Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Миротворці ООН на Донбасі. Чи готова Україна до такого?

    лінія фронту
    • Наталія Малиновська
    • Розсилка
    Миротворці ООН на Донбасі. Чи готова Україна до такого?

    Колишні миротворці про те, чи вирішить миротворча місія ООН конфлікт на Донбасі

    20 вересня 2017 року президент України Петро Порошенко на засіданні Генасамблеї ООН закликав негайно вести миротворчу місію на територію України. Глава нашої держави наголосив, що агресія Росії забрала життя понад 10 тисяч осіб, більше 25 тисяч отримали поранення. У свою чергу Володимир Путін заявив, що введення миротворчого контингенту можливе за умови, що він буде розташований лише на лінії розмежування та попередньо відбудуться домовленості між Україною та терористами «ДНР», «ЛНР».

    Міністерство закордонних України наголосило, що російський сценарій є не прийнятним, адже  таке рішення не сприятиме головній функції місії - встановленню миру та відновлення територіальної цілісності України. Київ наполягає на тому, щоб мандат миротворців  покривав усю окуповану територію, включаючи українсько-російський кордон.

    Миротворчі місії ООН – інструмент досягнення миру на території конфліктуючих країн, шляхом введення миротворчого контингенту ООН, який діє у рамках статуту ООН. Мандат місії стверджується Радою безпеки цієї органызації. Це й же орган відповідає за відбір представників до миротворчої місії.
    У середньому підготовчий етап місії та її затвердження Радою Безпеки ООН триває близько двох років. Наразі у світі діє 16 миротворчих місій ООН.

    Колишні миротворці Олег Мартиненко (командир станції Нові Град у складі миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Боснії-Герцеговині (1999-2001), офіцер контрольного відділу забезпечення Головного штабу місії у Приштині у складі Миротворчої місії Цивільної поліції ООН в Косово (2002-2003)), та Юрій Бєлоусов (співробітник відділу менеджменту стратегічних проектів поліції ООН, Миротворча місія ООН в Ліберії (2010-2011)), переконані, що миротворча місія ООН має велике значення для України. Вона могла б сприяти відновленню державного суверенітету. Як саме це відбувається у світі, і який досвід варто було б запозичити Україні – у розмові, що відбулась у прес-центрі «Главкома».

    З чого почалася миротворча місія для кожного з вас?

    Мартиненко: Я був в Боснії та Косово. Моя миротворча місія почалася з того, що колега, який вже там перебував, запропонував мені вивчити англійську мову та спробувати свої сили (в якості миротворця – Главком). Мені здалось це досить цікавим, включаючи й матеріальний стимул (усміхається). Місія забезпечувала $105 доларів на день, в той час, як в 90-ті роки міліціонер отримував $40 доларів у місяць в найкращому випадку. Тому за такі гроші, люди були готові вивчити будь-яку мову та їхати куди завгодно.

    Дві місії у складі, яких я був, дали мені великий досвід, знайомства з різними культурами, різним баченням законів та прав людини. Кожен регіон земної кулі має своє розуміння про права людини та як їх дотримуватися.

    Бєлоусов: Я був у складі миротворчої місії 2010-2011 роки в західній Африці, Ліберії. Планував так попрацювати ще з 2003 року, успішно склав потрібні екзамени, але постійно були обставини, які перешкоджали моїй участі в миротворчій місії.

    Я працював  в центральному апараті МВС, в Управлінні забезпечення прав людини. Після чергової зміни президента України й при появі нового міністра в 2010 році, наш підрозділ був ліквідований. Миротворча місія для мене була можливістю залишитися в системі, але поїхати з країни. Адже я не міг працювати з тодішнім міністром через різні погляди. Й хоча це був вимушений крок, але я не шкодую. Досвід, який я отримав, мені дуже допоміг.


    Юрій Бєлоусов

    Які конфлікти існували на території країн, в яких ви перебували?

