Конституційна розтяжка для ЗСУ

Перше непевне визнання «агресії» проти України з боку РФ зафіксовано в українському законодавстві в указі тоді ще в.о. президента від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію».

22 липня 2014 року вже Верховна Рада у своїй заяві «Про трагічну загибель людей внаслідок терористичного акту над територією України» чітко говорить про «агресію Російської Федерації проти України».

21 січня 2015 року Верховна Рада України прийняла Звернення до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

21 квітня того ж року єдиний законодавчий орган України схвалив заяву «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

25 червня 2015 року вже Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалює резолюцію «Зниклі особи під час конфлікту в Україні», в якій чорним по білому фіксує факт «російської агресії в Україні». Після цього ПАРЕ як мінімум двічі у своїх резолюціях (зокрема № 2132 від 12 жовтня 2016 та № 2145 від 25 січня 2017 року) вживає вираз «російська агресія в/проти України» (Russian aggression in/against Ukraine).

Врешті-решт 4 жовтня 2017 року президент вносить до ВР проект закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях», де словосполука «російська збройна агресія проти України» (до речі, чому не агресія РФ, а саме «російська»?) повторюється з десяток разів.

Тобто бачимо, що і Верховна Рада України, і Парламентська Асамблея Ради Європи, і президент України вже четвертий рік не тільки риторично, а й юридично стверджують, що має місце факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

 Факт насправді очевидний, який не бачить хіба що сліпий. Бодай тому, що анексії без агресії не буває.

А тепер подивимось в Конституцію України, що має зробити глава держави і Верховний головнокомандувач у разі вчинення військової агресії проти нашої держави? Пункт 19 частини першої статті 106 Конституції дає однозначну відповідь на це запитання - президент «у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань». Пункт 9 частини першої статті 85 Основного Закону додає, що рішення про застосування ЗСУ за поданням президента має також схвалити Верховна Рада України.

Можу навіть припустити, що хтось тлумачитиме зазначені норми як право, а не обов’язок президента. Хоча це і не узгоджується з словами присяги, який переможець президентських перегонів складає перед тим, як очолити державу: «Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України» (ст. 104 Конституції) та його статусом «гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності України» (ст. 102 Конституції). Але припустимо, що президенту, який за сумісництвом є Верховним головнокомандувачем ЗСУ, видніше, коли застосовувати, а коли ні Збройні Сили України.

Але Конституція однозначна в тому, що рішення про використання Збройних Сил України «у разі збройної агресії проти України» приймає Президент і тільки Президент, а до того ж його ще має схвалити Верховна Рада. І тут не позаздриш ЗСУ, оскільки факт «збройної агресії» з боку РФ у законодавчих актах зафіксований, застосування Збройних Сил для «оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності» (як це і передбачає ст. 17 Конституції) відбувається, а от рішення Президента про застосування ЗСУ, як втім і «інших військових формувань», а також передбаченого Конституцією схвалення цього рішення парламентом досі немає.

Це означає, що у Муженка є всі шанси - у разі зміни влади – піти слідами Лавриновича і бодай тимчасово змінити просторий кабінет на клітку в залі суду. І не тільки у Муженка, а й у всього вищого командування Збройних сил України, яке використовує армію на сході України без достатніх на то правових підстав. А потім вже Турчинов доводитиме, що Законом «Про боротьбу з тероризмом» (який передбачає застосування ЗСУ за рішенням керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України) можна обійти чіткі і однозначні приписи Конституції України. І що керівник АТЦ генерал-полковник СБУ Валерій Маліков може давати накази Головнокомандувачу ЗСУ генералу армії України Віктору Муженку вивести військовослужбовців з казарм та послати їх на східний фронт.

І справа прикордонника Сергія Колмогорова, якого Приморський суд Маріуполя нещодавно засудив до 13 років ув'язнення, - лише перша ластівка і сумний, хоча й логічний наслідок підміни політичними іграми виконання чітких і однозначних конституційних норм.

Тому за такого Верховголовверха дії бійців ЗСУ в зоні проведення т.зв. АТО не більш конституційні за дії добровольчих формувань на кшталт УДА, які з одного боку прямо заборонені ч. 6 ст. 17 Конституції, яка говорить, що «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом», але з іншого є однією з форм виконання конституційного обов’язку кожного громадянина «захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України» (ст. 65).

Я розумію, що узаконити щось на кшталт естонського «Кайтселийта» (добровольчі воєнізовані формування територіальної самооборони), як і вільне володіння зброєю, владі лячно. Бо вільних, вишколених, злагоджених та озброєних громадян не заженеш у казарми, не купиш їхню лояльність простим підвищенням зарплатні, і про їхню підтримку не домовишся з Аваковим.

Але чому, безкінечно повторюючи слово «агресія» на всіх можливих і неможливих трибунах, президент досі не видав указ про застосування ЗСУ, як це недвозначно приписує зробити Основний Закон у разі збройної агресії проти України, і не вніс його для схвалення до ВР? Навіщо ставити під сумнів законність того, що роблять військовослужбовці ЗСУ на сході України?

В мене тільки одна логічна відповідь на це геть не риторичне питання і вона сумна. У такий спосіб президент намертво прив’язує до себе особисто і своїх політичних перспектив вище керівництво Збройних сил України. Мовляв, якщо до влади прийде опозиція, вас можуть посадити. Тому робіть все, аби я переобрався на другий строк. Був би радий помилитися, але поки не бачу інших переконливих версій.

Геннадій Друзенко, юрист-міжнародник