Свобода, Рівність, Зваблення

Французька версія акції #MeToo проти сексуального насилля зіткнулася з місцевою реакцією. Не дозвольмо собі збожеволіти як ті американки – закликали понад сто відомих француженок.

Афера Гарві Вайнштайна і американський рух #MeToo проходить у Франції як #balanceTonPorc, тобто «викрий свою свиню». Актриса Ізабель Аджані, хоч сама не була жертвою домагання, першою заклеймила мовчання французького акторського середовища. В ньому домінує переконання, що коли актриса хоче зробити кар'єру, то мусить йти до ліжка. Що це цілком природно: вона дає трохи, а дістає багато. Проте врешті-решт язик розв'язався. Навіть дружина президента Макрона Бриджіт закликала жінок, щоб ділилися такими випадками.

Але був також і спротив. Доволі неочікувано у Франції понад сто жінок підписали заклик, що спрямований впоперек руху #balanceTonPorc. Звичайно, насильство є очевидним злочином, — писали авторки, — але ж загравання, навіть незґрабне, провиною не є, а галантність щодо жінок не конче мусить бути проявом агресії. Тому захист жінок не має накидувати їм роль вічної жертви. Фемінізм не може набувати форми ненависті до чоловіків і сексуальності в цілому.

Ці сто жінок виступили також на захист мистецької свободи. Вони стверджують, що лихоманка, спричинена аферами в Америці, грає на руку ворогам сексуальної свободи, релігійним екстремістам та самозваним цензорам. Авторки заклику підкреслюють, що вже сьогодні частина продюсерів і видавців домагається, щоб чоловічі персонажі були менш сексистськими, порушення проблем сексуальності чи кохання в публіцистиці менш нав'язливим, а також щоби якось опукліше означувати травми жіночих персонажів.

Апель ста, може, минув би непоміченим, коли б не факт, що його підписала ікона Франції актриса Катрін Деньов. Газета «Le Monde» негайно помістила його на першій шпальті, що надало заклику світового розголосу — а разом з тим і породило додаткові сумніви, пов'язані з найважливішим хіба в кар'єрі актриси фільмом, шедевром Луїса Бунюеля «Belle де Jour» [«Денна красуня«].

Деньов грала в ньому перверсійну героїню. Заможна, молода і красива заміжня жінка вирішує добровільно піти на працю в розкішний бордель — але тільки вдень, звідси й назва «Денна красуня». Поза тим веде нормальне життя багатої дружини. І трохи буває повією, причому у версії, що найбільше нині ображає будь-який фемінізм: дозволяє себе максимально принижувати, не лише кляпувати і гвалтувати, але і обляпувати лице болотом. Навіть якщо прийняти пояснення, що фільм Бунюеля, нагороджений Золотим Левом у Венеції 1967 року, є маревним чи сюрреалістичним, сумнівно, чи сьогодні такий фільм взагалі би був створений.

Однак заклик зіткнувся з обуренням, що він порушує солідарність жінок і легковажить проблему сексуального насилля. Частина публіцистів стверджує, що авторки використовують свою привілейовану позицію в суспільстві, де їм запевно ніщо не загрожує — замість того, щоб стати на захист звичайних жінок, що стають жертвами насилля. Деньов відкидує звинувачення. «Мені закидають, що я не є феміністкою, — написала вона в листі до преси, — а я, нагадаю, є однією з тих «343 шльондр», котрі підписали маніфест «Я зробила аборт»«.

В контексті теперішніх маніфестацій в Польщі варто нагадати про цей маніфест: в 1971 році велика група відомих жінок, в тому числі письменниця Франсуаза Саган (що її «Привіт, смутку») та Марґеріт Дюрас, підписали маніфест з публічним зізнанням в аборті. Переривання вагітності було тоді у Франції заборонене, а «шльондри» вимагали легалізації абортів, доступу до контрацептивів, вказували на той замовчуваний факт, що мільйон француженок щорічно проходять ці процедури таємно і часто в небезпечних умовах. Ініціаторкою апелю була Сімона Вейль — одна з перших жінок, що увійшли до світу політики, і котра яко міністр охорони здоров'я добилася леґалізації переривання вагітності у Франції за три роки після цього гучного апелю «шльондр».

Робімо кохання

Ця гучна суперечка навколо французької версії акції #MeToo нагадує також, наскільки відрізняється ставлення жінок до кохання та сексу в Америці і у Франції. Це питання має довгу традицію, бо ще Сімона де Бовуар, авторка хрестоматійної позиції фемінізму «Друга стать», в реляції зі своєї повоєнної подорожі до США писала, що американки ставляться до француженок з презирством — як до жінок, що підлещуються до своїх чоловіків і ревно виконують їхні забаганки. Філософиня відчувала в Америці певний бар'єр між чоловіками і жінками, які чуттєвість сприймали тільки в раціональних категоріях, що мало бути доказом слабкості і відсутності романтизму.

