рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Святослав Вакарчук: Я змінюватиму країну, мене ніхто у цьому не зупинить

    інтерв'ю
    • Юлія Тунік
    • Розсилка
    Святослав Вакарчук зустрівся зі студентами Києво-Могилянської академії - Святослав Вакарчук: Я змінюватиму країну, мене ніхто у цьому не зупинить
    Святослав Вакарчук зустрівся зі студентами Києво-Могилянської академії
    Фото: Главком

    Вакарчук про небажання іти у владу, але готовність у будь-який спосіб змінити країну

    Про Святослава Вакарчука як про можливого кандидата у президенти заговорили рік тому. І вже скоро соціологи почали включати його у свої рейтингові дослідження. У листопаді 2017-го кілька соціологічних центри - КМІС, SOCIS, «Рейтинг» і Центр Разумкова опублікували результати опитування, згідно з якими відомий, у тому числі далеко за межами України співак, з підтримкою 12,1% увійшов до трійки найпопулярніших політиків. Тоді Святослав одразу спростував свої президентські амбіції, навіть виступив зі спеціальним телезверненням з цього приводу.

    Вакарчук у часи Ющенка був депутатом, але скоро добровільно склав мандат. Однак тепер чимало вітчизняних експертів прогнозують продовження його політичної кар’єри уже в іншій ролі. Під час вчорашньої зустрічі з українською молоддю відповіді Святослава на запитання про президентські амбіції були вже не такими однозначними, як у грудні минулого року. «Застосовуватиму той спосіб для зміни країни, який буде найефективнішим для цього і ніхто мене у цьому не зупинить», - каже він. І тут же намагається дезавуювати свій фальстарт: «У мене немає, не існує владних амбіцій». І уникає уточнюючих запитань на кшталт, а якщо для зміни країни буде потрібно очолити державу…

    Нині співак навчається у Стенфордському університеті за Ukrainian Emerging Leaders Program (Програма підготовки нових українських лідерів). Принаймні про це йдеться на офіційному сайті університету. Зізнається, що вирвався до України спеціально, щоби зустрітися зі студентами Києво-Могилянської академії, яку вважає фундаментом майбутнього України.

    Під час зустрічі Вакарчук говорив про українських політиків-невдах, свій президентський рейтинг, навчання у Стенфорді, радикальні настрої в українському суспільстві та про те, як повернути окупований Крим та Донбас.

    На початку виступу співак зізнався, що приїхав на метро, аби не спізнитися. Студенти, які прийшли на зустріч усіляко підтримували лектора, часто аплодували йому. Тому це все нагадувало черговий концерт Вакарчука. Завершилася зустріч рок-музиканта та громадського діяча у кращих традиціях музичного шоу – одна зі студенток сказала, що хоче виконати давню мрію і заспівала пісню «Океана Ельзи», а Вакарчук підспівав дівчині.

    «Главком» зібрав головні тези, озвучені Святославом Вакарчуком учора ввечері.

    Про те, як і чому потрапив до президентських рейтингів

    Ситуації, коли 60% населення не хочуть голосувати ні за кого, або кажуть, що не підуть на вибори – страшні і загрозливі. Вони бувають, або перед великими позитивними змінами, або перед великими потрясіннями. У Веймарській республіці, яка передувала нацистській Німеччині, люди зневірилися у політиках. Це небезпечно, коли більшість у країні не мають політика чи політичну силу, яку вони готові підтримати… Від того, хто з нинішніх українських політиків візьме владу, а хто залишиться в опозиції, не так багато зміниться. Вони 26 років то у владі, то в опозиції, і прізвища в основному усі ті самі. Люди від них починають змучуватися не тільки тому, що вони нічого не роблять, а тому, що ви, молодь, інших і не бачили. От тоді політтехнологи, аналітики, експерти починають шукати інших людей. Для того, щоб запропонувати людям нові обличчя, ці обличчя повинні бути впізнаваними. Це по-перше. По-друге, ці нові люди повинні мати певний рейтинг довіри, тобто те, що політологи називають відсутністю політичного негативу. Їм (політологам) все одно, прізвище такої людини Мелешевич (Андрій Мелешевич, президент Києво-Могилянської академії), Вакарчук, Петренко, чи Іваненко. Політики потім дивуються, чому той чи інший потрапляє до рейтингів. Хлопці і дівчата, ви самі в тому винні. Тому відповідь на запитання «Звідки взялося, що Святослав Вакарчук у рейтингах?» є у наших шановних політиків. Саме вони винні в тому, що Святослав Вакарчук з’являється в рейтингах. Я можу пишатися тим, що свої 42 роки я прожив так, що мене можна включити до президентських рейтингів. Я прожив достойно, чесно, ніколи не прагнув влади. Я був першою людиною в Україні, яка добровільно відмовилася від влади. Тому вона мене не цікавить. У мене немає, не існує владних амбіцій. Я застосовуватиму той спосіб для зміни країни, який буде найефективнішим для цього, і ніхто мене у цьому не зупинить.


