Чому жертви домашнього насильства не поспішають звертатися по допомогу?

Про це говорять фахівці, посилаючись на статистику правоохоронних органів. І водночас застерігають: така статистика є неповною. Люди, які потерпають від насильства в сім’ї, не поспішають розповідати про свої проблеми і просити про допомогу.

Працівники Національної гарячої лінії із запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерній дискримінації, яка працює при ГО «Ла Страда-Україна», називають таку ситуацію парадоксальною. Бо й самі правоохоронні органи вважають за краще не помічати проблеми домашнього насильства. Про це під час інтерв’ю наголосили президентка ГО «Ла Страда-Україна», доктор юридичних наук, професор Катерина Левченко та директорка департаменту правової, соціальної та гуманітарної допомоги цієї організації, адвокат Марина Легенька.

Чи багато дзвінків ви отримуєте на гарячу лінію?

Катерина Левченко: – Останнім часом кількість звернень на гарячу лінію зросла. За шість місяців поточного року ми отримали понад 16 тис. дзвінків. У 2015 році їх кількість дещо перевищила 9 тис.

Гаряча лінія за номером 0800 500 335 або 386 з мобільних працює цілодобово, і це також далося взнаки. Крім того, проблема насильства є дуже актуальною і, на жаль, такою, що складно вирішується. Тому люди і телефонують до нас.

Марина Легенька: – Дуже велика кількість дзвінків стосується домашнього насильства в усіх його проявах – фізичного, психологічного, сексуального та економічного. Буквально кілька днів тому ми розпочали дослідження: опитуємо жінок, які телефонують до нас, чи зверталися вони по допомогу до правоохоронних органів, чи отримали її, як потім змінилася ситуація в їхніх сім’ях. 

За перших три дні мали вже 21 заповнену анкету, які показали, що жертви домашнього насильства досить часто не звертаються до поліції. По-перше, дехто взагалі не ідентифікує насильство, яке було скоєно щодо них. Особливо це стосується сексуального насильства в сім’ї. Інші не довіряють правоохоронним органам як державній структурі, яка може вирішити їхні проблеми. Треті просто бояться, що навіть якщо їхнього кривдника притягнуть до відповідальності, то потім, коли повернеться додому, він «віддячить» тим, хто на нього поскаржився.

Та є випадки, коли потерпілі від домашнього чи гендерно обумовленого насильства викликали правоохоронців, але ті належним чином не відреагували на звернення. Тому більше до них і не телефонують.

Яка мета вашого дослідження?

Марина Легенька: – Воно має насамперед показати слабкі місця відповідної роботи правоохоронних органів. У їх структурі є підрозділи, котрі займаються проблемою домашнього насильства, але їхній вплив на поліпшення ситуації наразі залишається слабким. Тому ми хочемо проаналізувати, чому так відбувається і як можна домогтися необхідних змін. Потому ми плануємо підготувати рекомендації для Національної поліції, провести навчання, аби підвищити кваліфікацію її працівників. Сподіваємося, що вони належним чином відгукнуться на співпрацю.

Однак опитування на гарячій лінії – це лише частина нашого комплексного дослідження. Ми хочемо, умовно кажучи, пройти весь ланцюжок від звернень громадян до отриманої чи не отриманої ними допомоги, зрозуміти, як відбуваються ті чи інші процеси. Це допоможе сформувати загальну картину того, як правоохоронні, судові органи працюють з домашнім та гендерно обумовленим насильством, яку профілактичну роботу проводять.

З цією метою ми не лише анкетуємо наших абонентів, а й здійснюємо аналіз судових рішень, які стосуються притягнення до відповідальності за скоєння насильства в сім’ї. А також спілкуємося з правоохоронцями, експертами.

Катерина Левченко: – Сьогодні, за статистикою Міністерства внутрішніх справ, кількість звернень до поліції за фактами насильства в сім’ї величезна – понад 120–130 тис. на рік. Наше дослідження доводить, що більшість жертв до поліції не звертається. Виникає запитання: на скільки треба помножувати згадані цифри, щоб зрозуміти, як багато людей потерпають через нього? На жаль, це явище є дуже поширеним. Держава не може ігнорувати його, вона має виділяти кошти і на допомогу жертвам, і на профілактичну роботу.