    Мартиненко: В Боснії тривала війна. Відбувся розпад Югославії. Сербія оголосила війну Боснії у відповідь на проголошення нею незалежності. До конфлікту долучилася Хорватія, яка вже мала конфлікт з Сербією, але якій  пощастило звільнити свої території від сербських сепаратистів. Хорватія також воювала з Боснією за свою частину території. Це був дуже складний конфлікт, як зовнішній, так і внутрішній. Частково це схоже на те, що відбувається на сході України.

    В Косово ситуація досі залишається не визначеною. Конфлікт виник після проголошення незалежності, яка досі піддається сумнівам й більша частина світу її досі не визнає. Там була запроваджена тимчасова адміністрації ООН, яка згодом передала свій мандат ЄС. Вони намагаються сформувати державу Косово.

    Бєлоусов: У Ліберії була громадянська війна з 1999 - 2003 рік. Це був конфлікт між чинним урядом та повстанцями, який закінчився перемогою останніх. Чинний президент був змушений залишити територію країни. Саме після цього було прийнято рішення про введення миротворчого контингенту до країни. Це був виключно внутрішній конфлікт держави.

    Потрібно розмежовувати різні контингенти ООН. Адже є військовий контингент, а є поліцейський. Спочатку завжди входять військові. Їх завдання максимально розвести сторони конфлікту та забезпечити перемир’я. Коли ж ситуація більш-менш стабілізується, то далі заходить поліцейський контингент, який виконує функції поліції.  Наприклад, в Косово не було свого поліцейського формування взагалі, тому миротворчий контингент щоденно виконував функції поліції. В Ліберії дещо інша ситуація. Там вже були сформовані свої поліцейські сили, тому функція миротворчих поліцейських полягала у відновлені спроможності місцевої поліції. Ми виступали в якості радників. Ми пропонували  велику кількість ініціатив: відбору в поліцію, навчання, стандарти.

    Які функції на вас покладались та з якими труднощами вам довелося зіштовхнутися?

    Мартиненко: Для кожного миротворчого контингенту чітко прописаний свій мандат. Я, наприклад, виконував функції офіцера із забезпечення виборів у Боснії. Також був командиром станції, головним співробітником в штабі Косово. Найважче в будь-якій місії – залишатися незалежним, неупередженим щодо обох конфліктуючих країн. Наприклад, мешканці Боснії дивилися на мене, як на представника слов’янського народу. Тому вони вважали, що я потенційно буду на боці Сербії. Коли, під час служби, я перемістився  в частину до сербів, то мене там зустрічали як свого. При розслідуваннях вони очікували більшої лояльності до сербів, ніж до  боснійців. Справді, дуже важко у повсякденному житті виконувати всі функції відповідно до міжнародних стандартів й не проявляти відкритих емоцій до кожної зі сторін.


    Олег Мартиненко

    Іншим вашим колегам вдавалось залишитися незаангажованими?

    Мартиненко: Не усім. Тому в кожні миротворчій місії існує служба безпеки, яка розглядає усі скарги на миротворця від місцевого населення, перекладачів та персоналу. Наприклад, якщо якийсь миротворець знаходився за зачиненими дверима (до речі, тому в усіх будівлях ООН ви побачите тільки відкриті або скляні двері) з перекладачкою, а вона написала потім заяву про сексуальне домагання, то цьому миротворцю порадять зібрати чемодани та негайно вилетіти до батьківщини. Навіть, якщо не буде доказів цього. Це ганебний факт для національного контингенту. Всі емоції мають залишатися в середині миротворця. Через це свого часу в Косово двоє німецьких офіцерів закінчили життя самогубством. Їм не вистачало спілкування, розрядки. Депресивний стан прогресував та вилився в такий випадок. На моїй миротворчій практиці протягом року на території Боснії фіксувалося близько 200 порушень внутрішньої дисципліни. Це на 20-30 тисяч миротворців. Взагалі не багато, але для миротворців достатньо.

