Кінець соціал-демократії?

Cправжній соціалізм, машкара комунізму, закінчився з падінням Берлінського муру, що розкрило тиранію й убозтво в тому «пролетарському раю» – це ще одна з його личин. Та це не стоїть на заваді тому, аби він знову виникав під іще розмаїтішими масками в найбільш віддалених місцях, руйнуючи багаті країни (гляньте на Венесуелу), і навіть в Іспанії він продається. І купується. Та це інша історія. Та, яку я хочу розповісти вам нині, – це історія демократичного соціалізму, соціал-демократії, щасливого поєднання свободи, справедливості і процвітання, яке вже півсторіччя настільки превалює на Заході, що консерватори перейняли значну частину його рецептів, аби мати змогу правити. Утім, вже від якогось часу соціал-демократія почала прискорено занепадати, що не тільки відсуває її від влади, а й загрожує її існуванню. Чим це зумовлено? Та тим самим: що в неї не сходяться рахунки; що рай, обіцяний «державою благополуччя», перетворюється на «державу неблагополуччя»; тим, що неможливо працювати щораз менше і заробляти щораз більше; соціальним захистом від колиски до могили, безкоштовним навчанням і вищими пенсіями – з тієї простої причини, що є азіатські велетні (не лише Китай, але також Індія, Південна Корея, Тайвань та інші «тигри»), які продукують так само добре, як ми, але значно дешевше. Велика криза 2008 року, яка продемонструвала банкрутство, в якому жила більшість європейських країн, означала кінець соціал-демократичної мрії і необхідність внести болючі корективи – якщо ми хотіли жити принаймні пристойно, хоча й не з такою помпою, як раніше. Погано те, що до доброго звикаєш швидко, а до поганого звикнути важко, якщо взагалі звикаєш. Середній клас зробився пролетаріатом. Чи поїхав до Азії. Викладу вам ситуацію, в якій перебуває соціал-демократія в країнах довкола нас: 

Франція: там вона мало не зникла на останніх виборах, набравши близько 6% голосів після президентства Олланда, і нині є «маленькою партією» без великих амбіцій. Свідомий цього Макрон заснував цілком нову політсилу зі значною часткою популізму – хоча «жовті жилети» нагадали йому, що обманути їх нелегко, тоді як великі фігури зникли чи емігрували, як, наприклад, Вальс.

Німеччина: після тривалого періоду співжиття при владі з ХДС, в якому вона потроху слабшала, СДП почала швидко занепадати, через що втратила половину голосів, а її лідер Андреа Налес була змушена піти у відставку. На минулих загальних виборах її обігнали «зелені», і стало помітно, що вона втрачає силу не лише серед молоді, а також серед дорослих і пенсіонерів, тоді як «Альтернатива для Німеччини» (AfD) добивається успіху серед усіх прошарків населення, особливо там, де була Східна Німеччина (НДР). Ситуація є настільки загрозливою, що знадобилося об’єднання всіх решти політичних сил, щоби запобігти тому, аби Герліц, одне з найбільш значущих для неї міст, минулих вихідних потрапив під владу AfD.

Італія: до політичного хаосу, який панує в цій країні, додається економічний – з какофонією голосів і абревіатур, якої, схоже, добиваються, щоб обманути один одного і всіх решта. Хоча поступ Ліги, яка поєднує популізм із ксенофобією, є таким же очевидним, як піке лівиці – настільки, що багато з її феодів стали феодами Сальвіні, а його міністри вже є не антибіженцями, а антиєвропейцями.

Португалія – єдина країна, де лівиця твердим кроком йде вперед, пропонуючи безпеку не тільки своїм мешканцям, а й багатьом іноземцям (як-от Мадонні), які шукають спокою для себе і для своїх грошей. Та річ у тім, що португальська лівиця – трохи дивна лівиця, яка пропонує кожному, хто має житло в країні і проживає в ній понад шість місяців на рік, 10% податків на доходи – справжня халява. Знаю одного американця, який жив в Іспанії, а тепер живе там.

У скандинавських країнах парадигма соціал-демократії також зазнала занепаду – настільки, що втратила владу у деяких з них, наприклад, Норвегії чи Ісландії, або тримається при ній на волоску, як у Фінляндії, де на останніх виборах здобула лише 0,2% переваги над крайньою правицею. Проте в Данії Метте Фредріксен нещодавно здобула явну перемогу над консерваторами з програмою, яку означує як соціал-демократичну, ставши на «захист держави добробуту і соціальної справедливості», як вона це робила все життя. Але якщо ми візьмемось вивчати її соціал-демократію зблизька, то побачимо дещо шокуюче. Після того, як вона критикувала тих, хто віддає своїх дітей до приватних шкіл, і палко обстоювала державну школу, через роки виявилось, що вона відправила своїх нащадків до приватної школи. Розгорівся колосальний скандал, а Метте довелося визнати факти і виправдовуватися, що вона «змінила думку щодо цього питання». Ті, хто думають, що в скандинавських країнах за такі речі карають виключенням із політичного життя назавжди, помиляються, бо пані Фредріксен не тільки залишається в політиці – були викриті ще один гріх чи грішок в такому ж стилі. Як діяч лівиці вона мала би виступати за прийняття іммігрантів, які прибувають у Данію після одіссеї в Середземному морі і перетину Європи. Однак зверніть увагу на рішення, яке вона їм пропонує: «Нинішня система притулку розвалилася. Для контролю за напливом і забезпечення того, аби менше людей топилося в Середземному морі, Данія мусить заснувати центр прийому поза Європою». Ви прочитали добре: «поза Європою», тобто в Туреччині (спроби вже були), в Лівії, Тунісі, Марокко – будь-де, тільки не в Європі, якщо тільки ця датська соціал-демократка не обмежує Європу її північною частиною і не натякає, аби ці «центри прийому» були в Греції, Італії чи Іспанії. І вона не тільки каже це, вона готова і далі вводити це в практику, бо в 2015 році прийняли тільки третину іммігрантів, які прибули в Данію, а через два роки – половину з них. Ба більше: нова прем’єр-міністр не приховує свого неприйняття паранджі в громадських місцях на мусульманках, які приїздять, і що є ще полемічнішим – підтримує норму прикордонної поліції конфісковувати коштовності та інші цінні предмети, які везуть із собою іммігранти, аби оплачувати видатки, які вони спричиняють для країни.

Це ніяка не соціал-демократія! Ось перше, що спадає на думку, коли читаєш такі речі. Якби це сталося в Іспанії, то крики чули б якщо не в Копенгагені, то точно в Парижі – із серйозною нагінкою від Макрона. Та не думайте, що таке діється лише в Данії. Експерти зі скандинавської політики попереджають, що соціал-демократичні партії «роблять розворот до центру, аби захистися від наступаючої правиці». До центру? Я б сказав, що радше до Сальвіні. Тоді як в Іспанії Іґлесіас просить про розворот уліво. Отже тут ми, замість іти вперед, йдемо назад.

José María Carrascal
¿Fin de la socialdemocracia?
АВС, 20.06.2019
Зреферувала Галина Грабовська