Сьогодні дослідження показує, що люди не готові довіряти державним структурам. Часто для цього є підстави. В проекті закону про запобігання та протидію домашньому насильству, який розроблено Проектом Ради Європи та Міністерством соціальної політики, міститься норма про формування реєстру потерпілих від насильства. Питання: навіщо? Як експерт Ради Європи я не можу цього зрозуміти. Скажімо, жінка зазнає насильства, вона принижена і не прагне ділитися своїми бідами зі сторонніми особами. Та раптом потрапляє до якоїсь бази даних, інформація про неї набуває розголосу, бо, на жаль, принципу конфіденційності дотримуються не всі державні службовці. Такий підхід ще більше відверне людей від бажання звертатися по допомогу до правоохоронних органів.

Ця норма також суперечить нормам Конвенції Ради Європи «Про запобігання домашньому насильству і насильству щодо жінок і боротьбу з цими явищами» (Стамбульська конвенція).

Думаю, наш моніторинг буде ще одним аргументом, аби скасувати це положення в законопроекті. Ми активно співпрацюємо з міжфракційним депутатським об’єднанням «Рівні можливості», з експертами і будемо пропонувати необхідні законодавчі зміни для розв'язання болючої проблеми домашнього насильства.

На вашу думку, чому правоохоронці так мляво реагують на випадки домашнього насильства?

Марина Легенька: – Часто працівники правоохоронних органів не володіють достатньою мірою спеціальними знаннями, а також применшують проблему домашнього насильства. Дехто вважає її несерйозною, мовляв, вони займаються розслідуванням убивств, а їх викликають через синці та сварки. Тому замість дієвої допомоги вдаються до відписок.

А деякі працівники поліції саме жінку вважають винуватою в тому, що сталося. Трапляються випадки, що жертву насильства, котра викликала правоохоронців, потім ще й притягують до відповідальності за завідомо неправдивий виклик. Водночас є потреба і у вдосконаленні законодавства.

Катерина Левченко: – Як у системі Міністерства внутрішніх справ, так і в системі Міністерства соціальної політики тематика насильства в сім’ї та насильства по відношенню до жінок є маргінальною. От скільки разів ви чули про цю проблему з вуст міністра соціальної політики? Хоча це уповноважене міністерство. Міністри у нас змінюються, а тема залишається маргінальною.

Від політики, від людей, які керують структурами, від тих, хто впливає на громадську думку, дуже багато залежить. І їхня позиція також може змінювати ситуацію.

Марина Легенька: – Від поліції насамперед залежить усе подальше проходження справ із домашнім насильством, притягнення кривдника до відповідальності та відновлення прав потерпілої особи. Як справу буде кваліфіковано, як буде відправлено протокол до суду, чи правильно цей документ буде оформлено.

Кажу про це не випадково. Юристи ГО «Ла Страда-Україна» проаналізували 300 судових рішень стосовно притягнення осіб до адміністративної відповідальності за скоєння насильства в сім’ї. З них маємо 28 фактів непритягнення через неправильно складений протокол. А ще 13 фактів непритягнення через те, що правоохоронні органи пропустили тримісячний термін передачі протоколу до суду. Ви уявляєте, як некваліфіковано хтось поставився до виконання своєї роботи та  до чужих страждань та поневірянь!

Як судова система реагує на випадки домашнього насильства?

Марина Легенька: – Тут діють такі самі стереотипи, як і в Національній поліції, прокуратурі. Бо якщо повернутися до моніторингу згаданих 300 судових рішень у справах домашнього насильства, то в 109 випадках кривдників не було притягнуто до адміністративної відповідальності. Серед них 48 справ було визнано малозначимими, за якими не потрібно притягувати когось до відповідальності.

У восьми випадках суд визнав, що в діях особи взагалі немає складу адміністративного правопорушення.

Була одна справа, коли адміністративне правопорушення скоїла особа, яка повернулася із зони АТО. Суд визнав подію малозначущою, посилаючись на те, що кривдник перебуває в поганому психологічному стані.

Хочемо наголосити, що йдеться про третину справ із домашнього насильства.

Що треба зробити державі, аби позбутися таких стереотипних та непрофесійних підходів?

Катерина Левченко: – Поза сумнівом, потрібне краще законодавство. Експерти працюють, але наразі справа просувається не так швидко, як мало б бути.