    Також хочу зазначити, що миротворчій контингент добирають дуже ретельно. Потрібно пройти різні перевірки, складні психологічні тести, які зазирають у душу та підсвідомість. Лише після цього можна потрапити до контингенту. 

    Дуже дивно відбувається відбір до миротворчого контингенту в Росії. Окрім бездоганної служби, моральних вимог, відсутності стягнень, потрібно також пройти через Чечню або Карабах. Тобто за своє життя людина має потримати зброю в руках. Ось таке сито застосовувалось для російських міліціонерів.

    Бєлоусов: У моєму випадку особливість полягала в значних змінах клімату. Ліберія знаходиться майже біля екватора: там значне поширення різних інфекційних захворювань, серед яких малярія - просто легкий грип. Тому перед поїздкою до цієї країни потрібно пройти через велику кількість різних щеплень. Багато миротворців перехворіли на малярію й інші захворювання, які в Україні не лікуються взагалі. Тому, мабуть, це був головний виклик. Також не звичним було те, що там лише два сезони. Тобто півроку йшов дощ, інші півроку - сухо.  До всього потрібно було звикати.

    Також були відмінності в розташуванні військових та поліції ООН. Військовий контингент перебував на території військової частини. Тобто всі українці жили разом на загородженій території. А поліцейські були розкидані по всій країні та жили серед місцевих мешканців. Враховуючи те, що в Ліберії була комендантська година, то були певні умови, в яких мають жити поліцейські. Мав бути паркан та охорона. Цікавим є те, що українці не мають працювати разом. Нас було 20 чоловік і ми були розкидані по всіх підрозділах місцевої поліції. Також є обмеження, скільки людей з однієї країни можуть знаходитися в одному підрозділі. У відділі були працівники різних національностей: починаючи зімбабвійців, закінчуючи німцями. Відбувались постійні ротації. До цього також важко адаптуватися. Щойно ти звикаєш до людини, а вона вже їде, приїжджає новий співробітник. Всього були люди з 37 країн і в кожного була різна англійська. Спочатку було важко зрозуміти один одного.

    Звичайно було важко й через те, що ти знаходишся занадто далеко від дому. Наприклад, Німеччина та Норвегія кожні два місяці дають можливість своїм миротворцям їздити безкоштовно додому. Україна такої можливості не дає. Українського миротворця закинули до іншої країни й, наприклад, аж через рік забирають. Добре, що зараз є різні соціальні мережі, Skype, які дозволяють підтримувати зв’язок. Бо це велика проблема миротворців в цілому. Є навіть поняття професійного миротворця - людина опиняється у своєму світі з не поганою зарплатнею та втрачає зв’язки з родиною. Це дійсно велике випробовування,  особливо, коли люди по 3-5 років перебувають у місіях.

    Юрію, ви були у статусі радника. Що важливо було почути місцевій поліції від вас? У чому полягали ваші поради?

    Бєлоусов: У нас було 500 радників і з них вісім відповідали за роботу Міграційної служби. У відділі Міграційної служби, включаючи поліцейських ООН, крім мене не було жодної білої людини. Тому спочатку на мене дивилися з підозрою. Але все залежить від твого ставлення. Якщо місцеве населення бачить твоє, що ти намагаєшся допомогти, то відповідне ставлення буде й до тебе. Не всі долають це випробування. Деякі відчувають, що не можуть працювати в таких умовах та залишають місію.