    Святослав Вакарчук
    Під час зустрічі Вакарчук говорив про українських політиків-невдах

    Найбільший досвід від відвідин Стенфорду

    Мій товариш-журналіст каже, що не потрібно нам вигадувати велосипед і говорити про «свій унікальний шлях», оскільки це буде популізмом. Я не вірю політикам, які кажуть, що не потрібно наслідувати Захід, оскільки у нас свій унікальний шлях… В той же час я не вірю, що існує хоча би одна країна на Землі, чий шлях Україна може скопіювати і отримати той самий результат. Як би іронічно це не звучало, нинішні політики, які не хочуть ніякого унікального українського шляху, насправді були в одному праві: наш єдиний вихід – іти своїм шляхом, але використовуючи найкраще, те, що зробили усі інші країни. Придумати новий велосипед не вдасться. Але створити свій, взявши колеса в одному місці, трансмісію в іншому, кермо у третьому, сідло у четвертому, а клаксон у п’ятому – можливо. Саме у цьому полягає задача державного діяча… Україна не пройде шляхом ані Польщі, ані Сінгапуру, ані Естонії, ані Південної Кореї, ані Грузії, ані Ізраїлю. Всі шляхи, які пройшли ці країни підходили конкретно для них. Україні не підійде жоден з них. Державні діячи мають бути достатньо мудрими і щирими у бажаннях змінити країну, щоби знати, що найкраще можна було би взяти з кожної країни.

    Мій найбільший інсайд, який я отримав у Стенфорді, – це розуміння, що легких шляхів не буває. Всі політики та спеціалісти, з якими я там спілкувався, сходяться в одному – Україна не безнадійний випадок. Бували країни, які виходили із значно складніших ситуацій. Проте ми в Україні маємо домовитись, чого ми хочемо.

    Досвід Південної Кореї і Естонії для України

    Є приклад Південної Кореї і Естонії, країн, які значно успішніші за нашу. Перша з них давно належить до розвинутих, інша років за 10 там буде.

    Великою проблемою Південної Кореї було дуже бідне і неосвічене населення. Але була у них одна перевага – японська бюрократія, які існувала в країні, незважаючи на інші негативи японського панування. Як долали кризу у Південній Кореї? В прямому сенсі там роздали землю бідним селянам. Тобто земля, яка спочатку належала японським землевласникам або великим корейським землевласникам, які співпрацювали з японською владою, була неринковим методом у них відібрана і відійшла у вигляді паїв звичайним людям. Це зробили для того, щоби підняти функціонування ринку. А також для того, щоби бідні люди, які фізично не мали можливостей навчити своїх дітей стали заможнішими, мали змогу платити за їхнє навчання. Це дало свої плоди. За одне покоління виросла інша категорія людей. Через революції і військові перевороти вони дійшли до ситуації, коли збудували суспільство середнього класу, яке саме почало створювати суспільний запит на зміни. Найбільші економічні зміни у Кореї почали відбуватися у 70-х – 80-х і 90-х роках минулого сторіччя.

    Інший приклад – Естонія. У 1991 році у них були освічені й розумні люди із високим середнім рівнем життя. Але головним мінусом у них була стара радянська бюрократія. Тобто повністю протилежні проблеми від Південної Кореї.

    Естонія відкрила ринок на початку 90-х, що стало шоком для неї. Шведські, фінські компанії зайшли і швидко почали домінувати. Влада Естонії натомість звільнила усіх радянських чиновників, або більшість із них, заповнивши вакансії молодими, освіченими людьми, які закінчили університети, дехто приїхав з-за кордону. Не страшно, що хтось із них не мав досвіду. Головне – аби не було шлейфу негативного досвіду, який тягнувся зі старих бюрократій. Такий підхід спрацював. Якби вони того всього не зробили, не стали би сьогодні першою пострадянською країною, яка може похвалитися IT-гігантами, яких вона створює, починаючи зі Skype. Я мав можливість у Стенфорді кілька разів поспілкуватися з одним із викладачів цього вузу, Тоомасом Ільвесом, який протягом 10 років був президентом Естонії. Так от, він розповів, що на початку змін у країні вони з колегами сіли, добре подумали, проаналізували те, що залишила їм історія, проаналізували сильні і слабкі сторони й почали рухатися вперед. Успішними їх зробила дуже сильна любов до своєї країни.

    Про те, як повернути Крим та Донбас

    Ви пам’ятаєте з історії, що трапилося з Німеччиною після Другої світової війти. Німеччина була розділена, Схід Німеччини був окупований радянською армією, на цій території постав сателіт Радянського Союзу – Німецька Демократична Республіка, а західна Німеччина, яка на той час була окупована США, Англією та Францією почала своє життя як ринкова ліберальна демократія. Очільник ФРН, відомий державний діяч, канцлер Конрад Аденауер тоді сказав: «Німеччина була, є і буде єдиною. Ніхто нас ніколи не розділить. І ми ніколи не змиримось і не визнаємо того факту, що хтось забрав у нас нашу територію. Що нам потрібно, щоб повернути частину країни? Працювати, працювати та ще раз працювати.  Сьогодні єдине, що ми можемо зробити для створення єдиної Німеччини – зробити так, щоб наша країна була найкращою у регіоні, щоб ми стали багатими, сильними. І це той шлях, який колись зробить нас єдиними».

