Українські політв'язні в Росії: той випадок, коли влада і суспільство діють в одному напрямку

Я до певного часу нічого не писав про українських політв’язнів Олега Сенцова і Володимира Балуха, які голодують у російських в'язницях. Просто не знав, що тут можна зробити, крім піднімати шум. А шуміли непогано і без мене.

1. Це той випадок, коли влада і громадянське суспільство, хоч і не скоординовано, але діють в одному напрямку. Президент Петро Порошенко розмовляв з президентом Росії Владіміром Путіним телефоном і домовився, що уповноважена Верховної Ради з прав людини України Людмила Денисова відвідає політв’язнів у колонії. Українське громадянське суспільство організувало масові акції протесту в Україні і в багатьох країнах світу. Українські парламентарі домоглися того, що ПАРЄ ухвалила резолюцію з осудом ув’язнення українців у Росії з політичних мотивів. Поки що все безуспішно. Денисову не допустили ні до Сенцова, ні до інших українських політв’язнів, яких нараховується кілька десятків. А про їхнє звільнення поки що годі й говорити.

Нам треба зрозуміти: оце несамовито жорстоке ставлення до людини - це той самий Радянський Союз, про який дехто каже, що там добре жилося. Там за гратами помер Василь Стус, який потрапив до табору на Уралі лише за те, що висловив свій протест проти репресій. У в'язничній лікарні помер журналіст і перекладач Валерій Марченко, який потрапив туди лише через те, що написав дві статті, які критикували політику радянської влади в галузі культури. Юрій Литвин і Олекса Тихий теж загинули в таборах.

Це найперші імена, які спливають у пам'яті. Їх ще багато можна перераховувати. Тій владі було плювати на життя тих, кого вона засовувала за грати лише через те, що людині ця влада не подобалася. Це у пізній період її існування. А в ранньому періоді - їх просто розстрілювали.

Звичаї того часу відроджуються у сучасній Росії. Отож, Балух і Сенцов - це те, що нас чекало б, якби Путіну вдалося реалізувати його план «Новоросії». Навіть якби він не захопив Київ, але відгризання восьми областей дозволило б йому мати значно більший вплив на решту України. Тут теж були б спроби встановити поліцейську державу. І мали б ще десятки, а то й сотні-тисячі Балухів і Сенцових.

І можете не сумніватися: Путін не відмовився від своїх планів. Він зупинився через нашу армію, яка не дозволила йому рухатися далі, через нашу дипломатію, яка мобілізувала світову спільноту для тиску на Москву. Але Путін не сидить, склавши руки. Надія Савченко, яка готувала переворот, історія з Аркадієм Бабченком, якого хотіли вбити, днями якусь жінку-терористку заарештували в Харкові, яка діяла за завданням від Росії - все це свідчить, що Путін прагне розхитати ситуацію.

До речі, дуже характерна деталь. Той табір на Уралі, де колись сиділи Стус, Марченко, Світличний, Глузман та багато інших українців, за часів Єльцина був перетворений на музей політичних репресій. Я там був в той час і знімав кіно про Марченка. А тепер його перепрофілювали в музей, який розповідає про боротьбу вертухаїв з бандерівцями, литовськими лісовими братами та іншими «непевними» елементами.

2. Читав деякі оцінки дій Людмили Денисової у Росії, яка намагалася потрапити до Сенцова у в’язницю. Її туди не пустили. Мало того, російська колега Денисової Татьяна Москалькова заїхала в колонію, а коли поверталася, то навіть не зупинилася на вимогу Денисововї, яка стала просто перед машинами.

«Ах, яка ганьба! Як принизили державу Україна! Ой, якого біса вона без ордера на відвідання закритого закладу туди попхалася?». «Порошенко з Путіним домовлявся – це ж зрада».

Тим часом, логіка Денисової може бути наступна. Відомо, що два президенти домовилися про відвідини наших політв'язнів. З боку України це ніяка не зрада. Якщо треба витягувати своїх, то припустимо хоч з чортом домовлятися і навіть терпіти приниження. Але нікому не відомо, що ордер на відвідини в’язниці не виписали, тобто Путін обдурив. Якщо цей факт проігнорувати, промовчати, то виглядатиме, що Путін дав згоду, а українці не скористалися цим. Ті ж критики волатимуть про недолугість України, яка не скористалася поблажливістю Путіна.

