Господарює і сидить у TikTok: 75-річна Марія Ожиндович мешкає сама на хуторі в гірському селищі
Жінка сушить фрукти на зиму, доглядає за тваринами й не уявляє життя без руху
75-річна Марія Ожиндович мешкає сама в хаті на хуторі в гірському селищі Бойки, що на Івано-Франківщині. Вона народилася там у червні 1951 року, а в жовтні того ж року її сім'ю заслали на Сибір. Там Марія провела своє дитинство. Після 13 років заслання родині вдалося повернутися у рідні Бойки. Про своє життя у гірському селищі, де всього 11 хат, заслання у Сибір, роботу у Німеччині та господарські будні Марія Ожиндович розповіла «Суспільному», інформує «Главком».
У Марії Ожиндович немає ані дітей, ані чоловіка. Пенсіонерка доглядає за своїм будинком і територією довкола нього: косить траву, садить город та вирощує фруктовий сад. Всіма харчами жінка також запасається сама — двічі на тиждень долає відстань у майже 6 кілометрів до села Манява, де є найближчий магазин. Худобу жінка вже не тримає, однак має кількох котів та собаку.
У Марії Ожиндович – пʼять телевізорів, але жоден із них не працює. Тому жінка слухає радіо, виписує кілька газет, а ще має телефон і проводить час у соціальних мережах.
«Я до першої-другої ночі в інтернеті сиджу. І так не можу спати. Доведеться рано вставати, а я сплю, бо в інтернеті до другої години сиділа. От я маю Facebook, Messenger, Viber, TikTok. Найбільше люблю Facebook, бо там таке розказують життєве. То я собі дивлюся. Та де ж скучно? Я не раз дивлюся в інтернет – та й засну. А зранку так літаю, як в окропі, бігом. Не знаю, до котрої роботи братися», – каже пенсіонерка.
За словами Марії, її родину вислали через підтримку українського підпілля. Коли до них у ліс приходили повстанці, їм давали їжу, адже ті були голодні. У жовтні 1951 року сім’ю вивезли до Сибіру товарними вагонами. Там родина провела 13 років.
Марія згадує, що в дорозі було холодно, а умови були важкими. На засланні батько працював на лісозаготівлі, а мати бралася за різну роботу. Родина не мала грошей і часом ледве знаходила їжу. Жінка згадує, що батько приносив кукурудзяну крупу, її варили на воді, бо молока бракувало. «Ми ледве вижили», – розповідає вона.
До школи дівчинка пішла з труднощами: вдома говорила українською, а вчителі не розуміли її мови, тому залишили на другий рік.
«А ти думаєш, хто Сибір підняв? Не українці? Українці. Якби не українці, то до цих пір би там глуш була», – каже Марія.
У дорослому житті Марія працювала, зокрема, у Німеччині – у Франкфурті-на-Одері та їздила до Берліна. Там їй пропонували залишитися, однак вона вирішила повернутися до рідних.
Тепер жінка живе в селі й веде активне господарство. Сама косить траву, садить картоплю, вирощує топінамбур, збирає яблука, груші та горіхи, які сушить на зиму. Нарікає хіба на те, що допомагати нікому: «Робити нема кому, а їсти є кому».
До міста по продукти Марія дістається пішки й автобусом, який ходить лише в базарні дні. Каже, що в селі треба працювати, аби щось мати. А ще жінка любить тварин: доглядає за собакою Барсіком і кількома котами, які, за її словами, самі прийшли до її двору.
«Я не сиджу, я в русі. Як той казав, рух – це життя. Хто більше рухається, той довше живе», – говорить 75-річна Марія.
Нагадаємо, в українських Карпатах, на краю Чернівецької області, поблизу кордону з Румунією, є унікальний хутір Перкалаба, перші згадки про який датуються ще 1900 роком.
Також Пересопниця – невелике село у Дядьковицькій громаді на Рівненщині, яке знають далеко за межами області. Саме тут 29 серпня 1561 року завершили написання Пересопницького Євангелія – унікальної рукописної пам’ятки, яку називають українською першокнигою. Цьогоріч їй виповнюється 465 років. Водночас тут дедалі менше людей, закритий фельдшерсько-акушерський пункт, скорочується кількість молоді, а багато будинків стоять порожні.
Коментарі — 0