    Пройшло 50 років, і в 1989 році Берлінська стіна впала. Я вважаю, що це єдина стратегія, яка стовідсотково вірна. Можуть бути варіанти, які доповнюють цю стратегію, але без цього ми ніколи не повернемо ні Криму, ні Донбасу, тому сьогодні наше завдання зробити так, щоб та територія, яку ми контролюємо, почала різко багатшати, зростала сила української армії, щоб Україна почала бути прикладом успіху. Це дозволить повернути наші території набагато швидше, легше і найголовніше – це реалістичний сценарій, в який я вірю.



    Про зневіру українців у владі

    У момент люті і розпачі людина ніколи не приймає виграшних рішень. Я кожного дня бачу, чую, відчуваю настрої людей – вони готові до так званої коліївщини. Це небезпечні емоції. Потрібно стискати кулаки та йти в спортивний зал, а не брати палицю і з люттю йти на твоїх образників, які сьогодні, можливо, сильніші за тебе. Якщо тренуватись у спортивному залі щодня, можна зробити у якийсь момент так, щоб таких речей більше не ставало. Нам потрібно кожного дня робити себе сильнішими. В якийсь момент ви побачите, що нас багато у цій країні. Ви ніколи не знаєте, чи виграєте, але якщо ви не хочете виграти, то навіщо витрачати своє життя на беззмістовне споглядання? Тоді можна їхати в інші країни. Треба змінювати країну за будь-якої можливості. Не будуть давати можливості добром, заберемо силою.

    Про асиміляцію українців

    Українці як нація формувалась великою мірою селянським середовищем, оскільки Україна до 1917 року не існувала як незалежна держава, а потім мала короткий момент існування. До 1917 року вона була частиною то двох, то трьох імперій, і найкращі, розумніші люди потрапляли до еліти цих імперій і асимілювались. Якщо подивитесь на вклад української нації до Російської імперії, ви будете здивовані, як багато там українців. Дехто себе ідентифікував як українець, а дехто – ні, але їх було дуже багато. Те саме було під час Радянського Союзу, коли найкращі люди притягувались до Москви. Зараз країна відчуває наслідки цієї історії. Проте через два-три покоління без великого притягувача починає кристалізуватися в країні власна еліта.

    Про українське село

    Україна не буде селянською нацією. Це світовий тренд. Все менше і менше людей потрібно задля того, аби працювати на полі. Навіть зараз молодь з українських сіл, особливо у центральній та західній Україні, масово виїздить. Тому що Україна не дає їм нових можливостей, а залишатися в такому становищі, як їхні бабусі та дідусі вони не хочуть. Ми маємо збудувати таку країну, в якій не буде різниці – село це чи місто.


    Святослав Вакарчук
    Святослав Вакарчук зізнався, що приїхав на метро, аби не спізнитися на зустріч

    Про радикальні настрої у суспільстві

    На корені рубайте дискусії, в яких звучать слова про розстріл влади. Я розумію, що люди використовують різну риторику і у нас є різні емоції, але не можна дозволяти собі навіть проговорювати ці слова, тому що в якийсь момент, коли ми звикнемо до слів «розстріляти», це може стати правдою, а ніхто на це не відреагує, це може стати трагедією. Це слова розпачі і злості, які приводять до програшу. Багато хто з політиків маніпулює цими настроями, аби показати, що ми в небезпеці, тому треба міцно тримати владу. Саме тому я пропоную цю дискусію в таке русло навіть не повертати.

    Про українську і американську системи освіти

    Кращі університети знаходяться зараз в США – це великі приватні установи з величезним фінансуванням і великим конкурсом та великими науковими можливостями. Як на мене, там величезний розрив з середньостатистичними університетами і топовими. З іншого боку, є країни, де значно рівніший середній рівень знань, але вони не мають Гарвардів.

     В Україні проблеми на всіх фронтах освіти. Насамперед я би сконцентрувався на початковій, шкільній та середній освіті, тому що саме там починаються найбільші проблеми.

    В Україні 80% випускників вступають у вищі навчальні заклади. Це відбувається тому, що існує так зване державне замовлення, і університетам вигідно тримати свої квоти, бо держава за бюджетників виплачує університетам кошти. Виходить, ми бігаємо за кількістю студентів, а не за якістю освіти.

    Нам треба збільшувати вагу університетів як дослідницьких центрів. У нас є штучний поділ на академію наук та університети. У викладачів, які займаються наукою, є більше шансів поділитись своїми унікальними знаннями.

    Міністерство освіти насправді робить багато хороших речей. Є люди, які пробують робити реформи, проте люди недооцінюють масштаби проблем і одразу прагнуть результатів. На результати потрібен час. Добре розбирайтеся, що пропонують вам реформи та люди, які впроваджують їх.

    Юлія Тунік, «Главком»


    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

    Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies