Крокодилячі сльози московської церкви в Україні

Трохи аналізу останньої заяви МПвУ

1. «Українська Православна Церква сьогодні присутня там, де не присутня українська влада.»

• Вона присутня там не як «Українська», а як частина Російської Церкви і «русского мира». Є безліч публікацій, які підтверджують саме таку, «російську» ідентифікацію і самоідентифікацію. Є десятки фотографій вивісок на храмах, де написано «Московский Патриархат. Украинская Православная Церковь». Тобто насправді вони не Донецьк єднають з Києвом, а навпаки – і Донецьк, і Київ єднають з Москвою. Тобто роблять те саме, що й інші «українські»: скажімо «Український вибір» Медведчука чи «Комітет порятунку України» Азарова-Олійника.

• Відсутність ефективної української влади не означає відсутність влади українського закону, відсутність українського суверенітету. Ситуація на окупованій частині Донбасу подібна до місця здійснення будь-якого злочину: в момент злочину там реально порушується закон, але це не означає, що там немає державної влади і суверенітету. І кожен, хто живе в умовах триваючого злочину, якщо він свідомий український громадянин, – не забуває, що фейкові бандитські «республіки» є злочин.

2. «На непідконтрольних українській владі територіях продовжують жити люди – громадяни України. Українська Православна Церква в особі свого єпископату і духовенства залишилася з нашими людьми на місці, у тих складних умовах, в яких вони наразі живуть.»

• Ніхто і не винуватить МПвУ за те, що він «залишається з людьми». З людьми залишилися і КП, і РКЦ, і УГКЦ, і різні протестантські Церкви. Але виключно один МПвУ відкрито співпрацює з терористичними бандами, цим самим визнаючи їх не бандитами, які тимчасово захопили владу, а «удільним князем» (див.далі).

Єпископи і священики МПвУ беруть участь в офіційних заходах, «святкуваннях річниці референдуму», «благословеннях» озброєних формувань і так далі. Тобто роблять все те, за що сам Московський Патріархат гнівно і з прокльонами засуджував і своїх, і чужих, які в умовах німецької окупації співпрацювали з окупантами. Варто підняти всі заяви Синоду РПЦ 1941-44 років на цю тему і порівняти з тим, як МПвУ поводить себе у Криму і на окупованій частині Донбасу.

3. «Наші священнослужителі зберегли вірність Українській Православній Церкві, центр якої знаходиться в Києві.»

• Центр МПвУ знаходиться в Москві, а у Києві знаходиться його регіональна філія. Улюблений нині мп-аргумент щодо «центру в Києві» звучить так само «переконливо», як звучали би заяви комуністів з України в часи СРСР, що «центр КПУ - в Києві, а не у Москві», бо мовляв, у них і свій ЦК в Києві, і своє політбюро, і свій власний перший секретар. А те, що КПУ є частиною КПРС – то це ж лише «ідеологічний зв'язок»…

4. «Місія Церкви в умовах конфліктів і війн полягає в примиренні сторін. Ще з часів Київської Русі Митрополит Київський часто виконував цю посередницьку місію і примиряв удільних князів. Очевидно, що таку ж миротворчу місію Церква покликана звершувати і сьогодні, докладаючи зусиль як для примирення, так і для полегшення страждань людей.»

• Цією заявою МПвУ вкотре намагається виправдати кремлівську думку про «громадянську війну в Україні». Але йде далі, та порівнює терористичні банди з «удільними князями» – з ЛЕГІТИМНИМИ правителями, які конфліктували зі столицею або між собою. Тобто по факту в заяві, яка покликана очистити МПвУ від звинувачень у колаборації з терористами, її автори закликають визнати цих терористів не злочинцями, а «удільними князями», з якими треба «примиритися»!

Цікаво, що сказало би російське керівництво провідникам ісламських спільнот Росії, якби вони закликали визнати «Ісламську державу» та заявили б, що будуть мирити їх?

• Я не раз вже говорив про те, що Православ'я має дві традиційних концепції ставлення до війни: у війні з агресором Церква закликає захищати свою країну від ворога, а у громадянському конфлікті – прагне примирити дві сторони. Саме для того, щоб не закликати боротися з агресором і щоби не визнати справжню роль Кремля і МП в цій агресії – провідники МПвУ і продовжують промовляти мантри про «громадянську війну» та «наші вірні і там, і там».

• Христос у Євангелії ясно сказав, що Він прийшов принести не мир на землю, але меч. Не мир між добром і злом, а меч правди, який відділяє зло від добра, перше карає, а друге – захищає.

Якщо гвалтівник і згвалтована є православними, то місія Церкви полягає не в тому, щоби «примирити їх», бо «обидва – наші чада», а в тому, щоби гвалтівник розкаявся і перемінився, щоби правда була захищена, а зло – викрите і належно покаране. Очевидно, що Церква також повинна виступати проти мстивості (як «суди Лінча» чи «кровна ворожнеча»), але закликати до милосердя щодо грішника, ЯКИЙ ПОКАЯВСЯ. Два розбійника були розіп'яті з Христом, обидва були злочинцями, але милосердя Христос виявив лише до того, який покаявся!

А те, що своїм співчутливим ставленням, участю в заходах і «благословеннями» щодо бандитських «республік» МПвУ (прикриваючись турботою про людей) лише «узаконює» злочинців, створює в них враження, що вони не бандити і терористи, а «такі самі», як українські воїни чи правоохоронці, лише «по інший бік фронту» – то це є те, що мовою богослів'я іменується «потурання гріхові».

• «Узаконюючи» терористів своїми діями та заявами, МПвУ не «полегшує страждання людей», а лише продовжує їх.

І знаючи численні факти того, що МПвУ через проповідь, виховання пастви у дусі любові до Москви і пряму співучасть у поширенні ідеології «русского мира», яка стала основою для агресії, фактично був однією з тих сил, що приготували прихід цих страждань – теперішні заяви про їх «полегшення» важко оцінити інакше, ніж як «крокодилячі сльози».