більшість росіян, засвідчила: в російському суспільстві немає достатньо внутрішніх ресурсів для повернення на демократичний шлях розвитку.

Як не було їх у німців, які до останнього хотіли вірити Гітлеру.

Цю віру зруйнували тільки війська союзників, які увійшли на територію Німеччини.

Початком відмови від нацизму став військовий розгром Третього Райху.

Далі була важка денацифікація, ініційована не німцями, а державами-переможницями.

Ще до капітуляції під час Ялтинської конференції взимку 1945-го очільники держав антигітлерівської коаліції заявили:

Ми сповнені рішучості […] стерти з лиця землі нацистську партію, нацистські закони, організації та установи; усунути будь-який нацистський та мілітаристський вплив з громадських установ, з культурного та економічного життя німецького народу й ужити спільно таких заходів у Німеччині, які можуть видаватися необхідними для майбутнього світу та безпеки усього світу».

Згодом США, Великобританія, СРСР та Франція вирішили, що капітуляції Німеччини не досить. Вони мають об’єднати зусилля, аби не дозволити німцям знову стати джерелом загрози. Тому переможену країну поділили на зони окупації, тому в кожній з них окупаційна влада реалізовувала політику денацифікації.

Вона відбувалася по різному, але однаковим було наступне: відміна антидемократичних законів Третього Райху, усунення нацистів від влади на всіх рівнях, притягнення до відповідальності причетних до злочинів, ліквідація символів нацизму (пам’ятників, топонімів) у громадському просторі, поширення інформації про злочини.

Більшість із цього (за винятком хіба масштабного міжнародного Нюрнберзького трибуналу проти головних нацистських злочинців, якого не було у відношенні комуністів) згодом повторили щодо поваленого комунізму.

З різницею про яку я вже говорив, але яку варто повторити, щоб наголосити – денацифікацію проводили не завдяки, а всупереч бажанням німців.

Американці примусово долучали німців до ексгумації жертв нацистського режиму. Плакати з написами «В цьому є й твоя вина!» і зображеннями вбитих нацистами розклеювали по містах і селах, в кінотеатрах перед фільмами показували ролики, які розповідали про злочини.

Німцям це не подобалося, вони закривали очі, аби не дивитися на екран, зривали огидні для них плакати.

Окупаційна адміністрація запровадила жорстку цензуру медіа, вилучала і знищувала видання часів Третього Райху. При цьому не запитували у німців про їх ставлення до цього.

Нову німецьку владу лише з часом почали долучати до денацифікації. Перший вже німецький законодавчий акт у цій галузі «Про звільнення від націонал-соціалізму і мілітаризму» ухвалено щойно в 1946 році. Перші демократичні вибори у підконтрольних західним союзникам зонах відбулися в 1949 році.

Але засудження злочинів нацизму все одно важко сприймалося німецьким суспільством. Багато німців вважали пропагандою окупантів інформацію про них як співучасників. Вони виправдовували свою лояльність до нацистів тезами «все не так однозначно».

Справжній перелом у розумінні злочинної суті Гітлера і встановленого ним режиму стався тільки у 1960-тих роках, коли суспільну думку стало формувати молодше покоління, виховане в атмосфері денацифікації.

Саме це покоління повернуло Німеччину на демократичний шлях розвитку і забезпечило процвітання.

Певен, так само після військової поразки Росії, українці та наші союзники не повинні заспокоюватися.

Заради гарантій нормального розвитку цієї країни та всього світу вони мають взяти на себе відповідальність за демілітаризацію, денацифікацію, депутінізацію Росії.

Викорінити із суспільної свідомості росіян наслідки панування рашизму, злочинної авторитарної ідеології.

Це стане початком змін, які увінчаються появою на території Росії низки національних демократичних країн, у кожній з який пам‘ятатимуть і засуджуватимуть злочини часів Путіна.

На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.

Слава Україні!