    Мартиненко: Так, дійсно. Все залежить від особистісних якостей самого миротворця. Був випадок, коли до нашої станції потрапили фотографії, на яких була зображений боснієць похилого віку з ознаками побиття та намальованим сербським хрестом на спині. Сербська поліція цю справу закрила. Вони повідомили, що людина прийшла до них в стані алкогольного сп’яніння й жодної проблеми тут немає. А на спині зображені якісь кола та хрест, які не можна ідентифікувати як сербський хрест. Тоді разом з польськими оперативниками ми приїхали до поліцейської станції та домоглися службового розслідування. Тих співробітників, які мали справу з постраждалим, направили на психофізіологічну експертизу. Адже психіатр мав дати висновок їх належного інтелектуального рівня, який має бути в співробітника поліції. Ця справа набула гучного розголосу, втрутився комісар місії та вийшов на пряму до сербського міністра в Боснії. Справа була розкрита, поліцейських звільнено. Після цього випадку до нашої станції не було жодних претензій з боку місцевої поліції. Вони побачили, що ми працюємо на професійному рівні. Отже,  ставлення місцевих залежить від професійності миротворців.

    Бєлоусов: Хотілося б додати ще однин дуже важливий аспект. Не існує універсальної форми для поліції ООН. Тобто кожний співробітник одягнений у форму своєї країни. Саме тому ти починаєш нести відповідальність за свою державу. Адже тебе сприймають не як Юрія чи Олега, а як українця. І якщо ти дозволив собі расистське висловлювання, некоректну поведінку, то на тебе скажуть «українці». Тому ти починаєш зовсім по-іншому оцінювати свою поведінку.

    З представниками яких країн вам довелося співпрацювати і хто найбільше відрізнявся?

    Мартиненко: Як колишній командир станції можу сказати, що у кожної національності є свої яскраво виражені риси – хороші і погані. Наприклад, німці вирізняються своєю пунктуальністю. Вони не розуміють, як можна прийти в 9:05, якщо назначений час на 9:00. В яких би ти гарних стосунках з ними не був, то на прохання: «Я на службі, але я відійду не надовго в магазин», вони відповідають: «Якщо приїде перевірка, то я змушений буду сказати правду про тебе». В такий момент руки «опускалися».

    Також є національності, які бояться втратити своє обличчя перед колегами. Тому навіть, коли людина  не розуміє команду чи свої функціональні обов’язки,  вона ніколи не прийде за роз’ясненнями чи допомогою.

    Дуже своєрідний гумор мають британці. Пам’ятаю, коли британський начальник штабу на запитання індійського колеги, де краще зберігати документи з важливо інформацією, дивлячись на манишку для подрібнення паперу,  сказав: «Це дуже надійне місце. Ще жоден ворог не прочитав звідси документи». Індійський монітор почав засовувати туди документи, не зрозумівши, що це шредер через його незвичний дизайн. Потім індійський колега схаменувся і з подивом в очах звернувся до свого керівника. Але той усміхаючись, зауважив, «Я гадав, що Індія як колишня британська колонія знає, що таке британський гумор».

    Бєлоусов: У нашій місії було 37 країн. Враховуючи те, що місія проходила в Африці, було багато представників африканських держав. Я б не порівнював нації або країни. Але були досить цікаві випадки. Зокрема, спостерігається різне ставлення до керівництва. Європейці, наприклад, ставляться до начальників, як до партнерів. Якщо ж це представники східних країн, то для них керівник - божество.

    Зараз точиться дискусія про миротворчу місію на Донбасі. На вашу думку, якою вона має бути?

    Мартиненко: Чисто поліцейська місія немає ніякого сенсу. Якщо говорити про операції з дотримання миру, то їх поділяють на чотири категорії: спонукання до миру, встановлення миру (це виконує військовий миротворчій десант), підтримання миру та стабілізація миру (це виконують поліцейські).

