Кримсько-український союз: битва під Жовтими Водами

На захист своїх прав козаки повставали проти Речі Посполитої регулярно і так само регулярно зазнавали поразок. Будучи неперевершеними піхотинцями, запорожці не мали справжньої кавалерії. Поляки ж, навпаки, сподівались на важку кінноту – легендарні «крилаті гусари», здатні взяти гору над будь-якою піхотою: московською, турецькою, шведською та українською. Єдиним способом нейтралізувати перевагу поляків на полі бою було залучити чужу кавалерію. Але охочих воювати з Річчю Посполитою було небагато – в середині 17 століття ця держава була сусідам не по зубах.

Вождю чергового повстання, що розгорілось навесні 1648 року, Богдану Хмельницькому вдалось вирішити цю проблему. Він звернувся по допомогу до єдиної сили, яка не боїться спровокувати поляків – до Кримського ханства. На початку весни Хмельницький і хан Іслам Гірай III уклали не перший, але найзначніший із кримсько-українських союзів. У Бахчисараї залишився син Хмельницького Тимофій, на допомогу Богдану вирушив чамбул (загін) перекопського намісника Тугай-бея.

Підсумок союзу між Військом Запорозьким і Кримським ханством мав три важливі моменти. По-перше, на тактичному рівні кримська кіннота могла допомогти нейтралізувати польську перевагу в кінноті. По-друге, на стратегічному рівні Україна убезпечила свої тили від можливого кримського вторгнення під час війни з поляками. І по-третє, на геополітичному рівні виступ Хмельницького переставав бути заколотом звичайного польського підданого проти Корони і перетворювався на міжнародний конфлікт.

22 квітня 1648 року із Запорізької Січі Хмельницький і Тугай-бей рушили на Наддніпрянщину. В районі Корсуні зосередилось регулярне польське військо на чолі зі старим Миколою Потоцьким. Не побачивши у повсталих грізної сили, польський полководець не зволів ні виступити проти них особисто, ні послати на придушення повстання більше поляків. У його баченні на армію чекала розважальна прогулянка.

Хмельницький вів на північ майже 8-тисячний загін, більшу частину якого становила кримськотатарська кіннота. Поляки розділили свої сили на дві частини – і це стало фатальною помилкою. Степом рухався 4-тисячний загін із 6 або 10 важкими гарматами під командою молодого Стефана Потоцького, сина польського воєначальника, причому третину його складали реєстрові козаки. Другий загін – 4 тисячі реєстрових козаків і німецьких найманців під керівництвом полковника Стефана Кричевського – спускався Дніпром, щоб з'єднатися з Потоцьким пізніше. Загалом, польські полководці вирішили придушити повстання одних козаків руками інших. Абсурдність цього рішення стала очевидною дуже скоро.

29 квітня (19 квітня за старим стилем) сухопутний загін Потоцького атакували козаки і кримці під Жовтими Водами – на півночі сучасних П’ятихаток. Поляки швидко спорудили укріплений табір і стали готуватись до оборони. Наступного дня Хмельницький і Тугай-бей розпочали штурм табору Потоцького, але якісна перевага в артилерії зіграла свою роль – поляки вистояли. 1 травня штурм повторили, але так само безуспішно. Почалось позиційне протистояння.

Тим часом, 3 травня старший Потоцький отримав звістку про битву і рушив на виручку синові. Паралельно ввечері того ж дня «річковий» загін реєстровців висадився під Камінним Затоном, де на нього вже чекали посли Хмельницького. Наступного дня загін збунтувався, перебив більшу частину старшини і німців, Кричевського полонив і зібрався на раду. На ній вирішили, не зволікаючи, рушити на підмогу Хмельницькому і Тугай-бею. Старший Потоцький тішив себе думкою, що реєстрові козаки не захочуть з'єднуватися з кримською кавалерією, але не врахував однієї важливої обставини. Наказним гетьманом загону був Філон Джалалій (він же Джеджалій) – за походженням кримський татарин.

В результаті головні сили поляків так і залишилися під Чигирином, а потім відступили назад, до Корсуні, реєстровці ж пішли на допомогу повсталим запорожцям. 13 травня обидва українські загони з'єдналися, поховавши надію Стефана Потоцького перемогти козаків. 14 травня розпочався черговий штурм табору. Полякам дивом вдалося відбитися, але під час бою півтори тисячі реєстровців із загону молодшого Потоцького перейшли на бік Хмельницького.

Так польський воєначальник потрапив у власну пастку. Маючи намір вбивати одних українців руками інших українців, він в результаті залишився без армії. Сполучені сили запорожців, реєстровців і кримських татар перевищили 11 тисяч осіб проти решти півтори тисячі власне поляків. Маючи перед собою десятикратно сильнішого противника, Стефан Потоцький 14 травня пішов на переговори.

За попередніми умовами перемир'я поляки мали віддати козакам артилерію, прапори і видати ненависного реєстровцями комісара Яцека Шемберга. Швидше за все, перші дві умови були виконані, третя – ні. Сторони обмінялися заручниками – в руках українців опинився Стефан Чарнецький, у поляків – Максим Кривоніс. Але ввечері, скориставшись святкуванням у польському таборі, Кривоніс утік.

Тугай-бей наступного дня 15 травня зажадав відновити переговори і навіть особисто розмовляв із Потоцьким, але миру досягти не вдалось. Поляки здійснили невдалу спробу прориву кримських позицій, але втратили полоненими кілька сотень людей, у відповідь розпочався останній штурм табору. Поляків залишилось так мало, що вони не змогли захистити його і сховались у двох окремих шанцях.

О першій годині ночі 16 травня останні чотириста поляків вийшли з оточення і рушили на північ, але дорогою були перехоплені кримськотатарською кавалерією. З боєм їм вдалося прорватися на 10 кілометрів, але в урочищі Княжі байраки вони були розбиті і полонені. Стефан Потоцький був поранений стрілою в горло і через три дні помер від гангрени.

Так безславно завершилася спроба придушити повстання Хмельницького на самому початку невеликими силами. Поляки нерозумно не врахували важливості кримсько-українського союзу і ганебно хотіли змусити одних українців воювати проти інших українців. Обидва розрахунки не спрацювали. Кримськотатарська легка кіннота хоча і не могла протистояти в лоб важким польським гусарам, але відмінно прикривала фланги запорожців від польських контратак. Реєстровці не забули десятиліть принижень і грабежу з боку польської влади і при першій нагоді возз'єднались зі своїми одновірцями.

Легка прогулянка, призначена показати, «хто в домі господар», і з невеликими зусиллями здобути Стефану Потоцькому лаври великого полководця, обернулась для поляків маршем у пекло. А українські козаки і кримськотатарські аскери продемонстрували найвищу ефективність свого союзу: найкраща європейська піхота і відмінна легка кавалерія не раз ще будуть наносити поразки польським, а потім – і російським військам.

Перехід від протистояння до союзу Криму та України зробив народи обох держав непереможними. І якби бойове братство кримських татар і українців вдалося зберегти в наступному, 18 столітті, хто знає, чи не вдавилася б Росія, намагаючись їх проковтнути.