Потрібна система допомоги потерпілим. Бо ті, хто постраждав від домашнього насильства, в абсолютній більшості випадків залишаються сам на сам зі своєю бідою. Гаряча лінія – це джерело інформації про можливу допомогу, яку можна отримати за місцем проживання. Якщо за місцем проживання таку допомогу отримати ніде, якщо відсутні спеціальні центри, відсутні фахівці, то і гаряча лінія, на жаль, мало чим може зарадити.

Нещодавно ми отримали інформацію, що ліквідовуються навіть невеличкі паростки державної допомоги, які досі були. У Горішніх Плавнях ліквідовано Центр соціальних служб сім’ї, дітей та молоді. Хоча це та державна структура, яка безпосередньо опікувалася, зокрема, проблемами встановлення статусу потерпілих, надання допомоги, координування перенаправлення.

Такі дії – наслідки викривленої децентралізації. Децентралізація – це не ліквідація функцій держави. Це передача їх із центрального рівня на місцевий.

Надання допомоги потерпілим – це також питання освіти. Ми робимо аналіз програм підготовки юристів і бачимо, що дуже мало годин виділяється на адміністративне право, розгляд сімейного права і кримінально-процесуального.

Такий підхід характерний не лише для правників, це ставлення до проблеми суспільства в цілому. Маємо толерування насильства з боку суспільства. Це виправдання насильства, готовність до нього, невміння вирішувати проблеми іншими способами, окрім конфлікту.

Фахівці постійно наголошують, що насильство в сім’ї, якого зазнавали і яке бачили діти, в подальшому стає нормою їхньої поведінки, виправдання злочинів.

Тому всі ці питання хоч і стосуються міжособистісних, мають державну вагу. Важливо, щоб це розуміли керівники правоохоронних органів, прокуратури, судів.

Марина Легенька: – Є ще один аспект, який потребує змін. Це доступ жертв злочинів до системи правосуддя і отримання правової допомоги. Коли особа скоїла злочин, у тому числі й гендерно обумовлений, то має право на безоплатну правову допомогу. Однак жертва такого злочину не має доступу до безоплатної правової допомоги. Вона може отримати її лише як малозабезпечена. Але й для цього потерпіла особа має взяти довідку про забезпеченість сім’ї і довідку про заробітну плату від кривдника. Це нонсенс.

Поки що змін у цьому напрямку не передбачено.

Як ратифікація Україною Стамбульської конвенції може посприяти розв'язанню проблеми домашнього насильства?

Катерина Левченко: – Сподіваємося, що вона дасть поштовх серйозним змінам: відпрацюванню належної державної політики в цьому питанні, створенню системи надання допомоги особам, які постраждали від домашнього та гендерно обумовленого насильства, а також посиленню профілактичної роботи. Думаю, що відповідні зміни відбудуться і в роботі правоохоронних органів.

«Ла Страда-Україна» вже багато років опікується питаннями протидії домашньому насильству.  Які ви зараз маєте плани?

Катерина Левченко: – Спільно з багатьма нашими партнерами, серед яких міжфракційне депутатське об’єднання «Рівні можливості», Міністерство соціальної політики України, Фонд народонаселення ООН, Рада Європи, громадські організації, підготували низку телевізійних відеороликів, спрямованих на підтримку Стамбульської конвенції. Ми вирішили, що саме чоловіки повинні доносити до суспільства ідею незастосування насильства. Тому у відеозверненнях виступають військові, ветерани АТО, політики, поліцейські. Плануємо зробити такі з акторами та зі спортсменами. На початку вересня ми робитимемо презентацію цієї нашої кампанії. І сподіваємося, що вона набуде широкого розголосу, народні депутати ратифікують Стамбульську конвенцію.

Ми активно долучаємося й до законотворчої роботи. Плануємо низку експертних обговорень на підтримку законопроекту №4952, який спрямований на внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України.

Також ініціюємо створення робочих груп із вдосконалення відомчого законодавства. Цього потребуватиме ратифікація Стамбульської конвенції. Бо зміни на рівні законів ухвалюються, а на рівні інструкцій, наказів, постанов залишаються прогалини.

Чітко відслідковуватимемо вплив процесу децентралізації на державну політику щодо протидії домашньому та гендерно обумовленому насильству. Це також одне з наших завдань.

Ми знаємо, що наша робота дуже потрібна людям. Одним вона допомагає, інших змінює. А отже, загалом спрямована на позитив. І це додає оптимізму.

Володимир Доброта, Національний прес-клуб «Українська перспектива»