Поїхавши туди, Денисова таким чином здійснювала моральний тиск на російську владу, демонструючи, що та збрехала. Ну а для того, щоб домогтися зустрічі з нашим політв'язнем можна пробувати все, навіть публічне приниження з боку російської «колеги», яка не відповідала на телефонні дзвінки, і не зупинилася на прохання Денисової після відвідин колонії, де сидить Сенцов. Але, де-факто, російська «колега» Денисової показала не свою гуманність а гру на боці жорстокої російської влади.

Такі кроки не дали результат. Але вони ще раз продемонстрували, що російська влада не гуманна, цинічна і брехлива. Значить тиск світової спільноти буде посилюватися.

3. Під час акцій на підтримку Олега Сенцова фінансований з Москви український засіб масової інформації організував кампанію з дискредитації голодуючого політичного в’язня. У рамках конференції ОБСЄ, Центр інформації з прав людини організував захід із збирання коштів на його підтримку. Вхід був вільний. Виступити могли всі охочі.

Слово взяв агресивний чоловік у військовій формі з медалями на грудях. Він говорив довго і туманно, і зокрема повідомив, що віз для Сенцова до Криму щось таке, чого він не може назвати.

На заході була присутня, з дозволу, сказати журналістка фінансованого з Росії сайту, яка цього ж вечора підготувала відповідну новину. Наступного ранку її цитували ледь не всі російські пропагандистські ЗМІ. Вони з посиланням на українське джерело повідомили, що український військовий віз для Сенцова вибухівку.

Це при тому, що навіть брехливий російський суд у справі Сенцова не згадував жодних вибухівок. Крім того, досить було погуглити і знайти інформацію, що той промовець-шахрай влаштовує провокації і видурює гроші.

Але представниця згаданого видання не стала цього робити. Бо її завдання полягало не в тому, щоб перевірити правду сказав той персонаж чи ні, а в роздмухуванні брехні.

Вималювалась така картина. Хтось засилає діяча у військовій формі із цяцьками-нагородами на грудях на захід, присвячений Сенцову, який голодує в російській в'язниці, з вимогою звільнити українських політв'язнів - ясна річ, що Путіну, який зараз проводить чемпіонат світу з футболу, ця інформація, як кістка в горлі. Туди ж відправляється, з дозволу сказати, журналістка російського (формально українського) маніпулятивного інформаційного ресурсу.

Провокатор верзе якусь ахінею про Сенцова. Його промова туманна і погано зв'язана. Однак, там звучать натяки, які потрібні для російської пропаганди, що він щось таке віз Сенцову. З дозволу сказати, журналістка радісно і швидко видає його маячню у світ. А це вже чекають російські пропагандисти. Вони все це з ентузіазмом поширюють. У першоджерелі сказано туманно - він чи то військовий, чи то волонтер. Але росіян це не дуже бентежить. Вони повідомляють, що український військовий розповів. І виходить, що Сенцов таки справді терорист. Таким чином російські пропагандисти за участі своїх українських поплічників здійснюють цілу інформаційну кампанію з дискредитації голодуючого Сенцова.

В принципі нічого нового. Таке саме було і з розіп'ятим хлопчиком у Слов'янську. Різниця лише в тому, що про хлопчика розповіли російські пропагандисти. А в цьому випадку повідомило формальне українське джерело, себто виглядає, що це ж не російська пропаганда.

Це джерело маніпулює і бреше постійно і системно.

Але до цієї гри залучена ще й Національна спілка журналістів України, яка наполегливо вдає, що не розуміє різниці між журналістами і російськими пропагандистами і грудьми стає на захист пропагандистів. Ціла система працює. Втім, вона вже пробуксовує. Їй вірять хіба що найбільш затяті споживачі російського інформаційного продукту. В світі добре розібралися, що вони брешуть.

Однак, офіс уповноваженого зі свободи ЗМІ ОБСЄ, в якому деякий час тому Дуню Міятович замінив Арлем Дезір, ніяк не зреагував на таку провокацію, яка дискредитує не лише Сенцова, але і ОБСЄ.

Український парламентський комітет зі свободи слова ухвалив заяву з осудом такої практики і буде домагатися її зміни в рамках ОБСЄ.