Донині нема хіба кращого опису відмінностей, що відрізняють — в справах сексу — американців та французів, аніж книжка Елен Шоліно «La Seduction. How the French Play the Gamę of Life»(Зваблення. Як французи грають в гру життя). Шоліно, американка, мешкала і працювала у Франції багато років як кореспондентка «Newsweek», потім керівник бюро «New York Times», і швидко дійшла висновку, що девіз Франції, фактично, має звучати: «Свобода, Рівність, Зваблення», бо саме це останнє, глибоко вкорінене у французькій культурі, є чимось на зразок неофіційної ідеології, якою просякнуті стиль, література, мода, манери і очевидно сексуальні традиції. Рівно як і політика: Франція є хрестоматійним прикладом soft power, здатності впливати на інші країни персвазією, на відміну від американської брутальної фізичної сили.

Американець в Парижі — це переважно турист, що поціновує чарівність міста, кухню і вино, задбаність стилю і вбрання на вулиці. У свою чергу, французи вважають американців неотесаними простаками в еротиці та сексі — людьми, які зосереджуються на працездатності, гігієні та технічних вдосконаленнях, замість зосереджуватися на романтиці чи поезії зваблення. Віаґра, косметична хірургія і «Секс у великому місті» — це все імпорт з Америки.

Філософ Паскаль Брукнер описував секс як символ французької культуральної вищості над США. Американці кажуть Let’s have sex (досл. Даваймо мати секс), а французи Faisons l'amour (букв. Робімо кохання), і різниця тут, на думку філософа, не тільки семантична. Це дві візії світу: з одного боку — тваринність, з іншого — ритуал і романтичність. Шоліно у своїй книжці не стверджує, що французький коханець кращий за американського, але припускає, що саме тому, що секс є таким біологічним чи навіть простацьким, французи стараються прикрасити і зромантизувати все те, що перед ним, і те, що по нім. «Навіть подорож по сходах до випадкового готельного номеру і назад перетворюють в мистецтво,» — пише вона.

Вже на початку свого перебування Шоліно з легким обуренням, може вдаваним, вислуховує попередження французької моделі, що журналістка, попри те, що вже заміжня, не може писати про зваблювання, про моду, про політику і красу — без французького коханця. Треба якнайскорше заінвестувати в нову фризуру, шмотки, відвідати для свого задоволення турецьку баню, а потім засісти в паризькій кав'ярні: і тут же щось відбудеться. Шоліно також з величезним здивуванням реагує на думки француженок, які переконують, що коли муляр з риштування свистить за ними на вулиці, то треба насолоджуватися публічним визнанням своєї фігури.

Картина, намальована хоч і в недавно написаній книжці Шоліно, з нинішньої перспективи здається вже неправдивою. Власне, поведінка в громадському просторі задовго до всієї афери Вайнштайна стала темою урядової кампанії плакатів. На них, як на мапі чергових зупинок метро, наведено чергові коментарі агресора: «Панянко!», «Ви чудові!», «Це міні для мене?», «Чи знаєш, яка ти гарна»?, «Хочу тебе обійняти», «Відповідай, суко». Плакат закінчується зупинкою: «Стоп, досить. Повсякдення жінок не може так виглядати. Не зволікаймо з реакцією проти домагання».

Сьогодні французький уряд — з подачі президента Макрона — пішов ще далі. За два місяці має бути готовий закон зі всім юридичним інструментарієм для боротьби з сексуальним насиллям, в тому числі з агресією щодо жінок на вулиці. Адже виявляється, що аж 86% француженок і французів вважають, що органи державної влади повинні приборкати загравання на вулиці — не кажучи вже про хамські затискування чи обмацування жінок в метро.

Прощання з міфом

Основною фігурою фронту боротьби за права жінок є Марлен Шіяппа, наймолодша членкиня кабінету, 35-річна міністерка з питань рівності жінок і чоловіків. Вона веде блог, в якому вказує на французькі парадокси. За її словами, Франція, з одного боку, є батьківщиною згаданої Симони де Бовуар і «Другої статі», а з іншого — тут процвітає стереотип французького коханця — вирафінованого чоловіка, що мав би найкраще вдовольняти мрії жінок. Загравання на вулиці Шіяппа вважає справжньою пошестю і хоче побороти нерідко висловлюваний чоловіками погляд, що йдеться про французький шарм і добру розвагу.

Ще 2012 року Шіяппа зіткнулася в публічних дебатах з Марін Ле Пен, яка тоді протестувала проти державного фінансування абортів, бо француженки роблять аборт «для зручності», іноді по кільканадцять разів річно. Шіяппа на це відповіла, що французька ультраправиця більше відома в Європі своїм расизмом і ксенофобією, а менше своїм мізоґінізмом, а навіть ворожістю до жінок. Міністерка у своєму блозі бореться також і з французькими — зрештою, поширеними не тільки у Франції — звичаєвими міфами, що ніби француженки принципово не повніють, їхні немовлята не турбують безсонням, а діти в ресторанах дотримуються етикету.

Неможливо приховати, що фемінізм у Франції змінює традиції. Мистецтво зваблення надалі ніби засноване на старому прислів'ї — l'homme propose et lafern-medispose, чоловік пропонує, жінка вирішує. Але разом з тим помітно: попри те, що надто багато французів все ж не може розлучитися з міфом романтичного коханця, багатьом француженкам в цій системі вже давно перестала відповідати роль мисливської звірини.

Marek Ostrowski
Wolność, Równość, Uwodzenie
Polityka, 24.01.2017
Зреферував О.Д.