    Питання в тому, який мандат буде у цієї місії, де вона саме буде розташовуватись: на лінії розмежування, чи по всій території конфлікту впритул до кордону з Росією. Це – питання політичних торгів. Також місія може оголосити про тимчасову адміністрацію ООН на території, яка зараз знаходиться під окупацією. Ця тимчасова адміністрація не буде підпорядковуватися законам України, оскільки буде відновлювати верховенство права у відповідності до міжнародних стандартів. У разі не відповідності українських законів до міжнародних,  ООН буде наголошувати, щоб в країні працювали саме міжнародні стандарти та вимагати від президента України зміни у законодавстві. Адже коли тимчасова адміністрація ООН піде, то встановлені ними закони мають співпадати на всій території держава, куди увіллється окупована територія. Тобто миротворча місія не дуже зважає на політичних лідерів країни, до якої вона заходить. На її думку, якщо керівники допустили конфлікт в країні, то вони не мають довіри з боку світової спільноти. Не потрібно думати, що миротворці будуть когось підтримувати. Вони буть підтримувати мир у регіоні. На цьому вся взаємодія з ними може закінчитися.

    Бєлоусов: Зараз обговорюють два варіанти. Україна наполягає, що контингент має стояти на державному кордоні, а Росія – що місія має розвести «ДНР», «ЛНР» та українські війська. Я не маю надії, що сторони зможуть домовитися. Я вважаю, що той варіант, коли контингент ООН прикрив кордон, найкращий. І дійсно було б не погано встановити адміністрацію там, щоб стабілізувати ситуацію та передати окуповану територію Україні. Це найдієвіше.

    За яким принципом і хто має добирати миротворців? Росіяни й білоруси можуть бути присутніми у складі місії?

    Мартиненко: Теоретично жодних обмежень не існує. Коли Генеральна Асамблея вирішує, що потрібно вводити миротворчу місію, то Рада Безпеки затверджує мандат місії. Тоді й визначаються якісь критерії. Однак, до миротворчої місії можуть потрапити як представники  Росії чи Білорусі, так і будь-які інші представники, чиї країни є членами ООН. Кожна держава виділяє певну кількість правоохоронного контингенту, відповідно до встановлених квот. Тому серед миротворців ми можемо побачити будь-кого.

    Бєлоусов: З логічної точки зору, сторони конфлікту не мають залучатися до місії. Але так працює ця система. Росія, яка входить до Ради Безпеки, може своїм голосом заблокувати будь-яку країну. В цьому питанні буде багато політики. Важко уявити остаточний список країн. Мені хотілося б, щоб Росії з Білорусією там не було, адже контингент має бути неупередженим.

    Будуть політичні торги та домовленості?

    Мартиненко: Це одна з причин, чому зараз критикують ООН, як організацію, яка віджила себе. Їм потрібно або якісно змінити внутрішню та зовнішню політику, або надати свої повноваження іншим блокам. Також не потрібно дуже сподіватися на озброєний контингент ООН. Адже всі пам’ятають трагедію у Сребрениці, коли голландський батальйон здав територію сербським бойовикам, які потім вбили понад 8 тисяч мусульман. Було вирішено, що голландцям не вигідно скласти свої голови за життя боснійців.

    Це ж відбулося в Африці, коли бельгійський контингент просто відійшов і племена тутсі знову зіштовхнулися з ворогами (геноцид у Руанді. Народність хуту винищувало народність тутсі – Главком). В статуті ООН зазначено, що якщо місія не може виконати свої функції, то може передати їх таким блокам як НАТО та коаліції зацікавлених країн. Наприклад, якщо припустити, що ООН відкличе миротворців через високий ризик для їх життя та передасть свій мандат коаліції зацікавлених країн – Білорусі, Казахстану, Китаю, уявіть, що тоді буде. Тому ООН знаходиться під прицілом жорсткої критики, через недосконалі правила.

    Бєлоусов: Важливо розуміти, що за нас воювати ніхто не буде. Якщо є очікування, що сюди вкинуть миротворчий контингент ООН, який почне воювати з «ЛНР», «ДНР» та Росією, то такого точно ніколи не буде. Принаймні під егідою ООН. Завдання людей, які приїдуть – розмежувати конфліктні сили. Якщо для них буде велика загроза, то місію можуть не направити взагалі. Україні не потрібно розслаблятися. Необхідно готувати збройні сили. Перекласти свою відповідальність на ООН не вийде. Не варто розраховувати, що вони виконають функцію Збройних сил України.

    Мартиненко: Наші проблеми вирішувати ніхто не буде. Жодна держава не відправить свого військовослужбовця на смерть до чужої країни. Прем’єр-міністр повинен буде подавати у відставку, якщо допустить, що його військовослужбовець загине. Навіть у миротворчих цілях.

    Якщо місія буде запроваджена, то якою вона має бути? Що може бути прописано в мандаті?

    Мартиненко: По-перше, має відбутися припинення вогню та складання зброї з обох боків. Після цього мають пройти вибори, які покажуть за кого голосує населення з окупованих територій. Після встановлення влади, будуть ліквідовані всі незаконні збройні формування. Наприклад, Армія звільнення Косова на 90% складалася з колишніх контрабандистів, які здійснювали незаконні перевезення, починаючи від автомобілів й закінчуючи наркотиками та живим товаром. Вони всі прийняли участь в збройному конфлікті з сербськими військами. Після введення адміністрації ООН їх оголосили Армією звільнення Косова, щоб не нагнітати ситуацію ще більше. Протягом 3-5 років люди звикли до свого статусу збройних сил. Тоді спецслужби почали поодинокі арешти тих командирів, які брали участь у злочинах. Таким чином міжнародна спільнота по 1-2 арешти в рік «почистила» Армію звільнення Косова від організаторів кримінальних злочинів. Однак чи спрацює це в «ДНР», «ЛНР», не знаю. Це буде вирішуватися політичними домовленостями самої місії.

    «Терористів» переманювали на свою сторону?

    Бєлоусов: Я хочу пояснити, що таке місія взагалі. Військовий та поліцейський контингент – це лише частина місії, яка забезпечує виконання її функцій. А основний компонент – політичний. Цивільних представників зазвичай більше, ніж військових чи поліцейських. Наприклад, голова миротворчої місії - це найвища посадова особа, яку можна прирівняти до президента тієї території, де розташована сама місія. Ним може бути навіть Спеціальний представник генерального секретаря ООН, як це було в Ліберії. Тобто це цивільна особа, яка виконує мандат місії, який закладений  Генеральною асамблеєю ООН.  У нас не має бути уявлення, що військовий контингент – це десант, який стане на лінії, щоб Україні було добре. Ні, він їде для того, щоб забезпечити виконання миротворчої місії ООН. У заздалегідь узгодженому мандаті буде визначено,  що вони мають робити, в яких напрямках діяти, яка роль військового та поліцейського контингенту. Також потрібно розуміти, що поліцейські та військові будуть підпорядковуватися не президенту країни, а голові миротворчої місії. Політичний блок зазвичай переважає силовий.

    Мартиненко: Якщо тут буде місія ООН, то тут буде і розширена місія ЄС, і безліч міжнародних організацій, і благодійні фонди технічної та гуманітарної підтримки, консультативні організації, які робитимуть  політичний вплив на формування оновленого законодавства на окупованій території. Тобто окрім миротворчої місії ООН тут буде працювати велика кількість міжнародних організацій.

    Бєлоусов:  Хочу зазначати, що для України дуже важлива наявність миротворчої місії ООН. Адже її завданням буде відновлення державного суверенітету, яке відбуватиметься  за допомогою міжнародних стандартів, які було б не погано перейняти й решті України. За стандартами ООН буде вибудовуватися міні-держава. Коли ми  відновимо територіальну цілісність, то ці напрацювання можна використати для подальшої демократизації. Для України це зможе стати певним орієнтиром для розбудови країни. Однак, місія може затягнутися дуже надовго, якщо є ризики дестабілізації. Наприклад, в Ліберії місія, яка була встановлена у 2003 році, триває й досі. Тому важливо зрозуміти, що це може тривати довгий період часу.

    Чому в Ліберії ніяк не можуть навести лад?

    Бєлоусов: Особливості політичного контексту тієї чи іншої країни.

    Мартиненко: Не варто відкидати саботаж політиків. Наприклад, в Боснії, Хорваті, Сербії правозахисники зібрали близько 150 тисяч підписів за встановлення комісії з примирення. Передбачалося, що історичні факти конфлікту будуть розголошені, президенти вибачаться один перед одним за своїх попередників й конфлікт буде завершений. Однак угода про цю комісію досі не підписана. Пройшло вже чотири роки. Ті стандарти ООН, які приносить місія, часто не співпадають з місцевим менталітетом, викликають відторгнення.

    Наведу приклад. Є буклет «Розіп’яте Косово». Це фотозвіт про православні сербські церкви, які були знищені косоварами під час боротьби за незалежність. Вони підривали ці церкви попри захист Французьким іноземним легіоном та міжнародним миротворчим контингентом. Це був неприємний буклет для косовської влади. Я не виключаю того, що з’являться яскраві матеріали, про злочини наших збройних сил. Це буде дуже неприємно для нас, але ж миротворча місія так і працює. Вона не приймає жодну зі сторін. Ми маємо прийняти стандарти, які вони приносять або залишатися тією Україною, яка допустила цей конфлікт.

    За яких умов миротворчій контингент може використовувати зброю?

    Бєлоусов: Знову повторюся, що є різні місії. Наприклад,  в місії, де перебував Олег, поліція ООН виконувала функції звичайної поліції, тому вони були озброєні. В Ліберії ми були радниками й нам заборонялося мати будь-які засоби захисту. Але зрозуміло, що військовий контингент не закинуть до самого виру подій без озброєння. Завдання військового та поліцейського контингенту – це забезпечення виконання функцій місії. Лише мандатом буде визначатися, яка зброя потрібна, скільки її має бути і т. д. Не потрібно думати, що силовий контингент ООН буде стріляти по всьому, що рухається. Є дуже чіткі регулювання до застосування зброї.

    На який мандат ми можемо розраховувати? Чи буде цей мандат на виконання пунктів  Міських угод?

    Мартиненко: Мінські домовленості не мають жодного відношення до мандату місії ООН. Оскільки він встановлюється Радою безпеки за рішенням Генасамблеї. Рішення про прийняття мандату може розтягнутися на півроку. Введення озброєного контингенту, який змусить припинити перестрілку – це також дискусійне питання. Адже жодна держава не хоче посилати своїх людей на смерть.  В цьому немає жодного політичного сенсу.

    Бєлоусов: Ні для кого не секрет, що стороною конфлікту виступає Росія. Впевнений, що якщо Росія буде категорично проти, то ми не будемо мати миротворчої місії на окупованих територіях. Тут виникає абсурдна ситуація, коли ворог, який є в складі Ради Безпеки, має можливість вирішувати долю миротворчої місії. Ось це і є слабкість структури ООН. Тому потрібно знайти таку модель, яка  задовольнить конфлікт інтересів  трьох сторін – України, Росії та міжнародного товариства. Як я вже зазначав, Україна хоче, щоб військові ООН стояли на кордоні, а Росія – щоб розмежували ЗСУ та «ЛНР», «ДНР». Поки ми будемо на цих позиціях стояти, то не будемо мати миротворчої місії взагалі. РФ аргументує свою позицію тим, що, якщо ми поставимо війська на кордоні, то Україна зайде й знищить «ДНР», «ЛНР».  Тому, на мою думку, має бути запроваджена Адміністрація ООН. Варто розуміти, що як ми не хотіли б, а швидкого вирішення проблеми не буде. Ми маємо йти на компроміси.

    Наталія Малиновська, Анна Скалій, «Главком»

    Читайте також матеріал Главкома Посилена Місія ОБСЄ на Донбасі. Як це працюватиме?
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